Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Централізація, бюрократизація, одержавлення церковної системи

Після другого й третього поділів Польщі, внаслідок яких до Росії відійшла Правобережна Україна, Західна Волинь, а до Австрії — Південна Буковина, Східна Галичина та Закарпаття, впровадження нового адміністративно-територіального та церковно-адміністративного поділу в Російській імперії істотно змінилася географія найдавнішої та найавторитетнішої Київської єпархії. У вересні 1797 р. іменним указом зобов'язано сформувати цю єпархію лише з парафій на правому березі Дніпра. З 12 повітів, територія яких складала тепер Київську єпархію, 10 було новоприєднаними.

Секуляризація 1786 р., поставлення українських церковних структур у жорстку матеріально-фінансову залежність від російської столиці стали, важливими актами фактичного підпорядкування православної церкви в Україні, декларованого в 1686 р. Ці зміни важко назвати еволюційними. Адже спрацював не внутрішньоцерковний механізм розвитку церкви, а позацерковні, позарелігійні чинники і, в першу чергу, ті, які зумовлювали прагнення перетворити церкву на складову частину самодержавного устрою та порядку, піддати її, як і державу, централізації, а на вершині не лише світської, а й церковної влади поставити государя в ранзі "єпископа єпископів". Зрозуміло, що в такій уніфікованій, централізованій державі не могло бути місця церкві, відмінній від великоросійських зразків, церкві, котра зберегла в собі національні особливості, історичну пам'ять про своєрідний шлях розвитку. Етно-конфесійна специфіка України об'єктивно перешкоджала планам створення єдиної, уніфікованої імперії і так чи інакше була приречена на ліквідацію.

На початок XIX ст. майже всі українські землі після століть державної, національної, культурної, релігійної розірваності нарешті було об'єднано, однак не в суверенну й незалежну національну державу, а в етнічно знеособлену складову частину Російської імперії, в якій ігнорування національних ознак українців, як і інших народів, виступало складовою свідомої державної політики. Плани Миколи І щодо Правобережної України "ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великороссийскими губерниями" — з повною підставою можна кваліфікувати як самодержавний підхід до всієї України. Пріоритетні ідеологічні цінності різнорідного державного конгломерату зводилися й вичерпувалися відомою уварівською формулою: "Самодержавство, православ'я, народність", в якій під третім малося на увазі лише російську народність.

Зі всією очевидністю став проявлятися курс влади на зміцнення церкви як складової частини державно-бюрократичної системи й одного з гарантів соціального спокою в імперії. В законі про успадкування престолу (1797 р.) імператора було оголошено главою Російської православної церкви, її "верховним захисником і охоронцем догматів", "блюстителем православ'я", а самуа церквуа — "панівною і первенствуючою". Указом 1799 р. передбачалося приведення єпархіальних меж у відповідність до меж губерній. Поділ єпархій і протопопій мав узгоджуватися з поділом губерній на повіти. Оновлювалися духовні штати й істотно збільшувалися державні асигнування на утримання духовенства. Цілою серією указів розширювалися права та привілеї духовенства. Воно звільнялося від подушної податі (1804 р.), постоїв, земської повинності (1821 р.), від військової служби. Щоб священно-та церковнослужителі мали "необхідне й пристойне утримання", для їхніх потреб додатково виділялися землі, угіддя.

Спеціальний указ 1798 р. покладав обробіток церковної землі на парафіян. Вводилася нова система морального заохочення ієрархії та кліру, що включала таку незвичну для ієрархів нагороду, як ордени. Відмінялися тілесні покарання для духовенства (1801 р.), оскільки це могло викликати в рядових віруючих "презирство до священного стану". З моральних міркувань і відповідно до стародавніх апостольських правил указ 1825 р. нагадував духовенству про заборону займатися "торговим промислом" (синодальне рішення з цього питання, до речі, будувалося на фактах Слобідсько-Української єпархії). Указом 1869 р. дітям православного духовенства надавалася можливість забезпечувати своє існування "в усіх сферах світської діяльності".

Ці та інші заходи російського самодержавства мали на меті не лише сильніше прикути церкву до державної колісниці, а й, наблизивши духовенство за юридичним та суспільним статусом до дворянства, піднести його авторитет, можливості як важливого духовного та ідеологічного важеля в Російській державі.

Значна частина державних рішень щодо церкви, духовенства тепер вже стосувалася і православної церкви в Україні, щоправда, з деякими істотними корективами, які враховували, наприклад, специфіку церкви на недавно приєднаних землях Правобережжя, Поділля, Волині, небезпеку можливого тут опору надто рішучим діям російської адміністрації з боку місцевого населення, що все ще перебувало під активним впливом католицьких факторів. Так, секуляризацію церковних та монастирських населених маєтків Правобережжя, подібну актам 1764 р. у Росії, 1786 р. у Центральній та Лівобережній Україні, царський уряд наважився провести лише в 1841—1843 рр., поволі реалізовуючи її протягом майже 20 років.

Своїми указами щодо церкви й духовенства, самодержавство та Синод намагалися примусити запрацювати громіздкий і все ще не уніфікований у цілому церковний механізм по всій території Російської імперії. Однак незважаючи на те, що централізаторська, нівелізаторська політика царизму на українських землях велася більше як 100 років, про єдиний православно-церковний простір і механізм тут і на початок XIX ст. говорити не доводиться. Постійні церковно-адміністративні перебудови не лише на новоприєднаних землях так званої польської України, а й на Лівобережжі, на півдні України засвідчують, що йшов гарячковий пошук оптимального варіанта церковного управління, що давав би можливість центру через світські й церковні владні структури не лише здійснювати керівництво єпархіями, протопопіями, благочинними, парафіями на кшталт державно-бюрократичної системи, а й використовувати православно-церковну організацію як різновид державного апарату з метою, далекою від власне релігійної. Складовими частинами централізації, уніфікації та бюрократизації церковної системи були: формування єдиної структури церковної організації в імперії, ліквідація при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей релігійно-церковної практики і традицій на місцях; реформування Синоду в напрямі піднесення єдиновладдя обер-прокурора, який, подібно до царських міністрів, одноосібно керував би "віросповідним відомством" і був би підпорядкований самодержцю. Синод при цьому перетворювався з колегіального на малозначимий дорадчий орган при обер-прокурорі, а функції церковної ієрархії (митрополитів, архієпископів, єпископів) фактично ототожнювалися з функціями державних чиновників. За зразком державно-чиновницьких установ перебудовувалися й вводилися нові церковно-адміністративні органи на місцях, наприклад, консисторії, благочиния, що вже відверто моделювалися із зразків державних "присутственных мест". Заходами 1808, 1814 рр. одержавлювалася система підготовки духовних кадрів, а викладачі духовних академій, семінарів, по суті, перетворювалися на чиновників з чітко фіксованою державною платнею. Створення в жовтні 1817 р. міністерства духовних справ і народної освіти (самі ієрархи називали його "ігом єгипетським") стало певним логічним підсумком курсу на перетворення церкви в підрозділ державного апарату. Спроби окремих церковних діячів відстоювати суверенітет церкви, вголос і реально оцінити ті чи інші нововведення (впровадження орденів, приниження обер-прокурорами ролі Синоду, негласний нагляд жандармів за архієреями тощо) дорого обійшлися навіть авторитетним ієрархам.