Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 7. Завдаток

1. Поняття та ознаки завдатку

Регламентація завдатку як одного зі способів забезпечення зобов'язань, найпоширенішим видом яких є договірні зобов'язання, здійснюється нормами статей 570-571 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 570 ЦК. України "Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання".

Предметом завдатку можуть бути як грошові кошти, так і рухоме майно. У зв'язку з відсутністю у законі застереження щодо видів рухомого майна можна припустити, що рухоме майно може бути предметом завдатку у тому випадку, коли боржник здійснює розрахунки з кредитором повністю або частково рухомим майном (наприклад, договір міни, договір оренди зі сплатою орендних платежів у натуральній формі тощо).

У ст. 570 не визначається безпосередньо розмір завдатку, а відтак він визначається на розсуд сторін. Можна лише припустити, що в договірній практиці він має бути меншим від основної суми боргу.

Завдаток характеризується тим, що він одночасно виступає і способом платежу, і способом забезпечення виконання зобов'язань. Це означає, що завдаток виплачується стороною, яка зобов'язана сплачувати платежі за договором наперед - до моменту настання строку платежу. І у разі належного виконання забезпеченого завдатком зобов'язання вартість завдатку утримується з належних з боржника платежів.

Завдаток відрізняється від усіх інших способів забезпечення виконання зобов'язання тим, що він може забезпечувати лише договірні зобов'язання, а відтак завдатком не можуть бути забезпечені деліктні зобов'язання, зобов'язання з безпідставного збагачення та інші, що виникають не на підставі договору. Крім того, не можуть бути забезпечені завдатком безвідплатні договори, наприклад договір дарування, позики, доручення та ін.

Слід також зазначити, що ЦК УРСР 1963 р. також містив норми про завдаток, які, однак, дещо по-іншому врегульовували цей спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Так, у ст. 178 ЦК УРСР зазначалося, що завдатком можуть забезпечуватися договори між громадянами або за їх участю. Відповідно до ст. 195 ЦК УРСР завдатком є "грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання". Відтак до набрання чинності ЦК 2003 р. на законодавчому рівні було закріплено можливість забезпечення завдатком лише договірних зобов'язань, причому лише за участю громадян. Стаття 195 ЦК УРСР також містила подібну до ст. 571 ЦК норму, в якій визначалися правові наслідки невиконання договору, забезпеченого завдатком.

В юридичній літературі виділяються такі основні ознаки завдатку: 1) він слугує доказом укладення договору, який він одночасно забезпечує; 2) він виступає одночасно і способом платежу, і способом забезпечення. Крім того, в юридичній науці утверджується позиція про те, що завдатком забезпечується виконання тільки грошових зобов'язань, оскільки відповідно до ст. 570 він виплачується боржником кредитору в рахунок належних з боржника платежів за договором. Однак така позиція є спірною. Адже норма ст. 570 ЦК передбачає, що завдаток сплачується "боржником у рахунок належних з нього за договором платежів", а відтак можна зробити висновок, що маються на увазі не лише грошові платежі, а й інші види майнових платежів. Отже, ст. 570 допускає забезпечення завдатком не лише грошових, а й інших майнових зобов'язань.

Відсутність у Цивільному кодексі України правила про те, що завдатком, як і іншими способами, може забезпечуватися лише дійсне (існуюче між сторонами) зобов'язання, породжує у цивілістичній науці дискусії з цього приводу, а відтак впливає на практику застосування завдатку.

Одним з таких дискусійних питань є питання про те, чи повинно існувати основне зобов'язання на момент укладення правочину про завдаток. Так, в статтях 570-571 ЦК України відсутнє застереження про те, що завдатком може забезпечуватись лише існуюче зобов'язання. Проте виходячи з норми ст. 571 ЦК можна зробити висновок, що саме визначення завдатку як грошової суми (рухомого майна), "що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання" свідчить про необхідність існування договірного зобов'язання між сторонами на момент укладення договору про завдаток. Крім того, до такого ж висновку можна дійти виходячи зі змісту статей 546-548 ЦК, які визначають, що завдатком та іншими способами може забезпечуватися виконання основного зобов'язання (мається на увазі - вже існуючого), якщо це встановлено договором або законом. Оскільки в ЦК та інших актах цивільного законодавства не передбачаються підстави для забезпечення завдатком зобов'язання, що може виникнути у майбутньому, можна зробити висновок про необхідність існування основного договірного зобов'язання між сторонами. Власне, саме на таких позиціях грунтується також і судова практика.

Так, у вересні 2001 p. М. звернувся з позовом до К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. В заяві позивач зазначив, що з метою придбання дачного будинку в сільській місцевості дав відповідне оголошення в кількох газетах і після цього відповідачка запропонувала йому купити в с. Шибене Бородянського району Київської області земельну ділянку та садовий будинок, що належать їй на праві приватної власності. На підтвердження наміру укласти договір купівлі-продажу він, М., згідно з договором завдатку від 21 серпня 2001 р. передав відповідачці гроші в сумі, еквівалентній 500 дол. США (2 тис. 650 грн). Однак договір купівлі-продажу не був укладений з вини К., оскільки остання не надала правовстановлюючих документів на садовий будинок. У зв'язку з наведеним позивач на підставі ст. 195 ЦК просив стягнути з відповідачки на його користь подвійну суму завдатку, а також зобов'язати К. відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду.

К. пред'явила М. зустрічний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, пославшись на те, що наприкінці червня 2001 р. вирішила продати належну їй на праві приватної власності земельну ділянку. М. звернувся до неї з пропозицією придбати ділянку й у подальшому неодноразово оглядав її, а також документи, що підтверджують право власності на неї, сплатив завдаток і наполіг на вивезенні з дачного будинку зайвих побутових речей. Однак у визначений день для підписання договору купівлі-продажу не з'явився. Згодом став приходити до неї на роботу, поширювати неправдиві відомості, які порочать її честь, гідність і ділову репутацію, що спричинило психологічні страждання та погіршення стану здоров'я. У зв'язку з наведеним просила зобов'язати М. відшкодувати заподіяну їй матеріальну шкоду (що полягає у витратах на перевезення речей, придбання ліків, а також у втраті заробітку) та моральну шкоду.

Солом'янський районний суд м. Києва рішенням від 7 червня 2002 p., залишеним без зміни ухвалою судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 27 серпня 2002p., позов М. до К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задовольнив частково: ухвалив стягнути з К на користь М. подвійну суму завдатку в розмірі 5 тис. 300 грн та 110,5 грн державного мита. У задоволенні решти позовних вимог та зустрічного позову відмовив.

К. не погодилась з рішенням суду і звернулась до суду з касаційною скаргою.

Розглянувши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про стягнення на користь М. подвійної суми завдатку, суд керувався ч. 2 ст. 195 ЦК, відповідно до якої грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору й на забезпечення його виконання (завдаток), повертається в подвійному розмірі стороні, яка дала завдаток, якщо укладений договір не був виконаний з вини сторони, що одержала завдаток. Однак вказана норма матеріального права застосована судом неправильно, оскільки правило ч. 2 ст. 195 ЦК про залишення завдатку особі, яка його одержала, або стягнення з неї подвійної суми завдатку застосовується в тих випадках, коли між сторонами було укладено договір, проте він не виконується з вини якоїсь зі сторін. У тих випадках, коли сторони домовились укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансовими і повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.

За наведених обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 342 ЦПК, касаційну скаргу К. задовольнила: рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 7 червня 2002 р. та ухвалу судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 27 серпня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Подібні аргументи також викладені у рішенні Апеляційного суду АРК від 23 серпня 2006 р., відповідно до якого "поняття завдатку згідно зі ст. 570 ЦК України виникає за наявності договору, який передбачає платежі; по суті завдаток є способом забезпечення виконання договору, який вже укладений; якщо має місце тільки намір про укладення договору, зокрема договору купівлі-продажу майна, передача коштів повністю або частково за це майно фактично є авансом, тому наслідки, передбачені ст. 571 ЦК України, до зазначених коштів не застосовуються"1.

Проте деякі автори вважають можливість поширення на завдаток правила ст. 573 ЦК, яке передбачає можливість забезпечення заставою вимоги, що може виникнути у майбутньому. Проте, по-перше, правила про заставу не можуть поширюватися на завдаток, у зв'язку з відсутністю застереження про це у статтях 570-571, а також у зв'язку з тим, що завдаток і застава є окремими способами забезпечення виконання зобов'язань, які регламентуються різними правовими нормами. По-друге, при аналізі змісту ст. 573 ЦК можна дійти висновку, що в даному разі має місце зобов'язання з відкладальною умовою, настання якої призведе до виникнення заставного зобов'язання2.

Така позиція підтверджується, зокрема, ЗУ "Про заставу", відповідно до ст. З якого "застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог".

Відповідно до п. 93 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мін'юсту України від 3 березня 2004 р. № 20/5, "заставою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності".

Власне на підтвердження цієї позиції Вищий арбітражний суд України надав роз'яснення від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602, в якому зазначив, що "оскільки заставою може забезпечуватись лише дійсна вимога, господарським судам слід з'ясовувати обставини, пов'язані з існуванням забезпечуваного заставою зобов'язання боржника. Якщо таке зобов'язання ще не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть на передачу предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківської позики право застави виникає лише після фактичного одержання суми позики боржником".

Отже, на підставі аналізу чинного законодавства України можна дійти висновку, що завдаток може забезпечувати лише існуюче дійсне зобов'язання. При цьому умова про завдаток може бути як предметом окремого правочину, так і входити до змісту основного правочину, вже укладеного сторонами.

На думку деяких авторів, неможливість забезпечення завдатком ще не існуючого зобов'язання призводить до загрози знищення завдатку, а, отже, йдеться про недоцільність забезпечення того зобов'язання, що вже відбулось. Проте, необхідність забезпечення існуючого зобов'язання обумовлена загальновизнаною забезпечувальною функцією завдатку.

Крім того, підтвердженням необхідності існування основного зобов'язання є також те, що завдаток є додатковим зобов'язанням щодо основного, яке воно забезпечує, походить та залежить від останнього, тобто є акцесорним.

Окрему увагу слід зосередити на питанні форми правочину про завдаток. Відповідно до ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою його недійсність. У статтях 570-571, які регламентують завдаток, відсутні застереження щодо можливості укладення угоди про завдаток в іншій формі, ніж це передбачається ст. 547. Постає питання, в якій формі має укладатися правочин щодо завдатку, який забезпечує виконання договору, що підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідь на це питання можна знайти у п. 4 ст. 209, відповідно до якого, на вимогу фізичної або юридичної особи, будь-який правочин за її участю може бути нотаріально посвідчений. Такої проблеми не виникає у тих випадках, коли умова про завдаток міститься у самому змісті договору, що підлягає нотаріальному посвідченню. Коли ж правочин про завдаток укладається шляхом оформлення додаткової угоди до основного договору, він, як і основний договір, підлягає нотаріальному посвідченню відповідно до ст. 654 ЦК, згідно з якою зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Відтак можна дійти висновку, що правочин про завдаток укладається у письмовій формі, крім випадків, коли законом передбачається нотаріальна форма для договору, який забезпечується завдатком, або коли сторони за взаємною згодою бажають нотаріально посвідчити правочин про завдаток.

Особливу увагу також слід звернути на ч. 2 ст. 570, яка передбачає, що якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Відтак, крім дотримання письмової форми правочину про завдаток, необхідно також, щоб в такому правочин і містилося визначення суми, що передається боржником кредиторові саме як завдаток. У противному разі, така сума буде вважатися авансом і не буде виконувати забезпечувальну функцію.

На відміну від завдатку, аванс є лише способом платежу і не виконує забезпечувальної функції. Аванс сплачується боржником в момент настання обов'язку платежу, тобто є попередньою оплатою. Крім того, боржник, що видав аванс, має право вимагати його повернення в усіх випадках невиконання чи неналежного виконання договору кредитором, а кредитора не може бути зобов'язано до повернення авансу у подвійному розмірі і, відповідно, до відшкодування збитків. Відтак, на відміну від завдатку, аванс не завжди слугує доказом існування зобов'язання.