Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Стан православної церкви в Україні на початку XX ст.

Однією з особливостей співіснування українського та російського православ'я в часи після 1686 р. стала їх взаємо-руйнація. Поглинання Української церкви Московським патріархатом призвело, по-перше, до його ідейно-організацій-ного паралічу, як прямого результату нездатності Російської (Руської православної церкви — РПЦ) до сприйняття західних церковних традицій. По-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православ'ї. І, нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православ'я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в XX ст. як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична.

Стан православної церкви в Україні на початку XX ст.

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви. В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялася на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 мільйони жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом узяті. А загалом в Україні проживала п'ята частина православного населення імперії.

Усі землі так званої Малоросії і далі складали один митрополичий округ, хоча ще в 1808 р. він вийшов за національні межі. З того часу за наказом Олександра І він включав Молдавію, Валахію та Бессарабію, перетворені на церковні області Київського екзархату.

Адміністративна церковна система розгалужувалася на майже 500 благочинницьких округів та більше як 8200 різно-великих приходів. На переважній частині сільського масиву України вони розміщувалися з характерною національною специфікою, яка полягала в розпорошенні населення по хуторах, віддалених від храмів інколи на 10—12 верст.

Охоплення всього того церковного світу внутрішнім зором було б неповним без урахування величезної церковної інфраструктури. І справді, на українській території, тобто майже на 1/37 загальноімперського простору, в 1900 р. було зосереджено п'яту частину всіх храмів та сьому монастирів — 10333 церкви та 105 монастирських осель.

Функціонування православної церкви забезпечувалось імперською управлінською структурою — від обер-прокурора та синодального єпископа до священика. Ряди єпископату поповнювало лише чорне, тобто неодружене духовенство, котре без послушників налічувало перед 1917 р. близько 4,5 тисячі осіб. Біле ж духовенство, обтяжене обов'язками сімейного життя, стояло осторонь процесів формування вищої церковної влади, хоча налічувало у своїх рядах більше як 21 тис. служителів культу. Нерівноправ'я породжувало постійне протистояння всередині духовенства. У 1906 р. харківська "Церковна газета" охарактеризувала такий стан як "класову боротьбу чорної та білої каст духовенства за умов панування монахів", а видання "Народ" назвало монахів "чужими за своїм духом та вихованням живому тілу церкви".

Першість чернечого стану була беззаперечною. До складу Синоду, окрім головного військового священика — протопресвітера, входили виключно єпископи. В середній ланці церковної адміністрації, де велика роль відводилася духовним конси-сторіям, ситуація залишалася незмінною. Ці колегіальні органи суду та управління, укомплектовані представниками білого духовенства, контролювали лише церковний, а не монастирський світ. Благочинних, котрі мали наглядати за життєдіяльністю священиків і монахів, лише формально пропускали за монастирські брами. Звітна документація про життя чорного духовенства надходила єпархіальним єпископам лише від настоятелів монастирів — ігуменів та архімандритів.

До вад церкви останнього етапу російської імператорської доби належало також остаточне перетворення духовенства в Україні на замкнену самообмежену касту. Одна з причин такого стану крилася в закріпаченні селянства, що свого часу перекрило доступ до духовної верстви виходцям з нижчих станів. Інша причина полягала в тому, що представники елітних або заможних груп населення розглядали священицтво як соціально принизливу професію. Диктат держави, незадовільні матеріальні умови життя священиків сприяли формуванню саме такої репутації духовної професії. Нарешті, вихід із церковного стану до прийняття закону 1869 р. унеможливлювався тим, що діти духовенства фактично не могли здобувати світської освіти.

Відмова від сану тягла за собою обмеження в "громадянських правах і вольностях". Спроба Державної думи скасувати ці обмеження в 1909 р. викликала серйозну опозицію єпископату. Церковні ієрархи пояснили свій консерватизм можливостями так званих "розтриг" "промишляти експлуатацією людських тайн". А тим часом корпоративність духовенства посилювалась: в 1913 р. 85% слухачів духовних семінарій України становили вихідці із священицьких родин, що на 2% перевищувало навіть середньоросійський показник.

Строкату картину становило духовенство і за рівнем освіти. Так, на 1908 р. вищу освіту мали лише 21% протоієреїв та 1,6% священиків. Більш доступна середня освіта була надбанням 94% священнослужителів, 60% дияконів та 46% псаломщиків. Усе це засвідчувало неукомплектованість неабиякої частини приходів України професійними кадрами. В таких парафіях, як писав архієпископ Волинський Амвро-сій, псаломщики "голосують замість співу і важко знайти бодай одного священика, здатного толково та внятно прочитати канон". Для порівняння слід зазначити, що у католицького духовенства на Заході наявність професійної підготовки була невід'ємним атрибутом і умовою службового статусу.

Щодо України, то зусиль 31 духовного училища, 9 семінарій та однієї академії виявилося недостатньо для помітного піднесення рівня пастирської освіти. Немало вихованців демонструвало повну байдужість до майбутньої професії. Близько 60% випускників семінарій ставало на шлях світської кар'єри.

Різниця між світською й церковною освітою лежала в площині світоглядній. Перша перебувала під впливом французької, англійської літератури, німецької філософії і була пронизана європейським гуманістичним світобаченням. У семінаріях навчання залишалося надто схоластичним. Навіть у 1900-ті роки тут заборонялися твори Тургенєва, Гончарова, Л.Толстого, а тим більше українських письменників. Водночас духовні академії давали глибоку освіту. Зокрема, в єдиній на Україні Київській духовній академії щороку присвоювалося наукове звання кандидата богослов'я більшості випускників. У 1916 р. його отримали 47 колишніх студентів. Характерно, що за період навчання вони мали змогу відвідати Палестину та інші світові християнські центри, займаючись науковою діяльностю.

Матеріальний рівень духовенства в Україні був помітно вищим, аніж у середньому по Росії. Окрім причтової землі, яка здавалася в аренду, зборів та добровільних пожертв, місцеві пастирі, як правило, мали ще й третє джерело доходу — три чверті з них були на утриманні державної казни. Загалом у кращих приходах священики отримували від 1200 до 2000 рублів на рік, диякони — від 700 до 1000, а псаломщики — від 300 до 700. Показово, що доходи єпископів сягали 10 і більше тисяч щорічно. Прибуток Київського митрополита перевищував 52 тисячі рублів. Усе це засвідчувало також вражаючу нерівномірність доходів духовенства, що ускладнювало й без того напружену внутрішньоцерковну ситуацію.

З позицій церковного права благочестіє священнослужителів не було бездоганним. У консисторії кожної єпархії щорічно надходило до 300 справ. Серед найпоширеніших значилися звинувачення у взаємних образах , у вимаганні, а також в перелюбстві та нетверезості.

Застаріле церковне право неймовірно ускладнювало не тільки виконання священиками свого пастирського обов'язку, а й відверто обмежувало особисте життя духовенства. Священик не міг читати проповідь, яка не пройшла цензуру, йому не дозволялося відвідувати такі публічні місця, як театр або парк відпочинку. Навіть перебуваючи на курорті, він був зобов'язаний стати на тимчасовий облік у благочинного, після чого за ним встановлювався нагляд. Священику заборонялося відкрито палити, а після другого попередження, викликаного нетверезістю, його могли позбавити сану. Практикувався й нагляд за дружинами духовенства, що робило його становище украй принизливим. Отже, церковне законодавство потребувало радикального удосконалення.

У цілому стан православної церкви в Україні на початку XX ст. характеризувався глибоким протиріччям. Зовні благополучна форма з блиском упорядкованих храмів та усталеною адміністративною структурою була лише вуаллю, яка прикривала спотворену державою систему функціонування релігійного життя. Бюрократизм РПЦ 1900-х років порівнювали з організацією англіканської церкви середини XVII ст.