Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Антиукраїнська політика Катерини П. Уніфікація церкви на московський кшталт, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій

Серйозні негативні зміни в ставленні самодержавства до України почалися зі вступом на престол Катерини II. Скасування Гетьманщини (1764 р.), а з ним і залишків українського громадсько-військового самоуправління, повернення до сумної пам'яті Малоросійської колегії стали лише початком у боротьбі імператриці з малоросійським "нерозумним варварством".

У 1766 р., на п'ятому році свого правління, Катерина II оголосила маніфест про скликання комісії для підготовки нового уложення законів Російської імперії, в тому числі й тих, що стосувалися церкви, бо діючі кодекси законів безнадійно застаріли. Накази від духовенства та мирян Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Слобожанщини у зв'язку з підготовкою нового зводу законів стали в історії Української церкви рідкісними документами, які досить реально й грунтовно відображали становище, характер, запити та прагнення духовенства, чернецтва, мирян України другої половини XVIII ст. Це був чи не єдиний офіційний прорив громадської думки, в якому вона, попри невіру в позитивні наслідки для себе нової самодержавної акції, все ж досить відверто виявила прагнення повернути свої стародавні права, вольності й привілеї, вистраждані віковою боротьбою.

Зіткнувшися з такими настроями, Катерина II намагалася звести результати роботи комісії нанівець. "Шкідливі мріяння малоросів" та їхніх духовних пастирів закарбувалися їй, мабуть, надовго, бо інакше важко пояснити, чому проведення секуляризаційних заходів в Україні імператриця насмілилася здійснити лише через 22 роки після секуляризації церковних та монастирських маетностей у Росії.

Хоча тривалий час після безславного кінця названої комісії в Україні не відчувалося якихось кардинальних змін, але приховано, через президента Малоросійської колегії П.Румянцева, край готували до введення загальнодержавного устрою, аби "Малую Россию к рукам прибрать", подолати в малоросіянах "развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто російського. — Авт.) совсем отличным".

На 70-ті роки XVIII ст. припадає ряд важливих політичних подій, які прямо чи опосередковано, проте істотно вплинули на церковний устрій величезної частини українських земель на заході та на півдні України. В 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Цілий ряд монастирів, що перебували під управлінням київських митрополитів (щоправда, номінальним) відійшли до новосформованих Могилівської та Псковської єпархій. Унаслідок розгрому російськими військами Запорізької Січі істотно змінилася адміністративно-територіальна карта південного сходу України. У зв'язку з організацією тут Слов'янської і Херсонської єпархій указом Синоду в 1776 р. від Київської, Переяславської та Білгородської єпархій відділено ряд протопопій, переважно за рахунок Київської єпархії. Пізніше, коли імператорським указом на Лівобережжі було організовано три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське й ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій, Київську єпархію, як і інші, приведено у відповідність щодо меж губернії. Внаслідок цього в 1785 р. Київська єпархія стала охоплювати 11 повітів: Київський, Голтвинський, Городищенський, Золотоніський, Козельський, Лубенський, Миргородський, Остерський, Переяславський, Пирятинський і Хорольський. На їхній території діяли 21 чоловічий, 5 жіночих монастирів, 677 соборних, руж-них, парафіяльних та домових церков.

У 1783 р. на київську кафедру призначений Синодом митрополит Самуїл Миславський (1783—1796 рр.). Своїм походженням і церковною кар'єрою новий митрополит, як і його попередник Г.Кременецький, підтверджував стабільність підходу самодержавної та церковної влади до управління православною церквою в Україні: через вихідців з України, котрі тривалий час служили в Росії, відірвалися від національних коренів і готові були вже без особливих вагань здійснювати стратегічне замовлення центру — ліквідовувати будь-які ознаки національно-автономної церкви України через уніфікацію структури, культу, обряду, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій тощо. Тому й бачимо на київському престолі митрополитів-українців, які досить довго проходили в Росії школу церковно-адміністративної діяльності — Р.Заборовського, котрий перед призначенням в Україну прослужив у Росії на різних посадах 13 років, А.Могилянського — 19 років, Г.Кременецького — 34 роки, С.Миславського — 15 років, Т.Щербацького, вивезеного з України до російської столиці у 8-річному віці.

Спираючись на ієрархів такого кшталту, Катерина П в 1786 р. поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, архієрейських домів, а також про нові Духовні штати і на Україну, точніше, на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.

Йшлося, звичайно, не про впровадження якоїсь секулярної моделі суспільства, тим більше в Україні. Про це не могло бути й мови, бо надто потрібним державі інститутом була церква, але церква не самодостатня, не економічно й духовно автономна, а поставлена своєю несамостійністю, ослабленістю в підпорядковане становище щодо самодержавної влади.

Після 1775 р. Катерина II, одержима прагненням знищити на українських землях усе, що хоч якось нагадувало про неспокійну "козацьку республіку", скористалася введенням духовних штатів і розпорядилася "козацький" Києво-Межигірський монастир перевести аж у Таврію. Поза штатом опинився й славнозвісний Києво-Братський училищний монастир, історія якого також пов'язана з Запорізькою Січчю, гетьманом Війська Запорізького Петром Конашевичем-Сагайдачним, традицією створення національного науково-культурного потенціалу.

Однак реальна ситуація в Україні зокрема в релігійно-церковній сфері, примусила самодержавство внести в укази 1786 р. істотні корективи, та значна кількість нововведень так і залишилася на папері.

Не можна не погодитися з К.Харламповичем, що нові духовні штати, "розбори" духовенства, секуляризація церковно-монастирських маєтностей в Україні в 1786 р. стали останніми заходами, які зрівняли найбільш виразну відмінність між малоросійськими та великоросійськими церквами. Серед українського духовенства під кінець XVIII ст. вже не знайшлося таких, хто б організовано чи особисто, як це в Росії зробив митрополит Ростовський українець Арсеній Мацієвич, виступив з протестом проти секуляризаційних заходів царського уряду, за збереження стародавніх прав і привілеїв. Ймовірно, що й українська церковна ієрархія, і клір внутрішньо вже змирилися з втратою значної частини церковно-національних особливостей своєї церкви і були готові до слухняної служби на синодальних умовах. Думається, що саме примиренсько-пасивна позиція основної маси українського духовенства відкрила можливості самодержавству через своїх адептів на українських православних кафедрах приступити до більш рішучої реалізації заходів з уніфікації та русифікації всіх сторін церковного життя в Україні. Це особливо виразно видно на прагненні запровадити на всіх рівнях російську мову. Київський митрополит С.Миславський (член Російської Академії наук) всіма можливими засобами активно витісняв "малоросійське наріччя" з науково-культурного освітнього життя, церковної практики. Викладачам Київської академії було поставлено за суворий обов'язок пояснювати свій предмет російською мовою з дотриманням вимови, яка має місце у Великороси.