Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Загальні умови виконання зобов'язання

Встановлені ст. 526 ЦК України загальні умови (засади) виконання зобов'язання передбачають наявність п'яти видів стандартів поведінки, з якими має бути узгоджена поведінка суб'єктів виконання. Це:

а) умови договору;

б) вимоги Цивільного кодексу;

в) вимоги інших актів цивільного законодавства;

г) звичаї ділового обороту;

ґ) інші вимоги, що звичайно ставляться.

Крім цього призначення зазначені умови (у деяких випадках окремі з них) є тими підставами, що можуть змінювати загальне правило, встановлене тією або іншою нормою ЦК України. Прикладом може бути ст. 529 ЦК України, згідно з якою кредитор має право не приймати віл боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Винятки із загального правила передбачені, наприклад, ч. 2 ст. 530, ст. 531, ч. 2 ст. 532, ч. 2 ст. 533, ч. 2 ст. 538 ЦК України тощо.

ЦК України на перше місце серед регуляторів цивільних відносин взагалі і відносин, що складаються при виконанні зобов'язання зокрема, поставив договір.

Саме провідною роллю договору як регулятора суспільних відносин можна пояснити появу в цивільному законодавстві норм, присвячених тлумаченню договору.

Договором згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Визначення договору як домовленості передбачає, що сторони договору мають домовитися, тобто досягти згоди з усіх умов (пунктів) майбутнього договору. Серед цих умов першочергове значення мають ті умови, що прямо і безпосередньо стосуються виконання сторонами договору взятих на себе зобов'язань, тобто умови, що містять у собі елементи (їх частини) належного виконання зобов'язання, встановлюють стандарт (правило, еталон) поведінки сторін зобов'язання на різних стадіях його виконання.

Відповідність поведінки (вчинення певних дій або утримання від дій) зобов'язаної сторони (боржника) умовам договору, в яких зафіксовані такі елементи виконання зобов'язання, як предмет, суб'єкти, місце, строк (термін) та спосіб, дає підстави оцінювати її (поведінку) як виконання зобов'язання належним чином. І навпаки, невідповідність поведінки боржника хоч би одному із параметрів, встановлених умовами договору, є доказом неналежного виконання.

Хоча свобода договору є одним із найважливіших принципів цивільного законодавства і диспозитивність у регулюванні цивільно-правових відносин дає можливість більш повно враховувати волевиявлення конкретних сторін договору, вимоги Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства продовжують залишатися одним із основних регуляторів поведінки суб'єктів договірного зобов'язання.

Такий висновок грунтується на тому, що, по-перше, у самому ЦК України міститься досить істотне застереження щодо вільного волевиявлення сторін: сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. В Україні існує досить багато нормативно-правових актів, що обмежують вільне волевиявлення учасників цивільних відносин при реалізації ними принципу свободи договору.

По-друге, загальні обмежувальні чинники поведінки суб'єктів цивільних відносин, встановлені статтями 13 і 14 ЦК України, стосуються головним чином суб'єктів саме зобов'язальних відносин як найдинамічнішої частини цивільних відносин, в якій переважно і здійснюються цивільні права та виконуються цивільні обов'язки. На нашу думку, ці загальні обмежувальні заходи до певної міри стримують дію принципу свободи договору, якщо вона може зашкодити суспільним (публічним) інтересам.

Оскільки в самому ЦК України (ч. 2 ст. 9) встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (таким законом на сьогодні є, зокрема, ГК України, прийнятий одночасно з ЦК України), то слід враховувати і ті положення ГК України, що встановлюють умови виконання договірних зобов'язань у сфері господарювання:

а) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (абз. 1 ч. 1 ст. 193 ГК);

б) до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (абз. 2 ч. 1 ст. 193 ГК).

Наведені норми дають відповідь на запитання, який з кодексів має пріоритет у застосуванні його положень щодо умов виконання договірних зобов'язань у сфері господарювання, проте не дають підстав відносити ГК України до актів цивільного законодавства, щодо яких йдеться в ч. 3 ст. 6 ЦК України. Тому питання щодо співвідношення норм ЦК і ГК України при застосуванні їх стосовно виконання договірних зобов'язань хоч і викликає дискусії, проте залишається без чіткої і однозначної відповіді.

Звичаї як самостійний вид правил поведінки суб'єктів мають певні особливості, що дозволяють відрізнити їх від інших елементів системи соціальних норм. Головна їх особливість полягає в способі виникнення і формування. Крім цього, виділяють і такі риси звичаїв як специфіка їх дії у певному суспільному середовищі, конкретизована норма поведінки, локальна сфера дії, стійкий характер дії тощо.

Звичай як новий для сучасного цивільного законодавства регулятор цивільних відносин встановлений ст. 7 ЦК України, згідно з якою звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Використання звичаю у суспільних відносинах, що регулюються правом, дало підстави іменувати його правовим звичаєм.

У літературі висловлені протилежні точки зору щодо віднесення звичаю до джерел права. Так, якщо одні вчені (Є. О. Суханов, М. І. Брагінський) вважають правовий звичай джерелом права, то, на думку інших, самі по собі ділові звичаї не є джерелом цивільного права, проте у випадку санкціонування державою ділового звичаю він набирає юридичної сили правової норми і входить до системи цивільного законодавства. Ця позиція, яка підтримується і в українській цивілістичній літературі, є більш обґрунтованою, проте потребує певного уточнення, а саме: предметом санкціонування державою є не сам звичай як конкретне правило поведінки, а тільки можливість його використання для вирішення у встановленому порядку визначених питань.

Стаття 7 ЦК України називає лише один із видів звичаю - звичай ділового обороту, проте в Кодексі є посилання і на інші види звичаю: звичай національної меншини (ч. 1 ст. 28 ЦК України) та місцевий звичай (ст. 333 ЦК України). Проте саме термін "звичаї ділового обороту" найчастіше вживається в ЦК України. Переважно це зроблено в тих статтях, норми яких регулюють загальні положення щодо виконання зобов'язання, а також виконання окремих видів зобов'язань. Наприклад, ст. 527 ЦК України встановлює, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Подібні конструкції вжито в статтях 529, 531, 532, 538, 539, 613, 627, 630, 654 ЦК України тощо.

Звичаї ділового обороту у міжнародному праві і в чинному законодавстві іменуються "звичаями" (Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публікація МТП № 500); "будь-якими звичаями" (п. 1 ст. 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р.); "торговими звичаями" (п. 1 ст. VII Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж); "звичаями порту чи певної сфери торгівлі" (ІНКОТЕРМС. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2000 р.), видання МТП № 560); "торговими та іншими чесними звичаями" (ст. З Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 р.). Вони широко застосовуються у зовнішньоекономічній діяльності.

Термін "торгові та інші чесні звичаї" застосовується і у сфері захисту економічної конкуренції (статті 6, 8, 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р.).

Термін "звичаї" вживається у Кодексі торговельного мореплавства України, де йдеться, наприклад, про "звичаї торговельного мореплавства" (статті 6, 293, 295), "звичаї" (ст. 146), "звід звичаїв порту" (ст. 78) тощо.

Отже, слід погодитися з тим, що за своєю правовою характеристикою звичаї, торгові звичаї, звичаї торговельного мореплавства можуть бути віднесені до звичаїв ділового обороту.

Необхідно, проте, мати на увазі, що звичай ділового обороту, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК України). Наведена норма спростовує уяву про звичай ділового обороту як про джерело права. Таким чином, звичай (звичай ділового обороту) підпорядкований договору та актам цивільного законодавства і носить диспозитивний характер.

Зобов'язання, щодо яких відсутні умови договорів, вимоги ЦК України та інших актів цивільного законодавства, мають виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Граматичне тлумачення заключної частини норми, встановленої ст. 526 ЦК України, дає підстави для висновку, що звичаї ділового обороту є частиною більш широкого поняття - "інших вимог, що звичайно ставляться". Таке розуміння співвідношення звичаю і звичайного, на наш погляд, не суперечить висловленій у літературі думці, що "звичайне" не є синонімом "звичаю".

Чинний ЦК України містить чимало посилань на такі "звичайні" вимоги. Це стосується, зокрема, ціни договору, яка у разі, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, визначається виходячи зі звичайних цін (ч. 4 ст. 632 ЦК України); якості товару, який має бути придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується (ч. 2 ст. 673 ЦК України). Аналогічні посилання на "звичайні" вимоги вжиті в ЦК України щодо комплектності товару (ч. 2 ст. 682 ЦК), тари та упаковки (ч. 2 ст. 685 ЦК), ціни товару (ч. 1 ст. 691 ЦК) тощо. Щодо зовнішньоекономічної діяльності "звичайні" вимоги широко вживаються в Правилах ІНКОТЕРМС, чимало посилань на них вміщує Кодекс торговельного мореплавства України: "звичайна практика морського агентування" (ст. 117), "звичайно прийняті терміни" доставки вантажу (ст. 160), "звичайний спосіб приймання вантажу" (ст. 166) тощо.

Ще однією умовою з точки зору відповідності їй виконання зобов'язання є суть зобов'язання. В ЦК України термін "суть" вживається досить часто і стосується суті відносин (ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 51 ЦК), суті одностороннього правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК), суті договору (ч. 5 ст. 626, ч. 2 ст. 628, ч. 2, 4 ст. 636 ЦК тощо). Проте найчастіше вживається в Кодексі словосполучення "суть зобов'язання". Так, згідно з ч. 1 ст. 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. Аналогічні терміни, поняття та зміст яких у цивільному законодавстві не розкривається, вжито також у статтях 527, 529, 531, 532, 538, 539, 652, 683, 684, 704 та інших ЦК України).

Аналіз висловлених у літературі поглядів дає можливість встановити, що суть зобов'язання може бути з'ясована через комплекс елементів, з яких складається зобов'язання (суб'єкти, об'єкт, зміст зобов'язання), юридичних фактів, під впливом яких виникає, змінюється і припиняється зобов'язання, та структуру зобов'язання як правовий зв'язок між взаємопов'язаними суб'єктивними правами і обов'язками.

Саме із цих складових мають виходити сторони в тих випадках, коли в конкретній статті закону йдеться про суть зобов'язання, яка надає можливість визначити одну із засад виконання зобов'язання.