Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Виконання зобов'язання і його підтвердження

1. Виконання зобов'язання і його підтвердження

Цивільно-правовому регулюванню виконання зобов'язання присвячено досить значну за обсягом кількість норм Цивільного кодексу України. Передусім, це норми гл. 48 ЦК України, які, власне, і містять основні вимоги до виконання зобов'язання (умови та елементи виконання, особливості виконання окремих видів зобов'язання, підтвердження виконання). Не менш важливі за значенням норми (загального характеру) щодо виконання зобов'язання, вміщені в інших главах розділу І Книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України гл. 47 "Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні"; гл. 50 "Припинення зобов'язання". Особливостям виконання окремих видів договірних зобов'язань присвячені норми підрозділу 1 розділу III "Окремі види зобов'язань" (спеціальні норми про виконання). Не можна не брати до уваги і численні акти цивільного законодавства, норми яких, розвиваючи у багатьох випадках положення ЦК України, деталізують і конкретизують виконання окремих видів договірних зобов'язань у різних сферах суспільного життя.

Виконання зобов'язання може розглядатися у трьох аспектах: як правовий інститут, як процес і як підстава припинення зобов'язання.

Як правовий інститут виконання зобов'язання - це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з виконанням зобов'язань (як договірних, так і позадоговірних).

Особливістю інституту виконання договірних зобов'язань у праві України є розпорошеність його норм: по-перше, основоположні норми щодо виконання зобов'язання вміщені в ЦК України, що дає підстави вважати виконання зобов'язання інститутом зобов'язального права як найкрупнішої підгалузі цивільного права; по-друге, норми щодо виконання майново-господарських (цивільно-правових за своєю природою) зобов'язань вміщені, зокрема, в гл. 22 Господарського кодексу України (статті 193-198), в інших нормативно-правових актах, а також у міжнародних договорах (конвенціях), учасницею яких є Україна; по-третє, цивільні відносини (в тому числі зобов'язальні відносини) відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Виконання зобов'язання - це процес. Якщо зобов'язання - це правовідношення у статиці, то його виконання - це динамічний стан зобов'язання, завдяки якому реалізуються (здійснюються) права і обов'язки сторін зобов'язання.

Проте цей процес не може бути безкінечним, оскільки не можуть бути невизначеними (не окресленими, безмежними у просторі і часі) права і обов'язки суб'єктів зобов'язання. Виконання є тією кінцевою метою, заради якої приводиться в рух весь складний механізм договірних зв'язків.

Отже, існують всі підстави говорити про існування ще одного аспекту виконання - наслідку (результату) здійснення всіх цивільних прав і обов'язків, що випливають із конкретного зобов'язання. Власне про таке виконання - як результат здійснення цивільних прав і обов'язків - йдеться в нормах ЦК України, що встановлюють порядок підтвердження виконання зобов'язання (ст. 545 ЦК), припинення зобов'язання виконанням (ст. 599 ЦК) тощо.

З урахуванням викладеного, до ознак (елементів), що характеризують суть виконання зобов'язання, можна віднести наступні ознаки:

а) виконання зобов'язання є сукупністю фактичних та/або юридичних дій сторін зобов'язання (рідше - утримання від вчинення дій);

б) виконання зобов'язання спрямоване на досягнення економічної і юридичної мети зобов'язання (його результату) шляхом реалізації (здійснення) суб'єктивних прав і обов'язків сторін зобов'язання як суб'єктів цивільного правовідношення.

Таким чином, виконання зобов'язання можна визначити як сукупність фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках-утримання від дії) сторін зобов'язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб'єктивних прав і обов'язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов'язання.

Саме при виконанні зобов'язання найповніше розкривається його зміст, оцінюється сукупність дій (бездіяльність) боржника щодо виконання покладених на нього обов'язків з точки зору відповідності їх вимогам закону, умовам договору, звичаям тощо, а отже, з точки зору визнання виконання належним.

Виконання зобов'язання можна поділити на 3 стадії:

1) підготовчу (організаційну), на якій боржник вчиняє підготовчі (організаційні) дії, спрямовані на безпосереднє передання виконаного (наприклад, підготовка продукції до відвантаження, навантаження її на транспортний засіб, оформлення товаросупровідних документи");

2) основну (матеріальну), яка включає 2 етапи: а) передання виконаного боржником (наприклад, передання продукції транспортній організації-пере візнику) і б) прийняття виконаного кредитором (наприклад прийняття продукції за кількістю і якістю);

3) заключну (техніко-юридичну), на якій відбувається підтвердження виконання зобов'язання (пред'явлення вимоги до кредитора про підтвердження виконання і виконання кредиторського обов'язку).

Виконання обов'язку в зобов'язанні є односторонньо зобов'язуючим правочином, тобто таким одностороннім актом суб'єкта цього зобов'язання, завдяки якому відбувається вплив на правову сферу інших осіб. Односторонньо зобов'язуючі правочини є "чистими" юридичними фактами: вони не регламентують змісту прав і обов'язків, а лише відповідно до норм об'єктивного права є підставами, що впливають на зміну чи припинення правовідносин.

Спеціальними юридичними підставами односторонньо зобов'язуючих право-чинів є правомочності (правочинності), пов'язані з дією зобов'язального правовідношення, які С. С. Алексєєв запропонував називати "секундарними".

Секундарні правомочності - це правомочності, що належать до дії, зміни і припинення існуючих зобов'язань. На їх основі вчиняються численні односторонньо зобов'язуючі правочини, зокрема правочини, що реалізують право вибору предмета зобов'язання в альтернативному зобов'язанні, право на зарахування зустрічних однорідних вимог, право припинити зобов'язальне відношення у випадках, встановлених договором або законом, тощо. У всіх цих випадках односторонній правочин є засобом здійснення секундарної правомочності.

Виконання зобов'язання може бути активним, якщо боржник виконує певні, передбачені зобов'язанням дії (передає майно, виконує роботу, надає послугу, сплачує гроші тощо), або пасивним, якщо боржник утримується від певної дії.

Виконання зобов'язання є однією з підстав його припинення. Як зазначено в ч. І ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).

Виконання зобов'язання є тим кінцевим результатом, якого бажали досягти сторони, укладаючи договір. Виконання, проведене належним чином, припиняє зобов'язання. Саме тому важливо підтвердити (доказати) виконання, оскільки, як писав Д. І. Мейєр, саме по собі здійснення задоволення не залишає сліду.

Норми щодо підтвердження виконання зобов'язання вміщені в окрему, самостійну статтю (ст. 545 ЦК), якою завершується гл. 48 ЦК України "Виконання зобов'язання". За такого розташування статті цілком логічним буде висновок про те, що її положення не лише стосуються виконання, проведеного належним чином (ст. 599 ЦК України), а й поширюються на інші випадки виконання (наприклад часткового виконання), тобто мають універсальний характер.

Згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Як і ст. 216 ЦК УРСР, ст. 545 ЦК України ставить документальне посвідчення факту виконання зобов'язання в залежність від волі боржника. Проте низкою нормативно-правових актів підтвердження факту виконання окремих видів договірних зобов'язань як між фізичними особами, так і між юридичними особами визнане безумовно обов'язковим. Наприклад, згідно з п. 2 ст. З Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 6 липня 1995 р.1 суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг зобов'язані видавати особі, яка отримує або повертає товар, отримує послугу або відмовляється від неї, розрахунковий документ встановленої форми на повну суму проведеної операції.

Це положення Закону закріплюється у більш детальному вигляді в підзаконних нормативно-правових актах, що регулюють конкретні види відносин у зазначених сферах. Так, згідно з п. 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. N° 1155' про прийняття для пересилання реєстрованого поштового відправлення (поштового переказу) відправникові з додержанням вимог Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" видається розрахунковий документ, що підтверджує надання такої послуги (касовий чек, розрахункова квитанція тощо).

Для боржника розписка кредитора є не лише підтвердженням виконання ним свого обов'язку. У випадку виникнення між боржником і кредитором спору, пов'язаного з виконанням зобов'язання, і розгляду справи в суді розписка слугуватиме доказом, який має безпосереднє відношення до спору.

Разом із тим, коли, наприклад, виконання грошового зобов'язання відбувалося у безготівковій формі, то потреби в одержанні підтвердження у боржника може і не виникати, оскільки він (боржник) має змогу одержати від банку, що його обслуговує, інші докази здійснення платежу. Проте така можливість все ж не позбавляє боржника права вимоги до кредитора щодо видачі йому розписки.

Важливо, щоб у розписці було чітко зазначено, на підтвердження виконання якого зобов'язання вона видається. Така ідентифікація зобов'язання особливо необхідна, якщо між сторонами існують, крім виконаного, ще й інші зобов'язання. В такому разі питання про те, до якого зобов'язання віднести задоволення виконання, вирішується волею боржника: саме він, надаючи задоволення, має право зазначити, до якого зобов'язання воно належить. Якщо ж боржник цього не робить, тим самим він надає право кредиторові самому визначити зобов'язання, до якого належить задоволення, і тоді питання вирішується волею вірителя (кредитора).

Ідентифікувати зобов'язання можна, пославшись на конкретний договір або інший правочин (іншу підставу), з яких виникло зобов'язання, із зазначенням змісту зобов'язання, виконання якого підтверджується.

Як зазначалося, закон передбачає можливість видачі розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі, тому ця обставина також має бути чітко вказана в розписці.

Певні особливості має підтвердження виконання двостороннього зобов'язання, в якому кожна сторона є кредитором і боржником, а тому може вимагати від іншої сторони підтвердження виконання свого обов'язку. Проблем у підтвердженні виконання не виникає, якщо порядок виконання (черговість дій сторін) встановлений договором. Якщо ж такий порядок не визначений, то, очевидно, при підтвердженні виконання слід керуватися, крім положень ст. 545, ч. 1 ст. 613 ЦК України, ще і нормою ч. 1 ст. 615 ЦК України, яка надає право стороні частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання у разі порушення зобов'язання другою стороною. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони мають керуватися також і положеннями ст. 538 ЦК України.

Розписка, про яку йдеться в ч. 1 ст. 545 ЦК України, складається в простій письмовій формі.

Норма ч. 2 ст. 545 ЦК України покладає на кредитора, що приймає виконання зобов'язання, обов'язок повернути боржникові борговий документ, якщо такий раніше був виданий ним кредиторові.

У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці про одержання виконання, яку він видає.

Норма, вміщена в ч. 3 ст. 545 ЦК України, встановлює презумпцію зв'язку долі зобов'язання із перебуванням боргового документа у тієї або іншої сторони зобов'язання. Так, наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. Тому, якщо борговий документ знаходиться у кредитора, обов'язок боржника вважається невиконаним. Виняток становить випадок, коли у виданій кредитором розписці про одержання виконання вказано на неможливість повернення боргового документа боржнику.

Отже, обов'язок кредитора, встановлений ст. 545 ЦК України, може бути реалізований в таких формах: І) видача розписки про одержання виконання; 2) повернення боргового документа (у разі неможливості його повернення - запис про це у розписці про одержання виконання).

Значення розписки про одержання виконання і боргового документа як документів, що підтверджують виконання зобов'язання, полягає в тому, що відмова кредитора повернути борговий документ або видати розписку є підставою для затримання виконання боржником. У цьому разі настає прострочення кредитора, про що зазначено не лише в ч. 4 ст. 545 ЦК України, але і в абз. 2 ч. 1 ст. 613 ЦК України.

Як зазначалося, положення ст. 545 ЦК України щодо підтвердження виконання є універсальними і застосовуються щодо всіх зобов'язань. Разом із тим, специфіка окремих видів відносин зумовила потребу в спеціальному законодавчому регулюванні прийняття виконання повністю або частково. Одним із прикладів такого спеціального регулювання є положення ст. 882 ЦК України щодо передання та прийняття робіт, виконаних за договором будівельного підряду. На практиці актами передання-приймання підтверджується виконання зобов'язань за договорами побутового підряду, підряду на проведення проектних та пошукових робіт, на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Умови щодо цього сторони визначають у відповідних договорах.

Підтвердженням виконання зобов'язання за договором поставки слугують транспортні документи.

Не передбачені ЦК України, але встановлені іншими актами законодавства вимоги щодо підтвердження виконання при наданні побутових послуг, при прийманні-переданні газу, нафти, нафтопродуктів та іншої продукції згідно із зовнішньоекономічним договором (контрактом).

Головна відмінність підтвердження виконання, встановленого ст. 545 ЦК України, і підтвердження виконання, встановленого нормативно-правовими актами стосовно конкретних видів зобов'язань, полягає в тому, що перше (виконання кредиторського обов'язку) є одностороннім правочином, а друге - двостороннім (наприклад підписання акта приймання-передання).

Іноді в законодавстві не лише встановлюється вид підтверджувального документа, а й визначається процедура підтвердження виконання, що відрізняється від встановленої ст. 545 ЦК України. Наприклад, ч. 2 ст. 22 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р.1 встановлює, що заставна підлягає переданню боржнику в разі належного виконання ним основного зобов'язання. Знаходження заставної у боржника свідчить про виконання основного зобов'язання, якщо не буде доведено протилежне. У разі виконання основного зобов'язання боржником заставна, що знаходиться в нього, анулюється. Знаходження заставної в іншої особи свідчить, що основне зобов'язання не виконано, якщо не буде доведено інше.