Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Духовне християнство в Україні

Паралельно з розвитком старообрядницького руху виникли й деякі течії духовних християн. Прихильники цього вчення виступали проти будь-яких суспільних умовностей і тому переслідувалися і владою, і всіма іншими церквами, в тому числі й старообрядницькими.

Більшість течій духовного християнства обґрунтовували своє вчення на об'явленнях своїх пророків ("христів", "богородиць") і мали містичну спрямованість. Це пов'язано з тим, що для духовних християн Ісус Христос не є єдиним втіленням Бога, єдиним спокутувачем світу. Тому біблійні об'явлення хоча прямо і не заперечуються, але й не є обов'язкові, а другорядні порівняно з вченнями лідерів сект.

Однією з перших сект духовного християнства була секта христовірів (більш відомі в народі як хлисти — за одним із христовірських обрядів, де вони хльостають один одного прутами чи мотузками). Самі себе вони називають "люди Божі", в яких за їхнє праведне життя вселився Бог. Корені христовірства тягнуться з часів хрещення Русі-України. Культ дохристиянських пророків, які впадали в екстаз і потім пророкували від імені язичницьких богів, зберігся і при християнстві. Зокрема, виникла віра в багаторазове "духовне єднання" з Христом. Часто з'являлися (особливо в XIV—XVI століттях) і новоявлені "Христи". Але оформилося христовірство як вчення й організаційно структурувалося лише в XVII ст. У 1645 р. солдат-утікач Данило Филипич (чи Филипович) оголосив себе втіленням бога Саваофа — найвищим богом. У1649 р. одного із своїх помічників — Івана Суслова Филипич оголосив "улюбленим сином Ісусом Христом" і "наділив" його божественною суттю. Филипич і Суслов проводили свою місіонерську роботу у Володимирській, Костромській, Нижньогородській губерніях. В Україні хлистовство розпочало свій розвиток із Стародубівщини, що на Чернігівщині. Саме на одній із гір Стародубівщини Городині — у Флиповича, за хлистовським переказом, і вселився Господь Саваоф. РПЦ при підтримці влади всіляко намагалася перешкодити розвитку хлистовства. У 1733,1745—1752,1893—1895 рр. проводилися великі судові процеси над хлистовськими лідерами, багато з яких було страчено чи вислано до Сибіру. Проте ці заходи не зупинили хлистовства — з другої половини XVIII ст. воно активно поширюється і на українських землях, особливо в південних губерніях та на Київщині, Полтавщині, Харківщині.

Віровчення хлистів формувалося досить довго і не одразу набуло закінченості. Створювалося воно часто як продукт вільного трактування поширених релігійних поглядів, часто апокрифічних. Хлисти вірили в переселення душ, які після смерті тіла або стають ангелами чи дияволами, або знову блукають по землі, поселяючись у тваринах чи немовлятах. Саме можливістю переселення душ у тварин (і небезпекою спаскудити свою душу гріховною нечистотою іншого тіла) хлисти пояснювали свою заборону вживання м'ясних продуктів, що довгий час у них діяла. В деяких громадах заборонялося вживання лише свинини. Як вважалося, подібні заборони допомагали і при приборканні сексуального потягу. Майбутнє життя, за вченням христовірства, почнеться Страшним судом, який відкриється "трубним гласом Данили Филипича", а проводитися буде "Христом Іваном Сусловим". Після суду над землею з'явиться "нове небо", в якому залишаться лише члени секти.

Моральне вчення христовірів заперечує шлюб і обґрунтовує умертвіння плоті. В основі цього вчення — дуалістичний погляд, що дух — першопочаток всього доброго, а тіло — початок всього злого в людині. А тому плоть (фізичні потреби людини) має бути максимально пригнічена, щоб полегшити душі досягти свого призначення. Проте заборона шлюбу й обстоювання умертвління плоті не заважало хлистам займатися "духовним" співжиттям, розпусними оргіями, якими часто закінчувалися "радіння" хлистів. Ними розроблено цілу систему виправдання позашлюбних відносин як "христової любові". Логіка її приблизно така: людина не має своєї волі і нею керує Святий Дух. Отже, людина не відповідає за свої вчинки і не зобов'язана дотримуватися ніяких норм моралі й закону. За вченням хлистів, вино (спиртне), чай, чорну каву, цукор, цибулю, часник, тютюн, картоплю створено Сатаною, а тому їх не можна вживати в їжу.

Відносно швидкому поширенню хлистовства сприяла їхня тактика не забороняти, а навіть зобов'язувати членів секти відвідувати православні церкви, проявляти там свою ревність. Сприяла цьому і досить чітка організація та дисципліна у громадах (кораблях) хлистів. Називаючи весь інший світ "злим миром", "невірними", хлисти закликали до боротьби з цим світом.

На початку 70-х років XVIII ст. одна з груп хлистів на чолі з Кіндратієм Селівановим (Трифоновим) виступила проти хлистовського твердження, що "задоволення бажань плоті є одним з найкоротших шляхів для її умертвління". На їхню думку, причиною всіх бід людства є жінки ("жіноча краса весь світ поїдає і до Бога не пускає"). Щоб захистити себе від "людської спокуси" і потрапити в царство небесне, люди повинні "проливати кров за Христа" — оскоплюватись. Так виникла секта скопців. Для обгрунтування вчення широко використовувалися цитати з Біблії на кшталт: "Коли праве око твоє спокушає тебе, — його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене" [Мт., 5, 28—30]. Це вчення підтримали й деякі безпопівці. їхній представник Олександр Шилов навіть став скопецьким Іоанном Предтечею. Так зародився рух скопців, який на перших порах мав виразний політичний аспект. Селіванова скопці оголосили царем Петром III, котрий чудесним чином врятувався. Царське походження, за переказами скопців, мала й кормщиця Акулина Іванівна, яка нібито насправді була імператрицею Єлизаветою Петрівною.

На початку XIX ст. скопецтво заявило про себе і як серйозна економічна сила. їхні секти (кораблі) організовувалися в основному при великих фабриках та купецьких артілях. Розмах скопецького руху в перші десятиліття XIX ст. змусив православну церкву та уряд вжити контрзаходів. Вдруге було заарештовано і заслано в Суздальський монастир Селіванова (на той час уже "живого бога" у скопців), де він і помер у 1832 р. "У 1834 р. скопецтво оголошено особливо шкідливою релігією, а з 1842 р. оскоплення каралося каторгою. Такі рішучі заходи підірвали скопецький рух і з 60-х років XIX ст. він розпався на ряд невеликих напрямів.

Віровчення скопців спирається на слова Євангелія: "... є скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного". [Мт. 19,12]. Статеві органи у людей виникли, на думку скопців, після порушення Адамом і Євою заповіді Божої. До того тіла їхні були ефірні й безстатеві. Початок оскоплення скопці відносили до часів зародження християнства, а старозавітні обрізання вважали його прообразом. Icy с Христос, на думку скопців, прийняв оскоплення від Іоанна Хрестителя, а на Таємній вечері і сам оскопив своїх учнів. Оскоплення, вчив Селіванов, — вогняне хрещення, прийняття чистоти, Божа печать, з якою скопці підуть на Страшний суд, що відбудеться відразу по досягненні числа скопців 144 тисяч. Тоді Христос — Селіванов у Петербурзі буде судити живих і мертвих. Оскоплення здійснюється над чоловіками і над жінками. Розрізняють повне ("царська чи велика печать") і неповне ("мала чи перша печать") оскоплення. У скопців, на відміну від хлистів, "Христів" всього два — Ісус Христос і Селіванов. У секті було поширене вшанування ікон із зображеннями їх та зображеннями "богородиці" Акулини Іванівни, пророків. Поширений був у скопців і культ талісманів (волосся, хрестики), святих місць (могила Шилова, будинки пророків тощо).

У 70-х роках XIX ст. у скопецтві виникла спроба його реформації. У Херсонській губернії новий "спокутувач" Кузьма Лісін оголосив себе царем Петром III, вищим за божественністю за Ісуса Христа. Вчення Лісіна згодом поширилося у Таврійській губернії, особливо в Миколаєві. Суть його зводилася до того, що скопці втратили благочестя, обмирщились. Оскоплення має бути не фізичним, а духовним. Люди повинні приборкувати свої бажання і панувати над ними. У 1876 р. Лісіна засудили до каторги. Проте його ідеї не загинули — вони відродилися на початку XX ст. у русі "духовного скопецтва", яке замість кастрації проповідувало оскоплення, що досягається силою духу.

Відгалуженням духовного скопецтва в Україні була секта дівичів ("девственников"), котрі вчили, що скопці можуть бути "від черева матері", від людей і, як вони, — "самі від себе". Своє вчення вони будували на Об'явленні Івана Богослова, зокрема, на словах "І я глянув, — і ось Агнець стоїть на Сіонській горі, а з Ним 144 тисячі, що мають ім'я Його й ім'я Отця Його, написане на своїх чолах. ... Це ті, хто не осквернився з жінками, бо чисті вони. Не знайшлося бо підступу в їхніх устах, бо вони непорочні". [Об., 14, 1—5]. Проте дівичі не здійснювали фізичного оскоплення, а лише давали обітницю ніколи не брати шлюб.

Сектою, близькою до хлистів, були підгорнівці, або суз-дальці. Вона заснована в останній чверті XIX ст. у селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії селянином Василем Підгорним. Він організував також у м.Богодухові жіночий монастир, кілька жіночих громад. За його діяльність Підгорного Св.Синод вислав у Суздальський Спасо-Євфімієвський монастир, який став місцем паломництва прихильників вчення. Згодом завдяки листуванню Підгорного з членами секти та їхній активній місіонерській роботі у секти знайшлись однодумці в Курській губернії та на Сумщині. В Сумській області секта проіснувала до 20-х років XX ст. і здобула багато прихильників завдяки своїй антирадянській спрямованості.

Вчення Підгорного включало положення щодо особливого ставлення до жінки — жодна жінка не може бути доброчесною, щоб не загордитися перед іншими. Спасіння для жінки можливе лише тоді, коли вона буде дозволяти користуватися собою кожному чоловікові. Шлюб для підгорнівців вважався нечистим. Сектанти не визнавали також деяких таїнств та обрядів православної церкви, виступали проти інституту священництва в ній. Проте відкрито свої погляди підгорнівці не висловлювали, а навпаки — ретельно відвідували православні служби, причащалися тощо. У 1903 р. Підгорному було дозволено повернутися на Харківщину, але він прийняв чернецтво і з іменем Стефан назавжди залишився в Суздалі.

Із христовірства вийшла й секта "Старий Ізраїль". Вона майже не була представлена в Україні. Лише в Донецькій області діяло кілька громад, керівництво якими по смерті одного з його керівників — Перфила Катасонова взяли на себе на правах окремого "князівства" Семен Бережнов та Устина Іванівна.

На залишках "Старого Ізраїлю" в 90-х роках XIX ст. виникла і мала поширення на українських землях секта "Новий Ізраїль". Основи дещо відмінної від "Старого Ізраїлю" організації почали закладатися ще в 70—80-х роках Перфилом Катасоновим. Його наступник Василій Мокшин і далі реформував "Ізраїль" в угоду представникам великої буржуазії і зажив великого авторитету в громадах. У 1894 р. на першому з'їзді прихильників "Нового Ізраїлю" був обраний новий "Христос" — селянин Воронезької губернії Василь Лубков (Мокшин на той час уже помер). Тому адептів секти іноді називають лубковцями. Лубков оголосив себе Христом, "царем XXI століття", якому "вручено премудрість і владу по всій землі". У 1905 р. Лубков центром діяльності секти обрав Ростов-на-Дону. Звідси вона поширилася на Україну — Катеринославську, Харківську губернії і навіть на нетрадиційну для христовірства Київщину.

Беручи за основу вчення христовірів, "новоізраїльтяни" значно модернізували їхнє вчення. Вони навіть відкинули основну заповідь Филиповича "Святому Духу — вірте" і протиставили їй тезу: "Визнаємо одне за божество — вчення здорового розуму, яке є Дух Божий". Невипадкова і назва секти — "Ізраїль", що символізувала богообраність сектантів. Основи віровчення секти викладено в "Кратком катехизисе начал веры Новоизраильской общины" і в програмі "Основы жизни за Новым Израилем", авторство яких приписується Лубкову. На відміну від традиційних хлистів, лубківці визнають і часто цитують Біблію, але зазначають, що вона має два змісти — буквальний і духовний. Бог, на думку лубківців, присутній на землі серед людей, в їхній совісті і душі. А коли так, то не потрібними є таїнства й обряди церкви — треба зосереджуватися на власному житті, вихованні своєї душі, будувати розумне життя в сім'ї і серед ближніх. Тому, на противагу хлистам, велика увага в секті приділяється сім'ї — дітей виховують на власному прикладі морального життя "в страхові божому і христовій любові". Любов до ближнього вважається лубківцями найбільшою жертвою — інших жертв Бог не приймає. Тому, на їхню думку, вся система православної церкви як інституції є просто безглуздою.

Хрещення у "новоізраїльтян" означає не змиття першородного гріха, а "народження від Духу", обіцянка Богу жити по добрій совісті, пробудження душі. Є в лубківців і поняття чистилища, яке в їхньому трактуванні міститься на землі. Охреститися — це означає перейти із цього чистилища до досконалої віри. А найбільш досконалі душі стають ангелами. Друге пришестя Христа для лубківців — лише притча і розуміється ними як "злиття розуму Христа з душею і вільною думкою людей" — тоді настане "торжество вічної правди". Кінець же світу — абсурд, оскільки природа й люди йдуть до досконалості, а не до погибелі. Традиційні хлистовські радіння у лубківців замінено релігійними містеріями. Не визнається піст, дозволяється навіть вживати м'ясну їжу.

Після гострих конфліктів з офіційною православною церквою Лубков змушений був емігрувати в 1911 р. до Уругваю. Туди ж з 1911 по 1914 роки виїхало майже 2 тис. новоізраїльтян, що становило близько 10 % чисельності течії. У період непу в 1926 р. близько 700 осіб повернулися у Росію, в тому числі і сам В.Лубков, і на річці Манич (Ростовська область) утворили поселення Новий Ізраїль.

На зламі XVIII—XIX ст. на українських теренах з'являється секта духоборів (духоборців). її витоки, як і витоки молоканства, дослідники вбачають у духовному християнстві. Виникнення духоборства пов'язується з іменем козака Силуана Колесникова з Катеринославської губернії та багатого купця Іларіона Побірохіна з Тамбовської губернії (обидва в минулому хлисти). Наприкінці XVIII ст. секта утвердилася в Харківській, Катеринославській, Тамбовській губерніях і почала поширюватися на території Прибалтики. За імператора Олександра І в 1803 р. духоборці отримали свободу віросповідання і багато з них повернулися із Сибіру. Для обмеження їхньої місіонерської роботи серед православних царський уряд уже з 1802 р. почав виселяти духоборів у Мелітопольський повіт Таврійської губернії в район р. Молочної, їм надавалася підйомна позика, земля, звільнення на 5 років від податків. У цей час секту очолював Савелій Капусті н, якого називали духоборським Мойсеєм — він об'єднав духоборів трьох губерній і переселився з ними на таврійські землі. За Миколи І секту оголошено особливо шкідливою, а її представників виселяли на Закавказзя.

Віровчення духоборів на перших порах мало деякі елементи хлистовства. Побірохін оголосив себе сином Божим, обрав 12 апостолів-архангелів та 12 "смертоносних ангелів", виступав проти державної влади та ін. Проте, на противагу хлистам, духобори стверджували, що Христос як Дух, що він є всюди, внутрішньо присутній у душах усіх віруючих, а не лише обраних. Тому духобори хрещення розуміли як сприйняття Духу, а причастя — як "смакування слова Божого". Джерело віровчення — внутрішнє об'явлення чи просвіта Бога слова, що живе в душах людей. Плодом цього об'явлення є переказ — "Животна книга", а також "Сповідання своєї віри катеринославських духоборів", в якому викладено віровчення секти (дослідники О.Новицький, О.Клібанов вважають, що останню книгу написано на основі праць Г.Сковороди). Біблія, на думку духоборів, — це перше, але не останнє об'явлення Бога-Творця світу, який за своєю суттю дух — дух сили, премудрості, волі. Сектанти визнають Трійцю, але розуміють її раціоналістично, як прояв однієї суті. У природі Трійця трактується так: Батько — світло, Син — життя, Дух Святий — спокій. У людині: Батько — пам'ять, Син — розум, Дух Святий — воля.

Духобори визнають переселення душі (тіло — її тимчасова в'язниця). Душі порядних людей, на думку духоборів, переходять в людські тіла, а злих — у тваринні. Душа існувала і занепала духовно ще до творення світу. За це її вигнано у видимий світ. Тому люди мають грішні душі. Переселення душі в духобора проходить у проміжку 6—15 років, коли дитина може завчити кілька псалмів з "Животної книги". До цього в них — лише дух, просте дихання. За вченням духоборів, Ісус Христос — один із праведних і Син Божий лише в тому розумінні, в якому всі духобори є синами божими. Мета його місії — показати приклад страждань за віру. Його душа переселилася в апостолів, а потім у їхніх спадкоємців, котрими в наш час є духобори. На основі цього обґрунтовується теократичне управління сектою — керівники обожествляються і передають свій сан у спадок. Для вчення духоборів характерний пантеїзм — Бог розуміється ними як безлика сила, розчинена в природі, проявляється у формі її законів. Бог втілюється однаково в усьому існуючому. Тому, на думку духоборів, всі люди рівні і будь-яке насильство забороняється (в 1895 р. духобори на знак протесту проти введення загальної військової повинності провели акцію спалення зброї). Спасіння можливе в будь-якій вірі — були б лише добрі справи й моральна досконалість.

Духобори відкидають інститут священництва, всю церковну обрядовість. Вони заперечують зовнішнє вшанування Бога — не поклоняються хресту, іконам, мощам і святим, не визнають таїнств. На думку духоборів, наприклад, причастя хлібом та вином не має сили, оскільки звичайна їжа душі не корисна. Причащатися потрібно внутрішньо, "крізь кістки та мозок". Істинне хрещення — в стражданні і може бути здійснено лише Святим Духом. Біблію, на думку духоборів, не слід читати всім віруючим бо це може призвести до різночитань, її зміст має пояснювати лише духовний лідер. Шлюб здійснюється без обряду, лише за взаємною згодою і клятвою молодих та дозволом батьків. У цьому проявляється ставлення до жінки у духоборів як до рівної чоловікові (кожна жінка — богородиця, адже кожна людина — боголюдина). За вченням духоборів, кожна душа по смерті через шість тижнів постає на Суд Божий і отримує за свої справи, не чекаючи другого пришестя Христа.

Наприкінці XIX ст. духоборство зазнало відчутного впливу толстовства. Його підривали і внутрішні суперечності, які зрештою призвели до розколу секти на два напрями: губанівці (більш заможні духобори) та веригінці (духоборська біднота). Другі в 1894 р. змушені були емігрувати до Канади, де заснували Товариство духоборів Канади та Союз духовних общин Христа. Всього виїхало близько 7,5 тисяч чоловік. Духобори, що залишилися, самоізолювалися і відійшли від активної місіонерської діяльності. Непоодинокі випадки переходу їх у толстовство, старообрядництво чи протестантизм. В Україні духобори діяли, окрім Миколаївської та Одеської, також в районах нинішніх Кіровоградської та Дніпропетровської областей.

Значною течією православного корівня, поширеною на українських теренах в Катеринославській, Харківській губерніях та Криму, були молокани. Самі сектанти називають себе "духовними християнами", а назву молокани пояснюють словами із послання апостола Петра: "І немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння..." [1 Пет. 2,2]. Ця секта виділилась у 60—70-х роках XVIII ст. із середовища духоборів (один із її засновників — Семен Уклеїн — зять Іларіона Побірохіна) і має багато спільного з ними у вченні та обрядах.

Проте, на відміну від духоборів, джерело віровчення молокани вбачають у Біблії, яка асоціюється у них з образом "духовного молока, яким годується людська душа" і витлумачується ними індивідуально й алегорично. Саме в Біблії молокани знаходять докази для заперечення таїнств, обрядів православної церкви. Визнаючи безгрішне народження Ісуса Христа від Богоматері, яку, до речі, вони не вшановують, молокани заперечують його людську плоть. Не маючи її, Христос і не міг померти, як всі люди, а помер особливим чином. Бог існує у вигляді земних проявів і, насамперед, в людських силах і здібностях. Велике місце в догматиці відводиться пророкуванню скорого пришестя Христа й встановленню його тисячолітнього царства. Ці та інші догматичні положення у молокан викладено в спеціальних "обрядниках", а також у книзі "Догмати молокан". Молокани не визнають також пов'язаних з певними діями чи подіями постів. До них, на їхню думку, людина має звертатися тоді, коли усвідомить свою гріховність і переважання плоті над духом. Громадами молокан керують виборні наставники і старці, котрі всі обряди здійснюють безплатно. Богослужіння складається з читання Біблії та співання псалмів.

Згодом молокани розкололися на три основні течії; спільних, постійних та стрибунів, які, в свою чергу, теж поділилися на напрями. Спільні організувалися в 1830 р. в Самарській губернії. Вони намагалися втілити принципи утопічного соціалізму (проживання комунами, колективна праця, спільне майно та ін.). Уже через кілька років спільні молокани зазнали переслідувань з боку влади і були вислані в Бакинську губернію. Із їхнього середовища в 50-х роках XIX ст. виділилися стрибуни (сіонці, сопуни). Лук'ян Соколов, засновник секти, в основу вчення поклав слова Псалтиря (51,9): "...очисти іссопом мене...". На основі цього сопуни вважали, що Святий Дух може зійти на обраних тільки під час стрибання, і лише так молитви досягають Бога. Обряди та свята стрибунів — тісне переплетіння іудейських та християнських свят: вшанування суботи, єврейської пасхи (але пов'язування її з воскресінням Христа) тощо. На чолі громад стрибунів стояли "пророки". У громадах стрибунів широко використовувалася практика гласолалій, а також певні обмеження в їжі. Стрибуни проповідували настання царства Божого на землі. За свої погляди вони довгий час переслідувалися царизмом і лише на початку XX ст. відбулося певне примирення стрибунів з владою. Перші громади стрибунів виникли в Україні на території Таврійської губернії.

Що стосується постійних молокан, то до їхнього складу увійшли найбільш помірковані й багаті. їхня віра та обряди мали багато елементів, властивих православ'ю: рукоположення пресвітера, визнання хрещення (через триразове занурення), причастя, покаяння, шлюбу та єлеосвячення як таїнств. Постійні молокани стали кістяком донського напряму молоканства, який був поширений на українських теренах і є найбільш близьким до православ'я. Цей напрям майже повністю примирився з православною церквою і відігравав у молокан таку саму роль, яку відігравало єдиновір'я у старообрядців. Молокан до 1917 р. було досить багато на теренах Російської імперії — в їхніх громадах налічувалося більше одного мільйона чоловік.

Релігійні течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного характеру до 1917 р. в Україні були репрезентовані трьома напрямами — єговістами-ільїнцями, іоаннітами та інокентіївцями.

Єговісти-ільїнці вийшли із середовища духовних християн. Цю секту організував наприкінці 40-х років XIX ст. на Уралі штабс-капітан Микола Ільїн (1809—1890). У 1846 р. він проголосив себе пророком Іллею, посланцем старозавітного Бога Єгови (назви Ієгова та Ягве не визнавалися). За свої антиправославні (а інколи й антихристиянські) погляди він близько 20 років провів у засланні, звідки активно листувався із своїми однодумцями. Завдяки їм наприкінці XIX ст. ільїнці з'явилися і в Україні, особливо — на Донбасі.

Вчення Ільїна за своїм змістом — синкретичне поєднання християнства, іудаїзму та язичництва. В ньому помітний вплив і західних містиків. Ільїнці вчать, що бог Єгова є сином Верховного Творця, в якого є ще сини, котрі керують іншими сонячними системами. Нашою ж сонячною системою керує Єгова-Христос. Один із синів, Сатана, повстав проти Бога-батька і захопив нашу Сонячну систему. Та Єгова вигнав його з неба на землю і веде з ним постійну боротьбу, що має закінчитися Армагеддоном. Після перемоги над Сатаною настане тисячолітнє царство Єгови, в якому всі єговісти отримають безсмертя і сидітимуть в раю праворуч від Бога (звідси друга назва єговістів-ільїнців — Десне братство).

Поширенню вчення сприяли внутрішні правила в секті — конспірація, обов'язкова увага й допомога подорожуючим членам секти, стеження один за одним, одруження лише з членами секти (хоча взагалі-то це не рекомендувалося), культ світлохранів (керівників, хранителів "світла загальнолюдської істини") та ін. Особливе застереження Ільїн проповідував щодо жінок, яких вважав значно нижчими за чоловіків, неповноцінними: на зібраннях секти їм заборонялося виступати. Єговісти-ільїнці не визнавали православних таїнств, не вшановували ікон, хрестів, мощів і т.ін., святкували іудейські свята. Влада, на їхню думку, — породження Сатани. Тому членам секти було заборонено з'являтися в судах — навіть при розгляді їхніх справ. Із Біблії визнавався лише Апокаліпсис і то лише в перекладі й трактуванні Ільїна ("Книга с неба"). Сама Біблія, на думку Ільїна, — породження Сатани, як і, власне, саме християнство.

Секта іоаннітів виникла у 80-х роках XIX ст. в середовищі шанувальників протоієрея Іоанна Кронштадського (І.Сергєєва) (1829—1908). Він був настоятелем собору Андрія Первозванного в Кронштадті. Великий авторитет Іоанну принесла його благодійницька діяльність (заснував безплатні початкові школи й майстерні, притулки тощо), а також публіцистика та церковні трактати отця (особливо відомі його твори "Моя жизнь во Христе" та "Мысли христианина о покаянии и святом причащении"). Крім того, Іоанн мав славу цілителя та чудотворця.

В основі вчення іоаннітів — чудесне видіння Святого Духа, що явився Іоанн у Кронштадському і повідомив про близький кінець світу та Страшний суд. Іоанна боготворили, оголосили Христом. Перед його портретами служили молебні. В цілому віровчення іоаннітів принципово не відрізняється від вчення ортодоксальної православної церкви, проте адепти Іоанна відмовляються ходити до православних храмів, а моляться в домашніх церквах. Секта має теїстичний характер (світ — творіння Боже, створене словом Божим з нічого. У світі немає нічого, що може бути порівнянне з Богом). Простежується й певна харизматичність у їхньому вченні: релігія для іоаннітів зводиться до містичних переживань, а переживанням окремої людини надається характер істинної релігії. Ще за життя Іоанна кронштадські богомольці почали видавати часопис "Кронштадський маяк", який після смерті отця став ідеологічним ядром руху. В 1908 р., по смерті Іоанна, на чолі сект іоаннітів став старець Феодосій (В.Пустошкін), котрий очолював цей рух до своєї смерті у 1941р.

Наймолодшою сектою хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування була секта інокентїївців. Створена вона в 1908 р. ієромонахом Балтського монастиря Іно-кентієм (Іоанном Левізором), котрий оголосив себе третьою особою святої Трійці — живим втіленням Святого Духа. У Балті і Липецьку виникли монастирі прихильників Інокентія, які стали називатися "райськими садами". В Липецькому монастирі, двоповерхові печери якого розтяглися майже на три кілометри, жило майже 5 тисяч насельників.

Вчення секти не вирізняється оригінальністю — в його основі лежала проповідь кінця світу. Сенс життя, на думку Інокентія, в підготовці до Страшного суду. Тому немає сенсу накопичувати майно, слід відмовлятися від сім'ї й нехтувати такими умовностями земного життя, як мораль. Керівники секти проповідували монархічні ідеї і стверджували, що цар Микола II не загинув, а переховується в Молдові. Значне місце в обрядах секти відводилося релігійному екстазу, який досягався тривалими спільними молитвами, а найкращою формою служіння Богові вважалося самогубство (самозаморення голодом, що часто практикувалося в секті), а також фізичні страждання як форма спокутування гріхів.

Активна місіонерська робота інокентіївців дала свої плоди — тисячі віруючих півдня Російської імперії (України) та Бесарабії стали прихильниками нового вчення. Святий Синод вжив відповідних заходів — Інокентія заслали спочатку в Муромський, а згодом у Соловецький монастир. До "великого пастиря" було організовано кілька походів його прихильників, сотні з яких загинули в дорозі. У 1917 р. Інокентія вбито і керівництво сектою стали здійснювати брати Олександр та Іван Куляки. З приходом в Україну більшовицьких військ секта набула опозиційного характеру. Монастирі інокентіївців стали опорою антирадянських сил. Секта діяла переважно на Буковині, Поділлі, Одещині і в Молдові.

Контрольні завдання і запитання

1. Які особливості православного сектантства в Україні?

2. Як можна згрупувати течії православного походження?

3. Охарактеризуйте старообрядницький рух в Україні та його особливості.

4. Чим відрізняються духовно-містичні й раціоналістичні об'єднання духовного християнства?

Теми рефератів

1. Старообрядництво в Україні: особливості історичного розвитку.

2. Духовне християнство в Україні: основні течії та особливості віровчення

Рекомендована література

Оригінальна література сектантських угруповань на сьогоднішній день практично не збереглася. Це пов'язано з багатьма причинами: гоніння на секти і нищення всієї їхньої релігійної літератури, нехтування самими сектантами друкованим (чи рукописним) словом — секти духовних християн, наприклад, почали користуватися своїми віроповчальними книгами лише у другій половині XIX ст.; зміни у віровченні сект, що інколи призводило до нищення самими сектантами своїх книг тощо. Тому при більш ґрунтовному ознайомленні з вченням й діяльністю окремих сект з певними застереженнями можуть бути використані й узагальнюючі праці далі наведених авторів. Основний недолік цих книг — ідеологічна упередженість щодо сектантства як явища, а для радянських видань характерне й упередження щодо релігії взагалі та всіх явищ і процесів з нею пов'язаних.

1. Белов А.В. Современное сектантство. — К., 1969.

2. Богданов АЛ., Бутанов В.И. Бунтари и правдоискатели в русской православной церкви. — М., 1991.

3. Булгаков СВ. Православие: Праздники и посты. Богослужение. Требы. Расколы, ереси, секты. — М.,1994.

4. Волков Н. Секта скопцов. — Л., 1931.

5. Клибанов АЛ. Из мира религиозного сектантства. — М., 1974.

6. Ленган В.Е. Лики христианского сектантства. — К., 1988.

7. Малахова И. А. Духовные христиане. — М., 1970.

8. Маргаритов С. История русских мистических и рационалистических сект. — Симферополь, 1910.

9. Миловидов В.Ф. Современное сторообрядчество. — М., 1979.

10. Православная богословская энциклопедия / Под ред. А.Лопухина. — Т.2. — Петроград, 1901.

11. Прытовин А.С. Раскол и сектантство в русской народной жизни. — М.,1905.

12. Федоренко Ф. Секты, их вера и дела. — М., 1965.