Цивільне право - Майданик P.A. - 3. Сучасні тенденції дуалізму права

В сучасних умовах стає все складніше проводити розмежування між приватним і публічним правом. На всіх формах відносин особи і суспільства, держави виникають питання поділу права на приватне і публічне; вони зачіпають всі грані людського існування: свобода і несвобода, ініціатива, автономія волі і межі втручання держави в життя громадян.

Розвиток господарської функції держави, розширення підприємницької діяльності, різноманітні обмеження права приватної власності і свободи договору, обумовило появу концепцій господарського права, що характеризуються негативним ставлення до дуалізму права. Прихильники господарського права вважають поділ права на публічне і приватне (в усякому разі, у сфері підприємництва) явищем, що віджило себе.

Розширення використання публічно-правових засад у сфері регулювання відносин власності, договірних зв'язків, з одного боку, та одночасно застосування приватноправових інститутів для реалізації публічних цілей, з другого боку, ускладнили проблему розмежування публічного і приватного права. В сучасних умовах посилюється тенденція розширення, "захоплення" території приватного права публічним, її іменують "публіцизацією" приватного права (Р. Саватьє).

Окремі автори оцінюють її як прояв трансформації всього масиву права в публічне (Ж. Ріпер), втрату приватним правом своєї провідної ролі та оригінальності. Застосування елементів публічного права в приватному праві спостерігається, наприклад, у публічному договорі, договорі приєднання, трудовому договорі. Недарма в цивільному праві ставиться питання про необхідність розробки заходів щодо захисту прав більш слабкої сторони в договорі. Ця проблема актуальна і для трудового права.

Процес взаємопроникнення передбачає зворотний процес, коли цивільно-правові конструкції поширюються на традиційну сферу публічного права, що являє собою процес "цивілізації" публічних відносин. В публічному праві іноді застосовуються методи координації у відносинах між державними органами, договір починає застосовуватися не лише в міжнародному публічному праві, а й у національному державному праві.

Разом з тим не можна напряму застосовувати методи правового регулювання однієї правової сфери до відносин, які виникають в іншій правовій сфері. Тому не можна погодитися із застосуванням договірних відносин там, де відсутня рівність сторін (зокрема, це стосується так званих фінансових договорів), або застосовувати конструкцію зобов'язання там, де зобов'язальна модель принципово незастосовувана (наприклад, податкове зобов'язання в податковому праві).

З цього приводу заслуговує на увагу тенденція до розширення предмета цивільного права, що не обмежується лише поширенням його сфери на всі майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними учасниками та, врешті, призведе до ототожнення таких понять, як "приватні права" та "цивільні права".

В сучасних умовах формується тенденція до розуміння поняття "цивільне право" навіть ширше, аніж поняття "приватне право" за рахунок поширення сфери дії цивільного права на окремі публічно-приватні права людини, безпосередньо пов'язані з правами цивільного характеру.

У вітчизняній правозастосовній практиці ця обставина знаходить своє вираження у фактичному поширенні цивільно-правових конструкцій на публічні права, судовий захист яких впливає на права та обов'язки приватного характеру (зокрема, йдеться про податкову заставу, фінансовий кредит, адміністративні послуги тощо).

Розширеного тлумачення поняття цивільного права дотримується Європейський суд з прав людини, який протягом останніх тридцяти років (із 70-х років минулого століття) поширює поняття "цивільні права" на окремі приватно-публічні права людини, захист яких впливає на майнові права цивільного характеру. Зазначений суд істотно розширив сферу застосування поняття "цивільне право", включивши до предмета останнього ще й деякі приватно-публічні відносини з пенсійного забезпечення і соціальних допомог. Це відповідає розширеному тлумаченню поняття майна, яке використовується у ст. 1 Додаткового протоколу (Протоколу № 1) до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, Європейським судом з прав людини. Зазначеним судом допускається дещо ширше тлумачення поняття майна, ніж це прийнято в законодавстві та судовій практиці України. В рішеннях Європейського суду зазначалось, що відповідно до положень про захист прав на майно захищаються права не тільки на речі, а й на акції, на отримання орендної плати, на отримання прибутку тощо.

Відтак на нинішньому етапі у практиці зазначеного суду поняття "цивільні права" тлумачиться дещо ширше, ніж поняття "приватні права".

Наведене дає підстави для висновку про припустимість поширення положень про цивільні відносини на публічні права людини, судовий захист яких впливає на права та обов'язки цивільного характеру, якщо закон прямо не забороняє або припускає подібне розширювальне тлумачення цивільних прав.

Незважаючи на процеси взаємопроникнення публічного і приватного права, дуалізм права продовжує існувати. Зрозуміло, в сучасних умовах не можна провести чітку межу між публічним і приватним правом, розташувавши по ту чи іншу його сторону галузі позитивного права. В багатьох традиційних галузях присутні норми і тієї, й іншої юридичної природи. Однак, незважаючи на зростаючу складність визначення характеру правових приписів, завжди можна встановити, про яку норму - публічно-правову чи приватноправову йдеться.

З цього приводу слушно зазначається про неприпустимість спрощеного розуміння поділу права на публічне і приватне як поділу лише на рівні галузей права; дуалізм права може проводитися і на рівні окремих інститутів і навіть конкретних правових норм (М.І. Кулагін).

Проведений аналіз свідчить про підвищену актуальність питання виявлення чіткого критерію розмежування публічного та приватного права.

На нашу думку, досить чітко характерні особливості приватного і публічного права пояснюються відмінностями поділу об'єкта в приватному праві та його пристосування до спільного користування в публічному праві.

У зв'язку з цим в юридичній науці слушно звертається увага на те, що найбільш характерні відмінності приватних і публічних прав виражаються в порядку набуття тих чи інших прав, у способах їх втрати, у відмінностях змісту самого права та в співвідношенні права й обов'язку (М.М. Коркунов).

Приватне право має своїм предметом приватні права особи, які мають індивідуальний характер, відносяться безпосередньо та виключно до даної окремої особи, і такий порядок набуття надає можливість приватного володіння об'єктом, визначає зв'язок кожної окремої частини з її володільцем.

У публічному праві не виникає індивідуально-приватного володіння, тут відбувається пристосування об'єкта до спільного користування. Зокрема, публічні відносини виникають на підставі прийняття рішення (акта) державного органу, що стосується здійснення функцій держави і не створює цивільно-правових наслідків.

Оскільки тут спільно користується ціла група осіб, то не потрібний особливий акт набуття. Достатньо належності до групи, яка допускає до користування певним чином прилаштованим об'єктом. Тому правоздатність і право тут збігаються. Цим публічне право відрізняється від приватного права. На відміну від публічного права (де право і правоздатність збігаються), приватне право розрізняє правоздатність і правоволодіння (першу мають усі приватні особи, а право має лише правоздатний, який отримав у володіння будь-яку певну частину).

У цьому випадку, власне, йдеться про метод побудови правовідносин, який і має розглядатися критерієм основного поділу права. Правовідносини юридично рівних суб'єктів становлять правовідношення приватне; правовідношення юридично владарюючого з юридично підвладним - публічні.

На рівні суспільних відносин цей критерій відображається як метод взаємодії їх суб'єктів: юридично рівні суб'єкти приватних правовідносин позбавлені права юридично нав'язувати один одному свою волю і вимушені використовувати координацію власних дій; владарюючий суб'єкт правовідносин публічного права має юридичну владу над підвладним, тобто поставлений в субординаційне з ним відношення.

У сфері об'єктивного права цей критерій проявляє себе як метод правового регулювання (ініціатива або централізація).

Наведене дає підстави дійти висновку, що приватні відносини визначають правила здійснення суб'єктивних прав між юридично рівними учасниками відносин, тобто як приватними особами. Публічні відносини виникають між підвладним (приватною особою) і владарюючим учасниками (державою, територіальною громадою) щодо спільного користування благами певною групою осіб, як засобу впливу держави на відносини з метою підтримання правового порядку.

Однак такий підхід не дає можливості розмежувати приватне і публічне право в ситуаціях, коли правовідносини спрямовані на досягнення приватних і публічних інтересів. В таких випадках має субсидіарно застосовуватися допоміжний критерій інтересу шляхом виявлення переважаючого, основного виду інтересу, на досягнення якого спрямовані відносини - приватного чи публічного, що дасть можливість визначити право як приватне чи публічне.

За такого підходу і з урахуванням тенденції до тлумачення судами (зокрема, Європейським судом із захисту прав людини) поняття "цивільні права" ширше, ніж поняття "приватні права", припустиме поширення положень про цивільні відносини на публічні права людини, судовий захист яких впливає на права та обов'язки цивільного характеру, якщо закон прямо не забороняє або припускає подібне розширювальне тлумачення цивільних прав (право на пенсійне забезпечення, інші форми соціального забезпечення тощо).

Наведене свідчить про доцільність використання не одного, а кількох критеріїв при проведенні розмежування права на приватне і публічне: метод регулювання - або критерій інтересу.

Основним критерієм поділу права на приватне І публічне виступає формальний критерій у вигляді розподілу ініціативності (метод правового регулювання), і лише тоді, коли розподіл ініціативності залишається не з'ясованим, необхідно звертатися до матеріального критерію у вигляді характеру відносин і їх спрямованості на досягнення переважаючих (основних) інтересів учасників відповідних правовідносин (приватних або публічних).

У сфері приватного права єдиними або основними інтересами є інтереси, які суб'єкти, що діють як приватні особи, здійснюють в своїх індивідуальних інтересах (приватні інтереси). У сфері публічного права суб'єкти діють у загальному (публічному) інтересі, через пряме або опосередковане делегування суверенної влади.

Незважаючи на те, що в науковій дискусії щодо розмежування приватного і публічного права так і не було остаточно вирішене питання про те, за яким критерієм відбувається поділ права на приватне і публічне, все ж її результатом було фіксування низки суттєвих питань, що не втратили актуальності до цього часу.

Перш за все, поділ права на приватне і публічне є об'єктивним. При цьому, межа між цими сферами права є мінливою. Відшукування критерію такого поділу необхідне для встановлення в кінцевому результаті меж панування держави (публічної влади) над особою. Існуючі критерії поділу права на приватне і публічне умовно можуть бути поділені на матеріальні, пов'язані зі змістом відносин, що регулюються, та формальні, пов'язані зі способом їх регулювання. Нарешті, поділ права на приватне і публічне впливає на систему права (М. М. Сібільов).

Позиція окремих вчених про начебто безглуздість поділу права на приватне і публічне заперечується трьома принциповими позиціями з питання щодо поділу права на приватне і публічне.

По-перше, юристи відносять ті чи інші відносини до приватного, а не до публічного права не тому, що вони бажають вилучити їх зі сфери публічного права, централізованого правового регулювання, а саме тому, що ці відносини під впливом економічного та інших чинників об'єктивним правопорядком уже віддані на дозвільний розсуд зацікавлених приватних осіб.

По-друге, звуження на певних історичних етапах меж приватного права не призводить до його знищення.

По-третє, у питанні про поділ права на приватне і публічне все повинно зводитися до констатації та розкриття сущого, а не до створення бажаного з політико-правової точки зору (Б. Б. Черепахін).

Поділ права на приватне і публічне не є штучною абстракцією, вигадкою юристів; ця протилежність є найбільш характерною особливістю правової форми як такої. Поділ права на публічне і приватне характеризує цю форму з боку як логічного, так і історичного.

В сучасній юридичній науці всі дослідники формально визнають існування двох сфер права - приватного і публічного. Більше того, в українській цивілістичній науці була висловлена думка про те, що нормативні засади визнання поділу права на приватне та публічне містяться у Конституції України, зокрема, у ст. 3 наголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а головним обов'язком держави, яка відповідає за свою діяльність перед людиною, є утвердження і забезпечення її прав і свобод. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави6.

Пізніше російський дослідник В. Гойман, аналізуючи аналогічну статтю Конституції Російської Федерації, дійшов власне такого ж висновку, наголошуючи, що основний смисл поділу права на приватне і публічне полягає в тому, що згадана конституційна норма отримує предметно-юридичне втілення в усій національній системі права.

При цьому у вітчизняній доктрині права слушно підкреслюється, що приватне і публічне право в будь-якій країні знаходяться в органічній взаємодії, яка і забезпечує належне функціонування всієї правової системи в цілому (A.M. Колодій).

Тому визнання поділу права на право приватне і публічне не має на меті зменшити роль публічного права, протиставити його праву приватному, а лише підкреслює, що йдеться про різні сфери регулювання суспільних відносин. При цьому між публічним і приватним правом немає субординаційного зв'язку.

Отже, цінність ідеї поділу права на приватне і публічне полягає в створенні органічної взаємодії, а не в абсолютизації його елементів, що стосуються різних сфер регулювання суспільних відносин і становить єдиний шлях досягнення справедливості, збалансованості, стабільності й усталеного розвитку в суспільстві.