Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Правовий стан православного духовенства в Україні під час царювання Єлизавети

З поваленням Бірона (1741 р.) і приходом на престол Єлизавети самодержавний курс щодо України, за влучним висловом О.Я.Єфименко, ніби відхиляється на два десятиліття від прийнятого напряму. Користуючись сприятливою обстановкою, що склалася, і впливовістю українського оточення імператриці, група київського духовенства на чолі з архієпископом Р.Заборовським (1731—1747 рр.) подали новій імператриці чолобитну з проханням відновити давню традицію титулування зверхників на київській кафедрі митрополитами. Прохання обґрунтовувалося, крім посилання на стародавній порядок, ще й тим, що львівські уніатські архієреї йменували себе митрополитами київськими, хоча стосунку до Києва не мали. На користь прохачів спрацьовувало й те, що в Синоді не змогли знайти документів з поясненнями, чому цей титул у київських митрополитів свого часу забрали. Указом Єлизавети влітку 1743 р. митрополиче титулування архієреїв цієї кафедри було відновлено.

У Київській митрополії на той час налічувалося: 21 протопопія, 1100 парафіяльних церков, 20 чоловічих і 13 приписаних до них скитків або пустиньок, а також 12 жіночих монастирів. При київських архієреях діяла духовна консисторія — орган церковного управління, до якого входили сам архієрей, вікарій і кілька консисторів з числа архімандритів, ігуменів та ченців-писарів з київських монастирів. Це був, власне, церковний суд, до юрисдикції котрого входили такі злободенні на той час питання, як багатошлюбність, ступені родинних стосунків, боротьба з марновірствами тощо. Київській духовній консисторії було підпорядковано 4 повіти: Київський, Лубенський, Ніжинський та Полтавський. Консисторія здійснювала управління через намісників митрополита та протопопів, які обирались духовенством. У синодальний період при протопопіях організовалися духовні правління — допоміжні органи управління, що забезпечували зв'язок між консисторією й духовенством на місцях. Духовні правління займалися досить широким колом питань — від фундації церкви, відання її майном, збору ряду податків до закриття церкви.

По мірі обмеження й поступової ліквідації традиційних прав і привілеїв православної церкви на українських землях правове становище духовенства, особливо парафіяльного, вже не говорячи про церковнослужителів, ставало все важчим і мало відрізнялося від становища селянина. Влада гетьмана, військової старшини, місцевих поміщиків над духовенством була безмежною. Якщо вище духовенство юридично, економічно й морально було захищене, то парафіяльне духовенство перед будь-якою владою — практично беззахисне, нерідко терпіло сваволю, самодурство, моральне приниження.

За давніми українськими звичаями плата духовенству складалася з так званих роковин — натуральної плати хлібом раз на рік і плати парафіян за виконання треб — хрещень, вінчань та ін. Про розміри плати священики домовлялися з парафіянами при зайнятті посади. Результати неврожайного року, свавілля місцевого поміщика могли звести нанівець всю угоду, що ставило церковний причт у залежність і від примх погоди, і від місцевого дідича. Плата за треби через свою неврегульованість породжувала велику кількість суперечок, конфліктів, зловживань.

Жалувана грамота Єлизавети 1749 р. про повернення Україні прав та вольностей, якими вона користувалася за часів гетьмана К.Розумовського (1750 р.), перенесення гетьманської резиденції з Глухова до стародавнього Батурина породили в середовищі українського духовенства сподівання на можливість повернення давніх прав і в церковній сфері. У 1752 р. митрополит Т.Щербацький (1748—1757 рр.) спробував домогтися відновлення хоча б частини колишніх прав кївських митрополитів: повернути під своє управління Києво-Межигірський монастир, Переяславсько-Бориспільську єпархію, права безапеляційного суду митрополита, книгодруку тощо. Ліквідацію цих прав Т.Щербацький пов'язував з організацією в 1721 р. Синоду. Спроба митрополита, тим більше з такими поясненнями, виявилася невдалою і була засуджена Синодом, хоча на час цих національно-релігійних прагнень України в названому органі ієрархи-українці становили більшість.

Дослідники історії православної церкви в Україні справедливо зазначають, що після Т.Щербацького вже не спостерігалося масштабних спроб повернути стародавні права української церкви. Ієрархи, більшість духовенства фактично примирилися із становищем, що склалося, піддалися переходу в русло уніфікаційної, русифікаторської політики російського самодержавства й Синоду.