Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Наслідки антиукраїнської церковної політики російського самодержавства

В Україні церковна політика великоросійського самодержавства обтяжувалася багатьма іншими факторами і, чи не в першу чергу, курсом центру на витравлення національних особливостей церковно-релігійного життя українського народу. Досить чітко простежувалися шляхи реалізації цього курсу в релігійній сфері: уніфікація українських церковних структур за зразком великоросійських, призначення на ключові ієрархічні посади росіян або ж іноземців, котрі ретельно виконували будь-які команди з центру, оросійщення кадрів українського духовенства через довготривале навчання, церковну службу в Росії, повсюдне впровадження системи навчальних закладів з єдиними російськими програмами, концентрація вищої освіти в російських містах, створення умов для церковної кар'єри, поставленої в залежність від вірнопідданства російському престолу, заохочення заходів на місцях з ліквідації національних особливостей в церковному житті й побуті українців, сувора цензура релігійної, культурної, наукової, мистецької діяльності на українських землях, активне використання церковно-релігійного каналу для насадження санкціонованих самодержавством напрямів діяльності ("купночинія", церковних служб у "царські дні", що ототожнювалися з релігійними святами; анафемствування в українських церквах І.Мазепи, обов'язкова великоросійська вимова слов'янських текстів у церковній практиці, в навчальних закладах України тощо). Та при всій значимості кожного з цих шляхів реалізація стратегічних планів самодержавства щодо церкви в Україні була можлива лише за умови переходу на службу офіційній церкві основної маси місцевого духовенства, особливо парафіяльного рівня. Колосальна феодально-церковна піраміда різномовної Російської імперії могла стояти, лише утримуючись на широкій Бого- і законослухняній основі в особі парафіяльного віруючого.

Узагальнено оцінюючи уніфікаційну політику самодержавства в Україні, можна стверджувати, що в церковній сфері вона була здійснена хоча й протягом тривалого часу, однак без особливих труднощів. Тим більше, що усвідомлено ці суттєві для української церкви процеси сприймалися, в основному, на рівні православної ієрархії: лише на цьому рівні володіли масштабною інформацією про реальні процеси, які відбувалися в церковному середовищі, і були здатні тверезо й кваліфіковано оцінити їх суть та спрямування. Але ієрархію, як і українську старшину, спокусили привілеями, перспективою духовної кар'єри, правами, прирівняними до дворянських. Катерининська тактика минулого XVIII ст. щодо заможних верств українського населення ("охота до урядів, а особливо до жалування переможе... погляди старих часів") у кінцевому підсумку виправдалася. Рядове українське православне духовенство, хоча й численне та поставлене в церковно-дисциплінарну й матеріальну залежність від духовного керівництва, в своїх позиціях і діях орієнтувалося на нього і, за словами Д.Дорошенка, не могло відігравати якоїсь помітної й самостійної ролі в громадському житті. Проявляючи законослухняність, покору світським властям, українське духовенство, однак, залишалося станом, що вийшов з народу, близько жив коло нього, багато в чому поділяв його світоглядні, культурні, етнічні, естетичні, побутові уподобання навіть за умов тотального зросійщення, денаціоналізації в XIX ст. Думається, ступінь цього зв'язку з народом, його інтересами, культурою, мовою, побутом і був визначальним у позиції різних груп українського духовенства. І тоді має рацію І.Власовський, який вбачав у духовенстві, що не втратило своїх національних коренів і перебувало в епіцентрі народної стихії, стан, представники якого і в XIX ст. сприяли збереженню й розвитку української духовної культури. З іншого боку, по-своєму правий і М. Гру шевський, котрий, маючи на увазі ту частину українського православного духовенства, яка, пройшовши російську школу й відірвавшись від народної маси, прагнула бути в усьому схожою на російське духовенство і священицтво, писав, що селянство все гостріше відчуває в цій верстві зросійщеного духовенства "елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту...".

Зовнішніх ознак торжества офіційної ортодоксально-московської церковної моделі в Україні було багато: не стало автономії Київської митрополії, яка перетворилася на звичайну православну єпархію; з богослужбової, релігійної та обрядової практики в українських церквах ретельно вилучалися будь-які елементи невідповідностей московським взірцям; ліквідовано принципи соборності, виборності (другий подекуди ще зберігався на парафіяльному рівні, але й тут він був приречений на зникнення); самобутня організація церковної та світської освіти на всіх рівнях, що в свій час забезпечили науково-культурне піднесення не лише в Україні, а й у Росії, стояла напередодні уніфікаційного реформування; славнозвісне українське книгодрукування, затиснуте лещатами численних обмежень, цензорських циркулярів, на початок XIX ст. вже майже повністю втратило свою оригінальність і лише копіювало великоросійські зразки церковного книгодруку.

Однак при всій значимості втрат, що становили особливості київської гілки православ'я, перетворити православну церкву в Україні на повністю денаціоналізований підрозділ Російської православної церкви, знищити історичну пам'ять віруючих українців про колишню церковну незалежність і автономію в Україні владним структурам Російської імперії не вдалося. Події національної та церковної історії перших двох десятиліть XX ст. наочно це засвідчують.

За церковно-адміністративним поділом православна церква на українських землях у XIX ст. мала дев'ять єпархій: Волинську (з 1799 р.), Катеринославську (з 1802 р., раніше — Словенську й Херсонську), Київську (зі797 р. — в нових єпархіальних межах), Подільську й Брацлавську (з 1795 р.), Полтавську й Переяславську (з 1803 р.), Харківську (з 1799 р., в 1836—1876 рр. — Слобідсько-Українську), Херсонську й Таврійську (з 1837 р., пізніше — Херсонську Й Одеську), Таврійську й Сімферопольську (з 1859 р.).

Практично всі єпархії на українських землях у цей час переживали період перебудови й становлення як нові церковно-адміністративні області. В кожній з них насаджувався курс на "купночиніє", тобто приведення релігійно-церковного життя, богослужбової практики до єдиного "чину", із взяттям за основу московсько-візантійських взірців.