Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Церковно-реформаційний рух 1905—1917 років

Об'єктивно назріла церковна реформація мала охопити щонайменше чотири сфери: внутрішньоцерковне життя, міжцер-ковні відносини, характер взаємозв'язку церкви з державою та місце церкви в суспільних процесах.

Православне духовенство фактично поділялося на дві церковні партії. Першу — консервативну, складав єпископат зі своїм гаслом повернення церкві статусу допетровських часів. Другу репрезентували ліберально-радикальні кола — професори богослов'я та приходське духовенство, котрі бажали відродження стародавньої системи соборного управління, втраченої в XVII ст. Перша партія спиралася на силу влади, друга — на масовість та духовний потенціал народу.

Відчутний імпульс реформам надав царський указ від 17 квітня 1905 р. Ним було проголошено свободу віри і дозволявся, зокрема, перехід в інше, але християнське віросповідання. Крім того, указ закріплював за РПЦ місце першої і державної церкви. Появі закону передувала значна активність прем'єра Росії графа Вітте та частини петербурзького духовенства, яка створила ліберальне об'єднання "Церковне оновлення". В Україні цю реформаційну групу очолював вчений богослов з Харкова Іоанн Філевський, який обіймав також посаду редактора друкованого органу оновленців — "Церковної газети". На відміну від консервативного Києва, Харків став в Україні ідеологічним центром церковного радикально-реформаційного руху. В Київській духовній академії нечисельних прибічників цієї течії очолив професор П. Светлов.

Мирна боротьба за реформи відбувалася на фоні діяльності офіційних, створених Синодом комісій з підготовки Всеросійського собору — "Передсоборного Присутствія", що діяло з 1905 р., та "Передсоборної наради" (з 1912 р.).Більше як 20 єпископів і стільки ж професорів богослов'я та церковної історії працювали над підготовкою законопроектів. Пізніше в 9 томах вони були видруковані в Петербурзі. Однак обіцяний імператором собор все відкладався.

Антагонізм між білим духовенством та більшістю єпископату проявився і в баченні ними загальної картини реформ. Відстоюючи відновлення патріархату, єпископи розраховували, що він замістить Синод і обер-прокурора у здійсненні зв'язку церкви з державою. Ліберали оцінювали таку програму як спробу встановлення неконтрольованого єпископського правління в церкві замість існуючого державного. Тому онов-ленці вимагали виборності єпископів не тільки самими преосвященними, а й усією паствою, а також широкого соборного представництва, яке включало б, поряд з єпископами, священиків і мирян. Лише 6 преосвященних архієреїв підтримали повноправну участь мирян у майбутніх соборах, серед них і Київський митрополит Флавіан.

З метою удосконалення церковного управління та зближення єпископів з кліром планувалося збільшити число митрополичих округів з трьох до десяти. В 1905 р. "Киевские епархиальные ведомости" нагадували у цьому зв'язку, що в старій римсько-візантійській державі, як і в сучасній Греції, церковні округи за розмірами не перевищували часом наших повітів, а церковні громади вирізнялися неабиякою згуртованістю.

Синод не заперечував також проти пропонованої заміни консисторій єпархіальними правліннями. В системі духовної освіти прийнятною здавалась ідея створення двох типів шкіл: одного для дітей духовенства, у яких не було покликання до священництва, другого — для вихідців з різних верств, котрі бажали отримати посвячення. Лунали голоси на захист дияконату жінок — дияконіс

Найгострішим залишалося питання реформації приходу, хворобу якого волинський єпископ Антоній порівняв зі "стражданнями тифозного". Ідея самоуправління церковного приходу та передання йому прав юридичної особи було в кінцевому результаті обмежено дозволом парафіянам порядкувати господарськими справами.

Посилювалися вимоги скасувати застарілу форму матеріального утримання духовенства у формі плати за треби. В 1910 р. комісія Синоду на чолі з митрополитом Флавіаном підготувала законопроект. Він передбачав безкоштовне здійснення треб та чотириразове підвищення заробітної плати служителям культу. Але його повна реалізація відкладалася Синодом на 10 років. Між іншим, згаданий проект був серед 50 церковних законоініціатив, які розглядала III Державна дума.

До революції 1917 р. очікуваний собор так і не було скликано. Нічим не виправдана затримка фундаментальних реформ вилилась у 1917 р. в бурхливу реформаторську повінь. Крайнощі руху призвели до створення церковних органів, котрі навіть за назвою копіювали революційні більшовицькі установи. Такими стали, наприклад, виконавчі комітети духовенства і мирян, церковно-єпархіальні ради. Законні вимоги духовенства часом поєднувалися з гаслами, викликаними надмірною розкутістю революційного духу. Так, катеринославські пастирі разом з бажанням скасувати будь-які державні нагороди, книги реєстру сповіді, а також покарання через ув'язнення в монастирях, висловлювалися за скорочення вечірнього та ранкового богослужіння, зрівняння з робітниками за тривалістю робочого дня тощо.

Нарешті, ще один чинник гальмував розпочатий дрейф РПЦ у напрямі демократизації — вона залишалася монолітною "єдиноросійською", незважаючи на те, що ідея автономії національних церков впевнено набирала історичної ходи.