Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Суб'єктна парадигма; історія і сучасність

Питання про природу суб'єктності як і про природу психіки, особливо взятої в іпостасі .душі" чи ,духа", нині, як і донині, активно дискутується в наукових колах психологів і філософів. Чимало проблем пов'язано з визначенням сутності категорії суб'єкта, історії її розвитку. Існує думка, що феномен, який позначається словом "суб'єкт", є культурно-історичним утворенням, що з'явилося не раніше середніх віків і що у наступні періоди уявлення про суб'єкта суттєво змінювались. Так, до Сократа греки, образно кажучи, молились на зорі. Сократ запропонував виходити з достовірності людського розуму. У середні віки формується уявлення про суще як результат творчої активності Бога. Кожне створіння розглядалося як унікальний і активний "суб'єкт", наділений властивостями божественної субстанції. М.Лютер, запроваджуючи протестантизм, рішуче переходить від зовнішнього церковного авторитету до авторитету особистої віри, підносячи людського індивіда в статусі суб'єкта. В епоху Відродження формується уявлення про спроможність людини пізнавати і творити світ за своїми проектами. Дж. Піко делла Мірандола розглядає людину як єдину істоту в світі, що здатна довільно розвиватися і вільно формувати своє буття. Навіть буття ангелів, зауважував він, наперед визначене, і тільки людина володіє свободою самовизначення. У XVII ст. Ф.Бекон уголос почав говорити про владу людини над речами, про можливість передбачення подій за умови знання природних законів. Р.Декарт вважав, що Бог тільки створив світ, але не бере участі в житті природи і не керує думками і поведінкою людини. Б.Спіноза відстоював ідею про "самопричинність" (causa sui) субстанції, Г.Лейбніц про "самодіяльність" монад. І.Кант, віддаючи належне впливу природи на людину ("...що робить з людини природа. Д ставив питання про те, що вона, як вільно діюча істота, робить чи може і повинна робити із себе сама. "Уся справа в тім, наголошував Г.Гегель, щоб зрозуміти істинне не як субстанцію тільки, але рівним чином і як суб'єкт". К.Маркс писав про "самоспрямованість", "самозміну", "самостановлення", "само здійснення" людини. І.Гердер називав людину "першим вільновідпущеником природи": вона сама повинна формувати себе, створюючи культуру. Г.Сковорода закликав людину звернути погляд на саму себе і в собі відшуковувати витоки своєї долі. За С.Кєркегором, народження вільної особистості починається не з акту сумніву і не зі здатності раціонально мислити, а з акту "відчаю" і спроможності до самостійного екзистенціального вибору, до вольового рішення рушити на пошуки чуда і бога.

XX ст. було відзначене протистоянням природничо-наукової і гуманітарної парадигм, особливо в науках про людину. Зокрема, було сформоване уявлення про "суб'єкта інтерпретації", про "емпіричного суб'єкта", що стало наслідком перегляду філософсько-психологічних підвалин теорії пізнання, спроб знаходження нових онтологічних тлумачень природи і специфіки людського буття.

Необхідність запровадження суб'єктного підходу в науках про людину й, зокрема, у психології пояснюється тим, що суто людське, душевне, духовне, психічне не може визначатися як "із-зовні" детерміноване без урахування його відношення як цілого до самого себе і до інших цілих. Зрозуміло, що принцип пояснення через "інше" є необхідним, але недостатнім, особливо ж у випадках, копи об'єкт і суб'єкт співпадають, становлять одне й те саме.

Сучасна психологія активно експлуатує категорію суб'єкта при дослідженні проблем людської самості, феномену "я", намагається подолати розірваність людського існування на суб'єктний і об'єктний плани шляхом онтологізації суб'єктності, індивідуалізації' форм, змістів і смислів суб'єктної активності людини. Донедавна, зазначає К.О.Абульханова, визначення специфіки ряду наук, формулювання їхніх предметів носило принципово безсуб'єктний характер: у них досліджувалось психічне, етичне, соціальне і тд. Зовсім недавно в цих науках почали складатися поняття суб'єктів - суб'єкта соціальної дії, суб'єкта морально-етичних відносин, суб'єкта психічної діяльності.

На думку теоретиків езотеризму, світ конституюється пізнанням і мисленням вільної особистості. Завданням пізнання не є повторення у формі понять чогось такого, що вже є в іншому місці, але творення цілком нової дійсності як синтез психічного і фізичного, чуттєвого і речового, матеріального і духовного тощо. Тут взаємодія суб'єкта з об'єктом породжує нову реальність, в якій таке протиставлення, мовляв, зникає.

У сучасній класичній і некласичній психології існують різного роду - суб'єкт -суб'єктні, суб'єкт-об'єктні, об'єкт-суб'єктні, об'єкт-об'єктні, а також більш складні парадигмальні комбінації, що утворюються в наслідок поєднання цих базових категорій. Так, досить своєрідні "об'єкт-суб'єктнІ" стосунки в глибинах психічного були віднайдені Ж.Лаканом та його послідовниками. Зокрема, стверджується, що суб'єкт конституюється особливим об'єктом, прихованим в його глибинах - тим, .що є в мені окрім мене самого", сутність в мені, яку неможливо об'єктивувати і якою не можна оволодіти. Це - "та точка Реального в самому осередку суб'єкта, яка не може бути символізована, яка виникає як осад, залишок будь-якої сигніфікації - тверда серцевина, що утілює жахаючу насолоду". Цей "об'єкт" одночасно і притягає, і відштовхує нас, розщеплює наше бажання І викликає сором. Але що залишається від такого суб'єкта при подібній його залежності від об'єкта. І чому саме почуття сорому і провини спричинюють суб'єктність? Специфіка психоаналітичного (зорієнтованого на патологію) трактування поняття суб'єкта тут очевидна. Також варто згадати про властиве психоаналізу уявлення щодо антагонізму, який завжди існує між індивідом і суспільством. Дійсно, людина може соромитися інших, приховуючи своє бажання насолоди, якщо воно конфліктує із ситуацією. Але, якщо таке бажання не є збоченим, патологічним, а ситуація не є конфліктною, то, напевно, уже прояв сором'язливості може вважатися чимось неадекватним чи патологічним.

Тобто, можливо не варто намагатися відшуковувати онтичне підґрунтя суб'єктності лише в негативній причинності, як це роблять представники психоаналізу чи, наприклад, екзистенціальної психології, в якій суб'єктна сила людини ставиться в залежність від жахаючої думки про її скінченність, смертність. Проте важливим для розуміння природи суб'єктності є фіксація означеними психологічними напрямками суперечностей рефлексії, усвідомлення людиною своїх нагальних потреб і реальних можливостей, власне, своєї природи.

Об'єктно орієнтованими за своїм характером можна вважати ті висновки з дослідження проблеми становлення суб'єкта в онтогенезі, що розглядають суб'єктність лише чи переважно як результат формування, соціалізації, окультурювання, а не самоактуалізації людським індивідом свого суб'єктного потенціалу, що відбувається по-різному на різних рівнях онтогенезу в процесі ініціативної, творчої взаємодії з соціокультурним оточенням. Зокрема, начебто визнається, що людська суб'єктність, закладена в дитині із самого початку як специфічно людська потенція, проте, мовляв, актуалізується, включається у розвиток ця можливість лише у відповідь на суб'єктний вплив з боку оточення. З таким розумінням зовнішньо підпорядкованої дитячої суб'єктності не погоджувався ще Г.Ф.Гегель, якого, навпаки, дивувала ініціативна активність дитини, з якою вона перетворює світ в акциденцію, утверджуючи себе як субстанцію. Принагідно згадати висновки з дослідів Ж.Піаже про егоцентризм дитини, а також положення вітчизняної психології про самодетермінацію, "спонтанійність" психічного розвитку (П.С.Костюк) тощо.

Напевно, все таки, людська дитина вже із самого початку маючи суб'єктний потенціал, спонтанно актуалізує його, але не у дорослому, а саме у дитячому онтогенетичному форматі - на рівні своїх можливостей, втягуючи дорослого в інтерсуб'єктну взаємодію по задоволенню своїх нагальних потреб власне людського розвитку, зокрема психічного і суб'єктного. Принаймні, з позицій суб'єктного підходу це виглядає саме так.

Тобто, і наші давні попередники, і сучасні мислителі - представники різних наукових шкіл - стають практично однодумцями, коли мова йде про те суттєве, що виокремлює людину із загалу Всесвіту, а саме про можливість досягнення нею рівня власне суб'єктного буття, який передбачає, по-перше, вивільнення від об'єктних визначень і предметно-речових залежностей, від зовнішніх форм природного і соціального детермінізму, а по-друге, - можливість вільного творення світу і себе в цьому світі, можливість бути автором власного життя. Суб'єктність і є такою онтопсихологічною ознакою, яка виокремлює людину з поміж інших сущих, надає їй якісної своєрідності і автентичності.

Бути суб'єктом - значить бути джерелом активності, дії, думки, цінностей і смислів, хотіти і могти починати причинний ряд із самого себе, виходити за межі наперед визначеного, бути спроможним відповідально перетворювати світ і себе в цьому світі за власними проектами, враховуючи соціальні і природні закони світобудови. Суб'єктна парадигма, на відміну від інших, загострює науковий інтерес до людського життя зсередини детермінованого процесу, як авторського здійснення самою людиною сутнісного проекту свого індивідуального буття. Онтологічний імператив "бути суб'єктом" є загальнолюдським вираженням суверенності дійсної людини, персонально відповідальної перед собою й іншими за результати своїх діянь, із самого початку "винної" за есе, що з нею відбувається і від неї залежить. Саме через категорію суб'єкта встановлюється зв'язок між категоріями "індивід", "особистість", "індивідуальність", "універсальність", "Я", "замість" та ій.

Завдяки суб'єктній інтерпретації цих феноменів стає більш зрозумілою сутнісна логіка їхнього становлення і розвитку.

З позицій суб'єктного підходу біологічні і соціальні "фактори" слід розглядати не як причини або детермінанти, а саме як фактори чи умови, що сприяють або ж перешкоджають активності самозбереження і самозмінювання, самовдосконалення і саморозвитку. При цьому будь-яку психічну, душевно-духовну активність лише умовно можна розглядати окремо від того, хто ЇЇ здійснює. Усяка діяльність передбачає свого діяча (М.Лосський) - носія й автора, який сам ініціює, проектує і сам реалізує свої життєві проекти.

Суб'єктна парадигма в сучасній психології дозволяє креативно диференціювати й інтегрувати різні напрямки психологічної науки, орієнтує на дослідження людини як цілісної, активної, автономної істоти, інтегрованої на рівні свідомості і діяльності, свідомого і несвідомого, форми і змісту психічного життя, суперечливої єдності тіла, душі і духу, індивідуального і суспільного, біологічного і соціального в динаміці їхнього взаємозв'язку.

Важливо зазначити і наступне. Якою б не була сутнісна характеристика людини - успадкованою чи набутою, відбутися як суб'єкт свого життя вона може лише за умови ініціативного, креативного, пов'язаного з випробуваннями, боротьбою і ризиком, постійного відстоювання свого права на цю "онтичну привілею". І як не дивно, основним опонентом у цій її боротьбі виступає вона сама, зокрема і насамперед, через суперечливе уявлення про критерії автентичності свого власного буття.

Суб'єктна парадигма в дослідженні природи психічного фіксує увагу на різних суперечностях, фундаментальною з поміж яких є та, що існує між психікою, її суб'єктним ядром і тим, що в психології за звичай позначається терміном "я".

Можна, звичайно, спробувати розвести поняття "суб'єкт" і поняття "я" як такі, що означають одне й те саме, але на різних рівнях узагальнення: філософському і психологічному. Проте існують й інші міркування з цього приводу, а саме: пропонується, слідом за В.В.Зеньковським, у психології поняттям "суб'єкт" позначати центр інтеграції, регуляції, координації, функціонування, відтворення і розвитку системи психіки, а також цілеспрямованого використання ЇЇ ресурсів людиною з метою досягнення автентичного рівня свого індивідуального буття. Суб'єктне ядро визначає логіку розвитку психіки в онтогенезі, конституює становлення і розвиток нашого емпіричного "я", надає йому повноважень суб'єктної інстанції, енергетизує і встановлює онтологічні рамки, в межах яких "я" може реалізовувати індивідуалізовані програми усвідомлення і актуалізації індивідом своєї суб'єктності. "Я" - це інтегрований у вигляді інстанції зворотний зв'язок індивіда із самим собою, продукт рефлексії людиною своєї самості і своєї суб'єктної природи "Я" - це і результат, і умова виокремлення людською істотою себе в собі і з поміж інших як автономного сущого, здатного інтуїтивно відчувати і усвідомлювати свої онтичні інтереси, а також цілеспрямовано задовольняти їх, долаючи внутрішні і зовнішні перешкоди. У форматі "я" суб'єктність існує, виявляється, актуалізується і отримує свій розвиток.

Подібна схема відношень між суб'єктною інстанцією та інстанцією "я" лежить в основі чи не кожного з основних філософсько-психологічних вчень. Так, у психоаналізі роль суб'єктної інстанції приписується несвідомому. У феноменології йдеться про трансцендентальний суб'єкт, який конституює емпіричне Індивідуальне .я". В екзистенціальній психології Ж.-П.Сартра - це "Проект", в онтопсихо-логії А.Менегетті - .Інсьо" тощо. У своїй роботі ми керуємося поняттям .субстанціальних інтуїцій суб'єктного ядра психіки", намагаючись підкреслити "животворний" і "Духотворний" характер цієї інстанції.

Очевидною, але від цього не менш цікавою є притаманна людині схильність позначати свої взаємини з власною психікою у суб'єкт-об'єктному форматі: "моя думка", .мої враження", "мій стан" і, навіть, "моя душа", мій "дух". Але, якщо "я" має психіку, душу як "своє", то чим і (чиїм) є саме це "я", з якої матерії воно зіткане і чи є воно завжди і у всьому власне "моїм", таким, що презентує саме мене? Припустімо, що психіка включає в себе "я", як свою частину. Тоді, знову ж таки, виникає питання про те, як частина може привласнювати ціле, підпорядковувати його собі? Яким чином я можу користуватися чи керувати психікою як своїм "органом"?

Якщо спробувати узагальнити існуючі думки з цього приводу, то перевага віддається наступній з них: суб'єктність нутриться в глибинах нашого "я", складає його сутнісне ядро, біо-соціо-психо-генетичну основу формування та розвитку таких базових людських утворень, як особистість, Індивідуальність тощо. Це той внутрішній інтенційно-потенційний стрижень, який дозволяє індивіду скористатися унікальною можливістю, наданою йому природою і суспільством, - свідомо, цілеспрямовано, креативно включитися у взаємодію з ними і натомість ствердитись в онтичному статусі людини.

Як зазначалось, терміни "суб'єкт* і "об'єкт в їх суперечливій єдності фіксують сутнісну, онтичну ознаку людини - ЇЇ саморух від об'єктного (необхідність) до суб'єктного (свобода) способу буття у напрямку розширення можливостей пізнання і творення світу, а також себе в цьому світі. Ці, найбільш загальні визначення є принциповими для дослідження природи психіки, проте потребують відповідної сутнісної конкретизації. Особливого значення тут набуває проблема психологічних критеріїв суб'єктності, розв'язання якої, однак, залежить від розуміння сутності психічного, зокрема, від того чи включає воно в себе наукове уявлення про душу і дух.

Так, у психології, що не обмежує свій предметний інтерес поняттям рефлексу, спроба віднаходження психологічних критеріїв суб'єктності може викликати образ "духа" як носія інтенцій і потенцій вільного світопізнання і самопізнання через ( і задля) світотворення і самотворення, а також уявлення про "душу, як інстанцію, що дозволяє духові автентично самоактуалізуватися в кожному конкретному людському індивіді. Подальша психологічна конкретизація поняття .суб'єктність' вимагатиме наукових уявлень про "внутрішнє" і "зовнішнє", "свідомість" і "діяльність", "самість", "особистість", "індивідуальність", .універсальність" тощо.

Схоже, сучасна психологія не може обмежитися дослідженням умовних чи безумовних рефлексів, вищих психічних функцій, темпераменту, характеру, свідомого і несвідомого у психіці. Вона визнає для себе актуальним проникнення в сутнісні глибини буття конкретної емпіричної людської істоти, у світ ЇЇ значущих переживань, цінностей і смислів як діяча, автора і виконавця власних проектів життєздійснення. Власне тому, у психології визнано доцільним доповнити і поглибити визначення людини як індивіда, особистості й індивідуальності такою її сутнісною характеристикою, як суб'єктність.

Однією з найбільш розроблених і визнаних за кордоном можна вважати теорію і критеріальну модель суб'єктності Р.Харре, на думку якого, суб'єктом (агентом) може вважатися будь-яка істота, якщо вона володіє певною автономією, тобто, якщо ЇЇ поведінка не повною мірою детермінована умовами її існування. Власне психологічними критеріями суб'єктності, за Р.Харре, є можливість дистанціюватися як від впливів оточення, так І від тих принципів, на яких будувалася попередня поведінка, можливість здійснювати вибір між детермінантами і між альтернативами. Людина, на його думку, є реальним суб'єктом по відношенню до своїх дій, якщо в її владі - і діяти, і втримуватися від дії. Суб'єктність передбачає також увагу й контроль над впливами (у тому числі власними мотивами й почуттями, які звичайно управляють нашими діями, минаючи свідомий контроль) і зміну свого способу життя, своєї ідентичності.

Цікавою, у цьому відношенні є також спроба О.Б.Старовойтенко скласти перелік "суб'єкта утворюючих умов", тобто, умов, за яких можна визнати факт наявності чи відсутності ознак суб'єктності у конкретного індивіда. Це, зокрема: відповідність зовнішніх умов життя людини мисленнєвій моделі їх використання і зміни; включення індивіда в діяльність з наміром завершити її з таким результатом, який за своїми якостями перевершує все, що було ним здійснено раніше; конструктивне розв'язання суперечностей життєдіяльності у такий спосіб, при якому зберігається почуття я-влади над діями; реалізація діяльності на такому рівні напруги сил, коли переживання повноти самореалізації не гаситься втомою і виснаженням тощо.

Коли мова йде про психологічні критерії суб'єктності, слід звернути увагу нате, про яку суб'єктність чи про якого суб'єкта ведеться мова: про людину як суб'єкта життєдіяльності взагалі, чи, зокрема, про "суб'єкта психічної діяльності". Напевно, вище йшлося саме про психологічні критерії людини як суб'єкта життєдіяльності, які, звичайно поширюються і на характеристику ЇЇ як суб'єкта психічної активності. Але у останнього є свої специфічні особливості, які також необхідно намагатися спеціально виокремлювати.

Здійснивши певне системне узагапьнення психологічних критеріїв, якими керуються дослідники при вивченні феномену суб'єктності в психології, можна дійти наступного висновку.

Бути суб'єктом свого психічного, душевно-духовного життя або, інакше кажучи, "жити по суті", автентично, у внутрішній злагоді із собою для людини означає." воліти бути людиною і самою собою; хотіти і могти відстоювати своє право на людське самісне існування; самовизначатись у просторі і часі свого життя; творити нові змісти і форми буттєвості; здійснювати рефлексію своїх творінь; набувати і нарощувати досвід людського буття, проектувати його нові форми і змісти.

Конкретизуємо ці позиції.

1. Першою в означеному критеріальному переліку слід виокремити притаманну кожній людині постійну занепокоєність своїм буттям як таким і, найголовніше, - більш чи менш виразну і усвідомлену інтенцію до власне людського способу індивідуального життя. Тут показовим є те, наскільки серйозно, глибоко і, водночас, креативно людина ставиться до проблеми свого буття-небуття, усвідомлює і переживає свою суб'єктну місію в світі і прагне її якнайкраще зреалізувати.

2. Процес становлення людини людиною у тій частині, в якій цей процес залежить від самої людини, передбачає наявність у неї певних внутрішніх ресурсів сутнісного самоствердження. Наскільки індивід здатен сам розрізнити і розгорнути в собі власне людське, особистісне, індивідуально-неповторне? Чи має він для цього достатньо сил, енергії, хисту, талантів? Чи вірно він оцінює свої можливості? Тут актуальною постає проблема суб'єктних потенцій людини.

3. Кожний момент свого життя людина занурена в ситуацію, яка може бути для неї більш чи менш значущою. Успішність її активності залежить від того, наскільки вона здатна визначитись у своєму внутрішньому і зовнішньому світах, адекватно співвіднести свої інтенції і потенції з динамікою ситуаційних змін і правильно прийняти рішення, щодо простору і часу своїх діянь і бути готовою нести відповідальність за свій вибір.

4. Основним критерієм оцінки суб'єктного, власне людського рівня в людині є практика - реальний факт актуалізації її інтенцій і потенцій у різних формах творчої, відповідальної, продуктивної індивідуальної і суспільно-корисної діяльності. Тут як основна постає проблема спроможності людського індивіда до практичного творення світу ідей, речей, стосунків, себе самого і собі подібних.

5. Людину-суб'єкта відрізняє здатність до рефлексії - зворотного зв'язку між ії впливами на світ і на саму себе та їх наслідками, до самостійної, критичної, адекватної, об'єктивної, конструктивної оцінки вдіяного і скоєного. При цьому мова йде не про будь-які, а сутнісні, онтично значущі здобутки чи прикрі невдачі, що виявилися в ході реалізації проектів світо- і самотворення.

6. Суб'єктна активність є позитивною в разі, якщо відбувається накопичення, нарощування людських якостей в людини. Але кількісна оцінка типу: "чим більше, тим краще", не є тут коректною. Адже ефект розвитку виникає тільки тоді, коли все успадковане і набуте, виплекане і вистраждане креативно інтегрується в ії індивідуальному досвіді. Проте основним психологічним критерієм суб'єктності тут виступає не сам досвід, а та можливість для подальшого самоперевершування, яку він надає його господарю.

Таким чином, визначення критеріїв суб'єктності значною мірою залежить від розуміння сутності і природи людини, людської психіки, а також того психологічного змісту, який вкладається в поняття "суб'єктність. Запропонована вище критеріальна модель базується на широкому розумінні психічного як внутрішнього душевно-духовного світу людини, а суб'єктність визнається як його сутнісна характеристика. Крім того, при дослідженні критеріїв суб'єктності у кожному конкретному випадку слід визначитись, що мислиться метою, а що засобом чи умовою, що береться за ціле, а що розглядається як його частина - окрема людина, соціальна група, суспільство чи людство в цілому.

В історії науки здійснювалося чимало спроб аби з'ясувати суб'єктні стосунки між людиною і різного роду надлюдськими силами, зокрема, між індивідом і суспільством. Так, у сучасних соціологічних, культуропогічних, попітологіч-них колах досить поширеною є думка, що суспільство чи культура є не менш, а то і більш самодостатніми сущими, здатними до самоорганізації, самодетермінації і саморозвитку, фактично так само, як жива природа. Зазначається, що культура як суб'єктне утворення "онтологізує людину", .формує корпус міфів", .постійно переймається приборканням свободи людської волі, уведенням її в якісь рамки, створенням коридорів розвитку, в яких творча активність припустима", "захищає себе від втрати свого субстрат, формує лояльність до себе, тобто "маніпулює людиною, задає поведінку, що відповідає задачам само підтримки себе самого. Але, як виявляється, влада культури над людиною має минущий характер, і сьогодні людина як автомізований суб'єкт вже "не партисипується до культури, а партисипує культуру до своєї особистості" (И.Г. Яковенко). Тобто, уданому разі маємо варіант історичної моделі перетворення людського індивіда з об'єкта в суб'єкта власного життя, культури і історії.

Не можна тут не згадати про спроби побудови багаторівневих суб'єктних ієрархій, основу яких, мовляв, складає людство як ппанетарний суб'єкт, а завершує окремий індивід. Якщо ж припуститися думки, що ми не одні такі розумні у Всесвіті, то цілком реально буде говорити про якусь космічну суб'єктну інстанцію чи навіть субстанцію, яка не просто співіснує з нами, але, навіть проводить над нами різні досліди, у тому числі психологічні. Проте, якщо навіть міркувати в межах науки, то питання про Те чи Того, Хто все створив і продовжує творити, і сьогодні залишається якщо не відкритим, то, принаймні, дискусійним.

Не викликає заперечень і твердження про те, що тіпьки в результаті більш чи менш добровільної, ініціативної і цілеспрямованої взаємодії окремих сущих, як косив суб'єктності (суб'єкт-суб'єктної взаємодії), можливий прогрес, розвиток і, власне, виникнення нових форм, способів і рівнів буття.

У сучасних науках про людину означені традиції знайшли своє втілення у вигляді двох конкуруючи суб'єктних підходів - соціально орієнтованого та індивідуально орієнтованого. Перший, як це можна зрозуміти, покладає якусь окрему спільноту (групу, колектив, народ, націю, державу, суспільство тощо) автономним, самопричинно діючим цілим, розглядає як самодостатній "соціальний організм", а окремій особистості відводить роль "гвинтика", "цеглинки4, "бджілки" тощо. Крайнім виявом такої соціально-орієнтованої позиції є різного роду маніпупятивні ігри типу "кожний має право на вільний вибір", коли, наприклад, влада говорить громадянину: "У тебе є свобода вибору, але лише за умови, що ти зробиш правильний вибір. Ти вільний давати клятву, приймати присягу, але лише за умови, що твій вибір буде правильний, тобто, якщо ти її приймеш. Якщо ж ти зробиш невірний вибір, то взагалі втратиш свободу вибору".

Індивідуально орієнтований підхід, навпаки, визнає суб'єктність тільки за емпіричним тілесним індивідом. Усе інше є або чимось суб'єктоподібним, квазісуб'єктним, або послуговується суб'єктними лаштунками, метафорами тощо. Згідно цьому підходу культура, суспільство, будь-які угрупування при дослідженні їхньої суб'єктної природи з необхідністю редукують до індивідуальної суб'єктності окремих людей з їхніми конкретними потребами і можливостями їх задоволення. У цьому розумінні коректно говорити про соціокультурні умови, але не детермінанти індивідуального розвитку окремої людини як суб'єкта діяльності, у тому числі і психічної. Зрозуміло, що поза соціокультурним середовищем людський індивід не може автентично актуалізувати свої суб'єктні потенції. Але незаперечним є також твердження, що ніякими зусиллями соціуму не можна перетворити на людину істоту, яка не є власне по-людськи суб'єктно запотенційованою. Навіть на етапі пренатального розвитку істота, що знаходиться в утробі матері-людини, уже є істота людська, - не тварина, яка, мовляв, тільки під впливом суспільства може стати людиною

Зрозуміло, що наукова думка не зупиняється на двох означених підходах, відшуковуючи різного роду компроміси, або просто інші парадигмальні схеми. Так, намагаючись захиститись від обвинувачення його в соліпсизмі і якось подолати онтичну самотність "я", Е. Гуссерль запропонував поняття інтерсуб'єктивності, як своєрідного над індивідуального поля текстів і дискурсів, змістів і значень, комунікативних форм тощо, яке єднає і опосередковує взаємодію індивідів, що в нього входять.

Свою історію і своїх прихильників має критеріальна модель, яка віднаходить силу, що панує І над людиною, і над суспільством. І це не обов'язково якась містична чи божественна сила. Так, наприклад, за М.О.Бердяєвим суб'єктом пізнання виступає ні що інше, як саме буття:

Зрозуміло, що розглядаючи кожну версію, слід врахувати своєрідність кожного з утворень, яким приписується статус суб'єкта. Проте, це не означає можливість маніпулювати онтопсихологічними критеріями суб'єктності, про які йшлося, і видавати дійсність за видимість. Напевно, саме поширення в світі такої несправжньої, симулятивної суб'єктності викликала настільки сильне розчарування у постструктуралістіе, що останні наважилися заявити про "смерть суб'єкта".

Отже, не можна не бачити розбіжностей у тлумаченні феномену суб'єктності, за* лежкість розуміння його сутності від парадигмальної установки дослідника, його світоглядної позиції, обраного ним об'єкту, предмету і конкретних завдань дослідження. При цьому цілком реально визнавати фундаментальну залежність індивідуального від суспільного, але ставити собі за мету дослідити ті, нехай навіть маловиразні суб'єктні інтенції і потенції, що мають бути притаманні окремій людській істоті, без яких вона просто неспроможна стати людиною навіть у найкращому соціокультурному оточенні і при застосуванні найефективніших методів соціалізуючого впливу.

Кожна з відомих у психології парадигм має якісь свої переваги, але має і свої обмеження. Тому, логічно поставити питання про те, чи задовольняє суб'єктна психологічна парадигма критеріям необхідності і достатності, а, якщо так, то за яких умов? Зважаючи на назву наступного підзаголовка, не важко здогадатися, що можливості цієї парадигми будуть розглядатися з позицій вчинкового підходу. Натомість, спробуємо обґрунтувати припущення про те, що поєднання принципу суб'єктності з учинковим принципом дозволяє синтезувати нову парадигму, яка по своїй суті відповідає запитам сучасної психології і дозволяє, певною мірою, конструктивно примирити суперечності, про які йшлося вище. Проте, розпочати цю справу варто з визначення основних положень вчинкового підходу.