Цивільне право - Майданик P.A. - 7. Розвиток української науки цивільного права

Сучасна наука цивільного права є логічним результатом її історичного розвитку, що передбачає висвітлення стану та особливостей цивілістики на кожному основному історичному етапі.

В цивілістиці загальноприйнятою є періодизація, яка передбачає три етапи розвитку науки цивільного права83: 1) дореволюційний (XIX ст.- до 1917 р.); 2) радянська цивільно-правова наука (з 1917 р. - кінець 80-х років XIX ст.); 3) українська цивілістична доктрина (сучасний етап).

Така періодизація дає можливість послідовно розглянути умови становлення, результати і тенденції розвитку основних цивілістичних шкіл в українських навчальних закладах і наукових центрах.

Дореволюційна цивілістика

Українська цивілістична наука почала формуватися з другої половини XVIII ст., коли в українській юридичній науці з'являються перші приватно-правові дослідження вчених-просвітників українського походження: СЮ. Десниць-кого ("Юридическое рассуждение о разных понятиях, какие имеют народы о собственности имения в различных состояних общежительства", М., 1781; "Слово о прямом и ближайшем способе к научению юриспруденции", М., 1768),84 Ф.І. Давидовича (укладача "Зібрання малоросійських прав" 1807), В. Г. Кукольника (автора "Начальных оснований Российского частого гражданского права. Для руководства к преподаванию онаго на публичных курсах, СПб., 1813"). Зазначена праця В. Г. Кукольника визнана першою спробою наукового викладання цивільного права як самостійної дисципліни.

Системне проведення досліджень у вітчизняній науці приватного права пов'язане із заснуванням перших на українських землях університетів у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) і Чернівцях (1875). В тогочасних конкретно-історичних умовах згадані навчальні заклади не мали чіткого українського етнічного характеру, а, скоріше, навпаки, слугували підпорою шовіністичної політики імперських урядів Росії та Австрії (Австро-Угорщини). З цих же причин чимало українців навчалося і працювало в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Відня та ін. Відповідно українська юридична наука, зокрема й цивілістика, протягом тривалого часу не відмежовувалася від російського, а на західноукраїнських землях - від австрійського правознавства.

Різниця в наукових підходах при цьому на перших порах була не така вже велика, оскільки російське правознавство вважало зразком для себе насамперед концепції німецьких учених, а останні мало чим відрізнялися від поглядів їх австрійських колег. Проте поступово російська юридична наука вирвалася з-під німецької опіки і створила власні оригінальні наукові школи і напрями. Українські вчені у зазначеному процесі взяли найактивнішу участь, і саме з російськими університетами були пов'язані найвагоміші їхні здобутки. Відповідно з об'єктивних причин значно менше уваги зазвичай приділяється в дореволюційний період розвитку цивільного права на західноукраїнських землях, ніж на східноукраїнських.

До початку XIX ст. вітчизняна юриспруденція не мала чіткої спеціалізації, був відсутній поділ на галузі права.

В українських навчальних закладах, які були під юрисдикцією Російської імперії, загальний склад юридичних наук був результатом механічного поєднання римської теорії та російських законів і не ґрунтувався на поєднанні філософського, історичного і догматичного методів. В цей період юриспруденція складалася з двох основних частин - людського (цивільного) і божественного права. Викладачі здобували ступінь доктора цивільного і церковного права. При цьому традиційно вживаний термін "цивільний" не зовсім точно передає суть здобутого ступеню, оскільки фактично йдеться про людське і божественне право - дві основні частини тогочасної юриспруденції86. В ці часи юридична наука та освіта являли собою часткову адаптацію західноєвропейської юриспруденції до законодавства і правозастосовної практики законів Російської імперії на українських землях.

Викладання мало філософський характер, було переважно далеким від вивчення позитивного законодавства. Професор Філіп Генріх Дільтей, з прибуттям якого в 1756 р. розпочав свою діяльність юридичний факультет Московського університету, вважав, що загальний склад юридичних наук повинен бути в такому вигляді: природне право; римське; кримінальне і вексельне; російське; державне право з викладанням відносин суверенами.

Із школи Дільтея вийшли перші російські вчені-юристи Десницький і Третьяков. Відправлені в Англію графом Шуваловим для продовження освіти, вони слухали там лекції не лише з юриспруденції, але й із математики, хімії, медицини. Такий великий обсяг наук, які вони вивчали, не давав підстав вимагати від них ще спеціалізації в юриспруденції. Після завершення навчання вони були призначені викладати римське право, тобто те, що на Заході розумілось під назвою "юриспруденція". Десницький - пандекти, Третьяков - інституції та історію римського права. Студенти повинні були ознайомитися безпосередньо з римськими джерелами (Corpus Jiris Civilis, різні коментарі Vinii, Woetii, Noodii)88.

Найпомітнішою постаттю в цивілістичній науці XVIII ст. був С. Ю. Десницький. Свої погляди у цій галузі він виклав у праці "Юридическое рассуждение о разных понятиях, какие имеют народы о собственности имения в различных состояниях общежительства". В ній автор проаналізував питання виникнення і розвитку приватної власності. Поява і зміна відносин власності зумовлювалися, за СЮ. Дес-ницьким, відповідними змінами економічного обігу. Він заперечував поширену на той час думку про вічність приватної власності, стверджуючи цілковиту її відсутність у народів, які займалися мисливством та рибальством. Вона вперше виникла у народів, які займалися землеробством.

На думку С. Ю. Десницького, поява держави і права зумовлена виникненням та розвитком приватної власності і необхідністю її охорони. Автор належав до представників історичного напряму у вітчизняній науці цивільного права. Він широко використовував поняття "власність". У російському законодавстві тоді вживався термін "володіння".

С.Ю. Десницький, який відчув недостатність римської юриспруденції для вивчення права Російської імперії, вимушений був скласти загальний план нової науки, що знайшло відображення в його промові, проголошеній 30 червня 1768 р. "О прямом и непосредственном способе к научению русской юриспруденции". 3 1768 р. він читає "Пандекты римскаго права сравнительно с правом российским", користується на лекціях Corpus'ом juris civilis (було 25 прим.), залучає до вивчення "указы российские", Кормчую книгу, "Сводное Уложеніе". Тому сучасник міг з повним правом сказати, що Десницький "перший начал преподавать российское законоискусство".

Для успішної постановки російської юриспруденції СЮ. Десницький визнавав необхідним вивчення "моральної філософії, природного права та римської юриспруденції як теоретичного матеріалу з одного боку, зібрань всіх як стародавніх, так і нових прав, законів, указів - з іншого боку. Поєднання таких елементів повинно було дати в результаті російське цивільне право" .

Таким чином, зазначає професор Станіславський, перший російський викладач права усвідомлював вже необхідність всебічного його вивчення - необхідність поєднання методів філософського, історичного та догматичного. Факт цей тим більше заслуговує особливої нашої уваги, що і в університетах Західної Європи, в часи Десницького не думали ще про таке поєднання методів91.

Наведене свідчить, що в цей період (до початку XIX ст.) юриспруденція являла собою механічне поєднання римської теорії та російських законів.

Загалом такий самий підхід, коли пріоритет надавався римському праву та філософії, а не безпосередньому вивченню українського права, простежувався в юридичних закладах на українських землях, що перебували під юрисдикцією Російської імперії.

Слід зазначити, на виправдання вітчизняних викладачів права цього періоду, що в сусідніх Німеччині та Австро-Угорщині приватне право ототожнювалося тоді з римським правом.

Повноцінне становлення і розвиток вітчизняної науки цивільного права розпочалися в першій половині XIX ст., що значною мірою було обумовлено активним розвитком товарно-грошових відносин в Російській імперії та Австро-Угорщині.

Високий рівень розвитку цивільно-правової науки цього періоду підтверджується хоча б фактом створення такої видатної пам'ятки права України як Зібрання малоросійських прав від 1807 p., яке певною мірою може вважатися першим Цивільним кодексом України.

Цьому сприяла активна просвітницька позиція російської державної влади. Початок царювання імператора Олександра І ознаменувався покровительством науці та літератури. Крім перетворення московського університету, за статутом 5 листопада 1805 року було створено ще три російських університети - в Петербурзі, Казані та Харкові.

В розподілі кафедр на юридичному факультеті або, як він тоді називався, у відділенні моральних і політичних наук, спостерігається все той же філософський дух, успадкований від попереднього XVIII-го ст. Центром викладання було природне право, матеріальному цивільному праву тут не було ще місця. Брак вчених та елементарність правознавства тієї епохи не дають підстав для спеціалізації в юридичних науках. Один і той самий професор читає кожну з наук, які тільки передбачено на його факультеті.

Між тим у 1813 р. з'являється одна з перших у Російській імперії, спроб систематичного викладення цивільного права за інституційною системою як самостійної дисципліни. Професор українського походження Василь Григорович Кукольник видав "Начальные основания российского частного гражданского права", 1813-1815 гг.

Ця праця складається з двох частин, із яких перша присвячена матеріальному цивільному праву, або, за термінологією автора, теорії цивільного права, а друга - формальному праву або практичному огляду судочинства. Огляд являє собою короткий виклад загальних засад цивільного права з незрівнянно більшим юридичним змістом, ніж інші подібні праці (зокрема, "Керівництво" професора Терлача).

В. Г. Кукольник визнає пріоритетне значення природного права, під яким розуміє "частину філософії, яка викладає закони, що відкриваються нам чистим розумом і повинні слугувати підставою позитивних законів, що становлять священну огорожу прав громадян, які ними управляють. В позитивному законодавстві необхідно встановлювати загальне правило про те, що щоб нагальної потреби не віддалятися від природного права, інакше закони будуть неміцними, інколи навіть несправедливими".

На відміну від природного закону, на обов'язковість якого вказує нам здоровий розум, позитивний закон має обов'язковий характер в силу приписів верховної влади, за невиконання яких влада погрожує покаранням.

Іншими словами, В. Г. Кукольник розглядає позитивний закон лише як вид юридичних законів.

На думку зазначеного автора, для вивчення цивільного права необхідні допоміжні знання. Для досягнення причин і мети законів необхідне детальне ознайомлення з вітчизняною історією, для точного застосування законів до діянь, що передбачають мистецтво в правильному аналізі, юристу необхідна наука логіка.

Порівняно з попередниками, у своїх цивілістичних поглядах автор був ближче до сучасного розуміння власності та інших важливих правових категорій. Зокрема, поняття "власність" він визначає через категорію "володіння річчю", хоч і не ототожнює цих понять. Автор поділяв власність на повну (якщо всіма правами на неї користується одна особа) та неповну (якщо певна річ належить одній особі, а право володіння та користування нею - іншій).

У першій половині XIX ст. вітчизняна наука цивільного права збагатилася значною кількістю монографій, присвячених історичному дослідженню відповідних цивілістичних інститутів. Над всіма цими працями підіймається твір професора київського, а потім петербурзького університету Костянтина Олексійовича Неволіна "Історія російських цивільних законів" 1851 р. у 3 томах. К.О. Неволін належав до тих учених, які мають розум точний, спокійний, аналітичний, ясний, здатний саме до наукового правознавства, особливо до цивілістики в дусі позитивного історичного дослідження.

К. О. Неволін, який проходив наукове стажування в Німеччині під керівництвом Савіньї, завжди був прихильником історичної школи. Його "Історія цивільних законів" є продуктом цього напряму німецької науки, сприйнятого російськими вченими.

Твір К. О. Неволіна охоплює всю особливу частину цивільного права в її історичному розвитку. Перший том містить у собі, крім того, невеликий вступ, присвячений з'ясуванню предмета, методу і літератури дослідження. Цивільними законами К.О. Неволін визнає те, "якими визначаються права та обов'язки приватних осіб у відносинах один з одним" і при цьому одні лише загальні закони, які цього стосуються (тобто ті, які не стосуються законів торгових).

Таким визначенням автор виключив історію цивільного процесу (яка була в його час нерозривно зв'язана з матеріальним правом, завдяки системі Зводу законів), та історії особливих законів, якими позначали тоді закони торгові. Це визначення і система викладення дають підстави для висновку, що К. О. Неволін під цивільними відносинами розуміє не лише майнові, але й особисті, наскільки вони випливають із сімейного союзу.

К. О. Неволін чітко та актуально для сучасних умов визначає задачу викладення історії цивільних законів Росії. Така задача повинна виявити послідовний розвиток закону приватних відносин між особами на грунті російської народності за існуючих часових та місцевих умов; передбачає в історії ясне усвідомлення тієї ідеї, яку визначено російському народу розкрити в своїх законах. Тому К.О. Неволін вважає, що історія цивільних законів повинна всю свою увагу звернути на сам факт їх розвитку і зайнятися дослідженням та висвітленням того, в чому він полягає, де в часі явний початок і кінець його, звідки, з яких для нас ясних причин і за яких умов він виник і в якому необхідному відношенні знаходиться стосовно інших відомих фактів.

Крім невеликого вступу, весь перший том присвячений сімейному праву, другий том містить у собі речове право, нарешті, третій-зобов'язальне і спадкове. Автор дотримується поділу, прийнятого в Зводі законів. Так, перший том, що стосується сімейного союзу, поділений на чотири розділи: про союз шлюбний, про союз батьків і дітей, про союз родинний, про опіку та опікунство в порядку сімейному. Тому цю працю можна розглядати як детальний історичний коментар до тому X, ч. 1. В цьому дійсно полягає головне і безумовне значення праці К.О. Неволіна94,

Важливу спробу систематичного викладення цивільного права і торгового права як приватно-правової складової юридичної науки зробив Петро Павлович Цитович (7 (19). 10.1843 р., Чернігівська губернія - 19.10 (1.11.) 1913 р., Санкт-Петербург), український та російський правознавець і публіцист, доктор цивільного права, колишній професор харківського, одеського, київського університетів, який у зрілий період творчості зосередив свою увагу на торговому праві. У 1870 р. П. П. Цитович успішно захистив дисертацію на ступінь магістра цивільного права за монографією "Исходные моменты в истории русского права наследования". Ця робота підтвердила, що він, як і більшість цивілістів того часу, був прихильником історико-догматичного підходу. В 1878 р. він випустив у світ "Курс російського цивільного права", т. І. При цьому обмежився лише загальною частиною і з останньої виклав лише вчення про джерела права. Цитович П.П.

сформулював оригінальне визначення цивільного права, яке наведено на перших сторінках його курсу в якому виражено співчуття автора економічному напряму в юриспруденції. Автора не задовольняє загальноприйняте поняття про цивільне право як учення про взаємні приватноправові відносини громадян. "Цивільне право, - зазначає автор, - є сукупністю постанов, повелінь цивільного права, які дають порядок і форми економічному розподілу в даний час у даного народу, коротше - цивільне право є право розподілу (Уегкепгегеспі)".

Починаючи із 70-х років XIX ст., П. П. Цитович здобуває репутацію одного з перших (на рівні з Г. Ф. Шершеневичем) в Росії "комерціалістів", найавторитетнішого фахівця в галузі торгового права. В цей час торгове право, яке раніше розуміли виключно як структурну частину поліцейського (адміністративного) права, почало стрімко набувати приватного, цивільно-правового характеру. Цьому новому розумінню помітно сприяла широка популярність праці П. П. Цитовича "Лекции по торговому праву. Вип. 1. Учение об источниках права; Вил. 2 Торговые деятели" (Од., 1873-1874, 1875 р.). Крім того, книгою "Курс русского гражданского права Т. 1. Общая часть. Учение об источниках права" (Од., 1878) вчений започаткував друкування лекцій з цивільного права. Студентським "самвидавом" також було випущено в світ низку конспектів лекцій професора96.

У 1884 р. правознавець обійняв за міністерським призначенням кафедру торгового права в Університеті св. Володимира у Києві. Невдовзі він був переведений на кафедру цивільного права з додатковим дорученням читати лекції з торгового права.

У цей період своєї творчості вчений видав посібник "Очерк основных понятий торгового права" (К., 1886), у якому детально опрацював категоріальний апарат відповідної дисципліни, визначив основні проблеми і шляхи наукового розвитку російського торгового права. Цій тематиці він присвятив ще низку праць: "Морское торговое право" (К., 1889), "Учебник торгового права. Вып. 1" (К., 1891), "Конспект торгового права" (К., 1894), "Морское торговое право. Конспект лекций" (К., 1894) та інші.

Найбільш повний підручник російського цивільного права в дореволюційній вітчизняній цивілістиці підготував Василь Іванович Синайський (25.07 (6.08). 1876 р., с. Лаврово Тамбовської губ,-21.09.1949 р., Брюссель, Бельгія) - український і російський правознавець, доктор римського права, колишній професор Юр'ївсь кого. Варшавського, Ризького університетів, Університету св. Володимира.

У грудні 1908 р.В. І. Синайський захистив дисертацію на ступінь магістра римського права за монографією "Очерки из истории землевладения и права в Древнем Риме. Вып. 1. Усадебный надел и общинное землевладение в представлениях писателей римской древности" (Юр'їв, 1908).

Із серпня 1911 р. до кінця 1917 р. працював в Університеті св. Володимира, виконуючим посаду екстраординарного професора (з серпня 1911 р.) і ординарного професора (з квітня 1914 р.) кафедри торгового права і торгового судочинства. Останньому призначенню передувало затвердження вченого в січні 1914 р. у ступені доктора римського права на підставі успішного захисту в грудні 1913 р. відповідної дисертації за монографією "Очерки по истории землевладения в древнем Риме П-V веков" (К., 1913). З часом (не пізніше 1917 р.) В. І. Синайський став ординарним професором більш престижної кафедри цивільного права і цивільного судочинства97.

Наукова творчість ученого дореволюційного періоду була переважно у площині римського і цивільного права. Як романіст В. І. Синайський характеризувався суспільно-історичним підходом до римського права. Він намагався розглядати його у розвитку, з врахуванням численних історично мінливих соціальних факторів. Зокрема, дослідник звернув особливу увагу на роль у Давньому Римі юристів-жерців і сакрального права. Воєнно-сакральний характер, на його думку, мало, зокрема, і так зване квіритське право. У зв'язку з цим учений небезпідставно стверджував про те, що багато інститутів класичного римського приватного права виросло з публічного права попередньої доби.

Як фахівець з російського цивільного права В. І. Синайський зосередив свої зусилля на вивченні основних принципів галузі, на їх втіленні у чинному законодавстві та в реальному цивільно-правовому середовищі, у так званому соціологічному суспільстві.

Його підручник "Русское гражданское право", який вперше вийшов друком двома випусками у Києві в 1914-1915 pp., а потім витримав кілька перевидань, став працею, яка підсумувала багатолітній розвиток довоєнної (перед Першою світовою війною) вітчизняної цивілістики. В ньому гармонійно поєдналися виклад теоретичних положень, аналіз законодавства і перспектив його розвитку (включно з проектом нового Цивільного уложення), коментар судової практики. Одним із перших цивіліст запропонував поділ товариств на прибуткові і неприбуткові, висунув ідею "майна як цілого" (аналог сучасного поняття "єдиний майновий комплекс"), звернув увагу на обмеженість прав власника. На його думку, повноваження власника здійснюються не необмежено, а в порядку, встановленому цивільними законами. Досі зберігається актуальність багатьох положень, висунутих ученим в галузі речового права, блискучим знавцем якого він був.

В умовах розширення сфери капіталістичних господарських відносин і селянської реформи 1861 р. провідним центром цивільно-правових досліджень в Україні був Університет св. Володимира у Києві. Саме тут на юридичному факультеті сформувалися школи цивільного права і романістики, які отримали широке визнання. Одним з провідних представників школи романістики був професор К.А. Мітюков, який очолював кафедру римського права, був деканом юридичного факультету, проректором і ректором університету.

Його перу належить "Курс римського права" (1883 р.) - одна з найкращих вітчизняних праць з римського приватного права. В цій праці автор розглядає загальні риси прав на речі і види цих прав Давньому Римі, якому були відомі два види приватних прав на речі: власність та права в чужих речах або на чужі речі. Автор дає характеристику сутності, змісту, предмету та обмежень власності, виділяє в змісті права власності дві сторони: позитивну і негативну. В першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість власності), а в другій - його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).

В дослідженні розглядаються поняття, види володіння та підстави його захисту. Окрема глава присвячена способам набуття, судового захисту і припинення власності. Детально висвітлюються права в чужій речі (jura in aliena), зокрема, розглядаються сутність і види цих прав (сервітути, право на заставу, емфітевзис, супер-фіцій)98.

За усталеною позицією цивілістів XIX- початку XX ст. право власності розглядалося як панування особи над річчю, що існує само по собі незалежно від відносин між особами.

У цьому зв'язку К.А. Мітюков вважав, що право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередню, виключну та обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади розпоряджається річчю; ніхто інший не має права впливати на його річ, у чиїх би руках вона не знаходилася. Особа, яка має право на неї, може у судовому порядку вимагати визнання цього права і видачі речі.

Інші роботи К. А. Мітюкова також були присвячені римському праву, зокрема "Общность имущества как историческая основа наследования" (К., 1900), "Ответственность продавца за евикцию в ис-торико-сравнительном освещении" (К., 1906), "По поводу статьи Г. Муромцева "О владении по римскому праву"" (Киевские университетские известия, 1887,- № 2).

Навколо К. А. Мітюкова сформувалася велика група молодих вчених-романістів. Серед них: Л.Н. Казанцев ("О розводе по римському праву", К., 1898); "Свободное представительство в римском гражданском праве", К., 1884; "Курс истории римского права", К., 1886; "Учение о представительстве в гражданском праве", К., 1878; И.О. Покровський ("Право и факт в риском праве". Ч.І., К., 1898); Ч. II "Генезис преторского права", К., 1902, "История римського права", СПб, 1913; М.М. Катков ("Лекции по догме римского права", К., 1919); Ф.М. Дидинсысий ("Залог по римскому праву", Варшава, 1872); В. В. Кар пека ("Пассивная легитимация в классическом римском праве", К., 1915).

До вчених-родоначальників вітчизняної цивілістики також можна віднести таких професорів, як Є. В. Васьковський, О. Огоновський, И.О. Покровський, С. Дністрянський, В.М. Гордон, О.Л. Боровиковський, Ю.С. Гамбаров, Д.Д. Грімм, О.М. Гуля-єв, В.Г.Демченко, Л.Н.Казанцев, М.М.Катков, Б.О.Кістяковський, O.B.Куніцин, С.Орнатський, С.В.Пахман, A.B.Міцкевич, В. А. Удінцев, T.M. Яблочков, С. І. Вільнянський, інших видатних вчених дореволюційного періоду, завдяки працям яких було теоретично обгрунтовано і розроблено практично всі інститути цивільного права.