Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Правова природа гарантії

Розглядаючи правову природу гарантії, необхідно звернути увагу на ще одну особливість цього правового інституту - гарантія є одностороннім правочином. Але деякі вчені-правники з цим не погоджуються. Має місце точка зору про те, що "банківська гарантія може бути як одностороннім, так і дво- або багатостороннім правочином: все залежить від конкретних обставин, від фактичних відносин... відносини можуть бути оформлені і тристороннім (бенефіціар. гарант, принципал) договором".

Дійсно, дії, які здійснюються до безпосередньо видачі гарантії як одностороннього правочину, мають особливості, які не можна не враховувати при вивченні інституту гарантії. Але розглянемо головні моменти.

По-перше, на волю гаранта впливає воля інших учасників правовідносин. Гарант видає гарантію у зв'язку із первинною заявою бенефіціара про надання гарантії та проханням принципала, який погодився забезпечити основне зобов'язання. Тобто, до волевиявлення гаранта необхідно волевиявлення інших осіб. Тому що важко уявити собі ситуацію, коли банк або інша фінансової установа видає гарантії без звернення до цієї організації зацікавлених осіб. Більш того, бенефіціар завжди надає згоду на пропозицію принципала про забезпечення зобов'язання з боку конкретного банку або іншої фінансової установи. Бенефіціар також може безпосередньо вказати на ті чи інші банки або фінансові установи, гарантії яких він бажав би отримати у забезпечення основного зобов'язання. Або в іншому випадку бенефіціару потрібен час для того, щоб він міг перевірити ліквідність фінансової установи, страхової організації або банку гарантія якої йому пропонується як забезпечення зобов'язання.

До того ж слід додати, що умови гарантії визначаються гарантом з урахуванням вимог зобов'язання, яке забезпечується, вимог бенефіціара, який отримує забезпечення, а також інтересів принципала, який виплачує винагороду за надання забезпечення основного зобов'язання.

Таким чином, надання гарантії не може розглядатися тільки як вираз волі однієї особи - гаранта, на відміну від таких односторонніх правочинів, як написання заповіту або прийняття спадщини чи відмова від неї та інших.

Безумовно, щодо деяких односторонніх правочинів, можна вважати, що здійснення цих правочинів є також результатом волі інших осіб, наприклад, як у випадку коли спадкодавець враховує інтереси спадкоємців. Однак у таких випадках воля інших осіб "юридично" не впливає на волю особи, яка здійснює такий односторонній правочин. А у випадку із гарантією, вимоги, які вказані в гарантії, як правило, співпадають із вимогами у договорі між принципалом та гарантом про видачу цієї гарантії.

По-друге, гарант за видачу гарантії отримує винагороду. Відповідно до ст. 567 ЦК України, гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Незважаючи на те, що диспозитивна норма Цивільного кодексу надає право, а не обов'язок з оплати послуг гаранта, важко уявити собі ситуацію, де банки або інші фінансові установи чи страхові компанії будуть надавати такі послуги безоплатно, або ще й нести відповідні фінансові ризики.

Якщо звернутися до загальної частини цивільного права, необхідно згадати про основну ознаку односторонніх правочинів. Це, як правило, їх безоплатність. Тому що особа, яка здійснює правочин, висловлює тільки свою власну волю та не може розраховувати на винагороду з боку інших осіб.

Третьою особливістю є передбачене ч. 3 ст. 561 ЦК України правило, згідно з яким зобов'язання гаранта не може бути ним відкликане, якщо тільки в ній не передбачене інше. Ще однією ознакою односторонніх правочинів є можливість особи, яка його здійснила, його й відмінити. Наприклад, відмінити або змінити заповіт. Однак ця ознака не є визначальною, тому що деякі односторонні право-чини, як, наприклад, відмова від спадщини, не може бути відмінена в силу закону.

Однак особливості правочину із видачі гарантії необхідно, з юридичної точки зору, розглядати виходячи з розуміння не тільки фактора волі, а й поєднання волі та волевиявлення, тому видача гарантії, зокрема у формі "гарантійного листа", все ж таки є одностороннім правочином, що підтверджує також аналіз норми ст. 560 ЦК України, в якій не вживається термін "договір гарантії". При спеціально-юридичному тлумаченні змісту цієї норми можна дійти висновку про бажання законодавця ввести такий вид забезпечення зобов'язання, як гарантія, яка може бути реалізована шляхом волевиявлення однієї особи.

Якщо уявити собі ситуацію, коли підставою виникнення зобов'язання гаранта була б згода між гарантом і принципалом, то така згода повинна була б розглядатися як договір на користь третьої особи. Власне, у цьому контексті можна стверджувати, що за таких обставин гарантія може бути результатом договору між відповідними сторонами.

Аргументом на користь того, що зобов'язання по гарантії є одностороннім правочином, є також конститутивна ознака, яка властива одностороннім право-чинам та зафіксована в ч. 3 ст. 202 ЦК України. А саме, що одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Таким чином, не можна погодитися з авторами, які беззастережно розглядають гарантію як дво- або багатосторонній правочин. Гарантія є, як правило, одностороннім правочином, але має свої вищезгадані особливості, адже вона може бути видана на підставі договору між учасниками гарантійного правовідношення.

Таким чином, гарантія - це письмове зобов'язання банку або іншої фінансової установи, яке видане за заявою іншої особи (принципала) сплатити кредитору принципала (бенефіціару) відповідно до вимог виданого гарантом зобов'язання грошову суму за письмовою вимогою про її сплату.