Товарознавство продовольчих товарів - Бірта Г.О. - 6.5. Цілющі рослини

Родіола рожева - багаторічна трав'яниста рослина із кількома прямостоячими стеблами від 10 до 40 см заввишки, на яких почергово розташовані рідкозубчасті м'ясисто-сукулентні сизувато-зелені листки. Жовті, здебільшого одностатеві, чотири або п'ятичленні квіточки зібрані на верхівці стебла у густе багатоквіткове, досить гарне та примітне щитковидне суцвіття. Квітує з червня по серпень. Після відцвітання утворюються плодики - листянки з коротким носиком, спрямованим догори. Вони набувають гарного червонястого забарвлення.

Особливої оригінальності рослині надає товсте вузлувате неправильної форми кореневище з декількома тонкими коренями. Інколи воно може досягати 15 см у поперечнику та майже кілограмової ваги. Зовні кореневище бурувате або ж кольору бронзи чи старовинної позолоти з своєрідним перламутровим блиском. Від нього пішла дивна на перший погляд народна назва цієї рослини - золотий корінь. На зрізі кореневище біле або жовтувате, рідше бурувате, а при сушінні переважно набуває рожевого кольору. Смак його - гірков'яжучий

Свіжому зрізу або розламу кореня властивий приємний запах, який дещо нагадує аромат квітів троянд чи шипшин. Саме з цим, як гадалось, пов'язана латинізована наукова назва роду цих рослин, що походить від грецьких слів "родіа різа"- "трояндовий корінь". За іншою версією, ця назва йде лише від слів "родіа" або ж "родон", що означає "шипшина" чи "троянда".

Цей рід налічує понад 60 видів, поширених у субарктичних широтах і високогір'ях гірських систем Європи, Азії та Північної Америки. На Україні зростає лише один вищезгаданий.

Родіола рожева має сильно розірваний ареал. Крім Карпат, цей вид зустрічається у горах Західної Європи, Сибіру, Малої Азії, Забайкалля, Далекого Сходу, Монголії, Китаю, на Тянь-Шані та Алтаї, на рівнинних і гірських тундрах півночі Євразії, Аляски. Види, що мають такий ареал, який охоплює приполярні широти і високогір'я гірських систем, називають арктоальпійцями

Золотий корінь є дуже поліморфним, тобто мінливим, видом, і частина ботаніків виділяє в його межах щонайменше 10 підвидів та декілька різновидностей.

Найсприятливіші умови для розростання кореневищ - на берегах гірських річок, струмків, біля джерел. Тут середня вага одного копеневища може досягати 30 г, тоді як, скажімо, у гірській тундрі - лише 7-8 г.

Протягом більше як чотирьох сторіч кореневише родіоли рожевої було одним із популярних тонізуючо-стимулюючо-лікувальних засобів в арсеналі народної медицини Сибіру. Його використовували головним чином у вигляді настойки на горілці як засіб, що підвищує працездатність, знімає втому, особливо при старечому занепаді сил, імпотенції тощо. Ним лікували різні хвороби. Так, настойку або порошок із сухих кореневищ вживали при діабеті, сухотах, анемії, хворобах печінки та шлунка, зубних болях, як в'яжуче та ін. Збирали підземну частину золотого кореня у серпні. Після очищення кореневище розрізали на шматки і сушили при температурі 50-60° С.

Хіміко-фармакологічні дослідження підтвердили наявність у золотого кореня стимулюючо-тонізуючих властивостей, особливо для підвищення ефективності розумової праці. Він здатний поліпшувати опірність організму різноманітним несприятливим впливам, тобто відноситься до рослинних стимуляторів типу женьшеня.

Вважають, що основною діючою речовиною у кореневищі родіоли рожевої є глікозид - салідрозид, або родіолозид. Кореневища також багаті на дубильні речовини, в них є флавоноїдні глікозиди, ефірні олії, органічні кислоти (галлова, щавлева, янтарна, лимонна, яблучна), крохмаль, речовини лактонного характеру тощо.

Препарат вживають для стимуляції організму, поліпшення слуху, при перевтомі, неврозах, артеріальній гіпотонії.

У Карпатах родіола рожева є рідкісною рослиною, кількість місцезнаходжень якої дедалі скорочується.

Цю цікаву рослину можна з успіхом вирощувати у відкритому ґрунті на присадибних ділянках, скверах. Особливо гарно вона росте при достатньому зволоженні на штучних кам'янистих гірках, альпінаріях. Розмножувати золотий корінь можна посівом насіння або поділом кореневища.

Родова назва цих рослин пов'язана із темно-зеленими цупкими, дещо шкірястими, непарноперистими листками, які своєю формою нагадують листя ясеня. Якщо ж подивитись па листки проти світла, то на темному тлі зелені чітко видно світлі точки. Це просвічують вмістища ефірної олії, розташовані у м'якуші листка.

На території України зустрічається всього 2 види. Ясенець голо-стовпчиковий поширений у лісостеповій та степовій частині переважно на Лівобережжі та у Криму. Росте він у світлих лісах, чагарникових заростях, на узліссях, галявинах, а також кам'янистих схилах. Видова назва рослини обумовлена тим, що стовпчик її маточки не має опушення, чим відрізняється від ясенця білого, в якого стовпчик густо залозисто-волосистий.

Останній вид зустрічається у південно-східному Прикарпатті, на Подільській височині, у південно-західних районах Правобережного Лісостепу та Степу. Цей вид поширений також у Середній та Південній Європі. Ясенець білий зростає на сухих сонячних трав'янистих і кам'янистих схилах, серед розріджених теплолюбних чагарникових заростей, у світлих широколистяних лісах, на узліссях, галявинах, переважно на ґрунтах, багатих вапном. Видовий епітет обумовлений не забарвленням квітів, а білим кольором м'ясистого кореня.

Ясенці, крім звичайного опушення, ще густо вкриті величезною кількістю буро-чорних залозистих волосків, які виділяють чимало ефірної олії. Особливо багато цих волосків у суцвітті на стеблі, квітконіжках, чашолистиках. Завдяки великій кількості ефірної олії рослини мають специфічний запах, який нагадує суміш ароматів лимонів, кориці та камфори.

Німецький вчений-ботанік Кернер розробив класифікацію запахів рослин. Згідно з нею, ясенці належать до групи рослин терпеноїдного запаху. До речі, сюди ж він відносить лимони, лаванду та інші рослини. Цікаво, що споріднена з ясенцем рута запашна за цією класифікацією входить до складу іншої - парафіноїдної групи. Тому немає нічого дивного, що серед народних назв ясенця можна зустріти такі, як "ефірник", "ясениця духмяна", "запашна охватка".

У Грузії запашні листки та квіти ясенця кавказького використовують як сильні прянощі для приправи. Виділена з ясенців олія безбарвна, має скипидарно-камфорний аромат і містить у собі метилхавікол, анетол та інші речовини. У різних частинах рослини та у різних видах і навіть екологічних типах вміст олії неоднаковий, але у середньому коливається від 0,06%, до 0,31 %.

Завдяки блідо-рожевим квіткам з темнішими прожилками у деяких місцевостях на заході України ясенець ще називають червоною рутою. Підстави для цього вагомі, адже славнозвісна рута запашна та ясенець належать до спільної родини.

Зустрівши ясенець, слід мати на увазі, що речовини, які він виділяє, здатні викликати досить значне ураження шкіри. Залозисті волоски ясенців з ефірною олією за своєю будовою дещо подібні до жалких волосків кропиви і при дотику діють, наче безліч мініатюрних шприців. Небезпечною є своєрідна "підступність" ясенців. У той час, коли вириваєш квітки чи траву ясенця, нічого особливого не відчуваєш. Лише пізніше, через деякий проміжок часу, починають проявлятись симптоми отруєння: виникає загальне занедужання, підвищується температура, шкіра червоніє і вкривається водянистими пухирями, наче після опіку. Проте через деякий час ці хворобливі явища звичайно проходять, але ще довго, інколи місяцями, залишаються на шкірі темні плями, які нагадують, що ясенці відносяться до рослин, з якими потрібно поводитися дуже обережно. А взагалі найкраще їх не чіпати, не виривати і не нищити. Це досить рідкі рослини, і у таких країнах, наприклад, як Польща, Чехословаччина, ясенець білий перебуває під охороною закону.

Своєрідну будову мають квітки ясенця: чотири пелюстки спрямовані догори, а п'ята - донизу. Вона виконує роль нижньої губи, на якій мають можливість сідати бджоли та джмелі, коли відвідують квітки ясенця. Чіткі темніші жилки на пелюстках збігаються у центрі квітки, де на її дні, при основі стовпчика маточки, міститься нектар. Така скерованість жилок- своєрідний дороговказ до нектару для комах-запилювачів.

Відомий польський ботанік В. Шафер створив морфологічну класифікацію ентомогамних, тобто комахозапильних, квіток. Зважаючи на особливості квіток ясенця, вчений відніс їх до класу губоцвітих квіток і підкласу власне губоцвітих. Ця класифікація нічого спільного із систематикою рослин не має, бо тут береться до уваги тільки морфологічна будова квіток з точки зору їх пристосованості до відвідування різними комахами.

Квітують ясенці тривалий час протягом майже чотирьох-п'яти тижнів у першій половині літа. У квітці є десять тичинок, розташованих у два кола, причому пиляки тичинок достигають раніше за приймочки маточок. Таке явище вчені називають протандрією. Цей термін походить від грецьких слів "протос"- перший та "андрос"- чоловік. У двостатевих квіток - це пристосування до перехресного запилення і виключення можливості самозапилення. Після запліднення розвивається плід - п'ятипроменева коробочка, яка складається з п'яти самостійних частинок.

Плоди мають цікаву біологічну особливість: вони здатні "катапультувати" достигле насіння на значну відстань. При остаточному достиганні окремі частки коробочки тріскаються із значною силою, внаслідок чого насіння розкидається на відстань до двох метрів від материнської рослішії. Такті "вибуховий" механізм розсівання насіння обумовлений нерівномірним висиханням внутрішніх та зовнішніх стінок плода, що й спричиняється до їх скручування та енергійного розривання.

Ясенці дуже багаті різноманітними органічними сполуками. Так, крім ефірної олії, у листках і стеблах є кумаринові сполуки - рутино-кумарин, псаролен та ксантотоксин. У коренях, кореневищах та корі у значній кількості міститься алкалоїд диктамнін У рослині ще є тригонелін, холін, сапоніни, фраксинелон, гіркі речовини. Завдяки такій різноманітності біологічно активних речовин ясенці здавна використовувались у народі як лікарські рослини різнобічної дії.

У тібетській, китайській, російській, українській, болгарській та інших народних медицинах відвар з коренів ясенців вживали як глистогінні ліки. Саме тому серед народних назв цієї рослини можна зустріти й таку, як "глистний корінь". Настойку коренів та сік свіжої рослини використовували як зовнішнє при екземах, грибкових захворюваннях, кропивниці, корості, різних висипках та інших захворюваннях шкіри, а також для лікування облисіння. Теплу настойку насіння вживали при кашлі та катаральних станах горла і як косметичний засіб для очищення й омолодження шкіри. Траву у вигляді чаю застосовували при пропасниці, захворюваннях нирок і жіночих органів. Настойку листків і квіток використовували як зовнішнє для натирання при ревматизмі, радикуліті. Кору коренів і самі корені застосовували ще як спазмолітичний та судинорозширювальний засіб. Є дані, що відвар та настойка трави ясенця при використанні в експериментах, що провадились за клінічних умов, виявились ефективними при лікуванні епідермофітії.

І нарешті, ясенці завдяки темній зелені цупких листків, густому кущінню та гарному рясному цвітінню є чудовими декоративними рослинами. Усі види цього роду заслуговують найширшого використання у квітництві та зеленому будівництві.

У культурі найпоширеніший ясенець білий. Особливо гарні його садові форми із сніжно-білими та карміново-червоними великими квітками. Порівняно часто ще культивують ясенець кавказький, що має яскраві квітки, зібрані у чималі суцвіття.

Ясенці найкраще розмножувати насінням, яке слід висівати відразу ж після збирання і тримати у холодній оранжереї чи прохолодному приміщенні. Через рік воно дає сходи. Молоді рослинки пікірують у ящики або ж на грядки. Під кінець літа їх можна висаджувати на постійне місце. Рослини зацвітають на третій рік.

Ясенець можна також розмножувати поділом кущів весною і восени, але після цього рослини тривалий час ростуть і розвиваються погано. Для успішного вирощування слід добирати ділянки, добре освітлені сонцем. Ґрунт повинен бути поживним, багатим на вапно, причому необхідно постійно підсипати листяний перегній.

На одному місці ясенці можуть залишатись протягом 10-20 років і щорічно рясно квітувати.

Представники роду кропива з родини кропивових мають на "озброєнні" своєрідні волоски, виповнені рідиною з мурашиною кислотою.

Оболонка волосків просочена кремнеземом, і на кінчиках вони дуже ламкі. При дотикові до кропиви крихкі кінчики волосків обламуються і загострений злам спричиняє легенькі подряпини верхнього покриву шкіри. Сюди потрапляє рідина, і мурашина кислота та інші речовини викликають легке запалення шкіри, відчуття сильного паління та свербіння. Коли кропиву скосити або зрізати і вона прив'яне, клітини втратять свій тургор, тобто напруження стінок, тоді волоски втрачають жалкі властивості.

Відомо 40 видів роду кропива, поширених у помірній зоні всієї земної кулі. На Україні зростає 6 видів.

Майже по всій Землі, крім Крайньої Півночі та Антарктики, зустрічається багаторічна кореневищна рослина- кропива дводомна. У нас вона зростає повсюдно на засмічених і забур'янених місцях, попід тинами, огорожами, у садах, на городах, біля осель, а також у лісах на свіжих та трохи вологих і багатих на гумус ґрунтах.

У цього виду малопримітні зелені дрібні одностатеві квіточки з чо-тирьохроздільною оцвітиною, тичинкові й маточкові квітки розташовані на різних рослинах. Вони зібрані у невеликі розгалужені колосовидні суцвіття і розміщені пучечками у пазухах верхніх листків, причому тичинкові суцвіття прямостоячі або трохи пониклі, а маточкові - повислі. Цікаву особливість мають тичинки. їх чотири, і вони разом із пиляками загнуті всередину квіточки, перебувають у напруженому стані. Лише на них впаде проміння сонця, як вони тут же енергійно випрямляються і з силою викидають із себе пилок, його підхоплює вітерець і розносить у всі сторони світу. Незначна часточка його таким чином потрапляє на приймочки маточкових квіточок. Отже, кропива відноситься до вітрозапильних рослин.

Кропива дводомна славиться високим вмістом комплексу вітамінів, поживних і цілющих речовин, корисних мінеральних солей. За кількістю білків вона майже не поступається таким уславленим азотвмі-сним рослинам, що одержали назву "рослинного м'яса", як горох, квасоля, боби. Листки кропиви містять 100-200 мг% вітаміну С, 10-20 мг% провітаміну А (каротину), 1,5-4 мг% вітаміну К Крім цього, в них є необхідні для людського організму солі заліза, кальцію та ін. Кропиву здавна збирають навесні і готують з неї вельми смачні та дуже корисні високовітамінні борщі, салати, гарніри, пюре тощо.

З листя кропиви дводомної добувають зелену фарбу "хлорофіл", яку використовують у харчовій та парфюмерній промисловості. Ця рослина може бути і джерелом одержання грубого волокна.

Іноді на засмічених місцях і залізничних насипах зустрічаються кропива коноплевидна та кропива кулястоквіткова.

На всій Україні як бур'ян на городах, у садах, біля жител, під парканами, на засмічених місцях росте кропива жалка. На відміну від інших видів це однорічна рослина. Суцвіття у неї не довші за черешки тих листків, у пазусі яких вони сидять. Цей однорічник має велику кількість дрібного насіння, що сильно засмічує ґрунт. Слід вміти відрізняти цей вид кропиви від інших. Адже кропива жалка позбавлена більшості корисних властивостей.

Існує вид кропива київська. Це багаторічна з повзучим кореневищем рослина, позбавлена простих волосків. її стебла вкриті лише відстовбурченими жалкими волосками. На одних і тих самих екземплярах розташовано тичинкові і маточкові квіточки; перші - внизу, другі - вгорі. Кропива київська, на відміну від інших видів, однодомна рослина. Росте вона на болотах та інших вологих місцях, розсіяна майже на всій Україні.

До родини кропивових належать ще 44 роди з понад 70 видами. Серед них є як трав'янисті, так і напівчагарникові, чагарникові і навіть деревні рослини, дуже рідко трапляються ліани. Ростуть вони переважно у тропічних і субтропічних країнах, але частина з них поширена у помірних широтах як Північної, так і Південної півкулі. Чимало з них, подібно до кропив, мають жалкі волоски, але більшість позбавлена цієї пекучої зброї.

З родичів кропиви у тропіках розповсюджені представники роду лапортея. Це різної величини кущі та дерева. Листя й молоді гілки ла-портей мають волоски, подібні до кропивових, але дія отруйних речовин, що містяться в них, у десятки разів сильніша, аніж у кропиви.

Справжнім лихом вологих тропічних лісів Австралії, а саме Квінс-ленду, є "дерево-кропива", або лапортея мороїдна. Це невисокі, до 3-4 м заввишки кущі або деревця. Вони поширені у тих лісах як бур'янові рослини. Листки, стебла та квітконоси цього виду вкриті чималими волосками, дотик до яких викликає важке ураження шкіри.

У цих самих лісах росте й лапортея гігантська, стовбур якої може досягати 30 м заввишки та 3 м у діаметрі. Дотик до листків чи пагонів цих дерев спричиняє неймовірно сильний біль, важкі ураження.

А такі види, як лапортея декумана і лапортея зарубчаста, мають ще більш жалкі властивості та ще сильніші отруйні речовини у своєму складі. Відчуття болю після дотику до них іноді не минає протягом кількох місяців. Більше того, дуже часто після ураження у людини починаються судороги, настає загальне отруєння організму.

Особливо важко переносять ураження отруйними речовинами ла-портеї коні. Серед них навіть можливі випадки загибелі. А ось велика рогата худоба нечутлива до отрути цих рослин.

Серед лапортей є вид, який використовується людиною. Йдеться про лапортею канадську, яку культивують у східній частині Північної Америки заради грубого міцного волокна, що можна з неї одержати.

Жалкі властивості деяких родичів кропив знайшли оригінальне практичне застосування. На островах Карібського моря та у країнах Центральної і Південної Америки, таких, як Бразілія, північна частина Аргентини, поширений цікавий чагарник - урера ягодоносна. Рослина має на листках і гілках не те що волоски, а цілі жалкі шпичаки. Завдяки цьому з чагарника почали створювати живоплоти, які надійно захищають обійстя, двори, плантації, всілякі культурні насадження від худоби.

Але є серед них і чимало дуже корисних рослин. Перше місце посідають цінні волокнисті рослини, і передусім славнозвісне рамі. У культурі використовують два підвиди: рамі біле, або китайську кропиву, та рамі зелене, або індійську кропиву. Перший підвид поширений у субтропіках, другий - у тропіках. Різниця між ними в тому, що китайська кропива має листки зісподу білоповстисті, а індійська позбавлена такого опушення і листки зісподу зелені. Є в них й інші відмінності. Це багаторічні трав'янисті рослини або напівчагарники з могутнім кореневищем, від якого відходять стебла понад 1 м заввишки. У природному стані рамі розповсюджене в Кореї, Південній Японії, Центральному та Південному Китаї, Індонезії, Індокитаї, на Філіппінах.

Рамі - одна із найстародавніших технічних культурних рослин. Ще за десять сторіч до нашої ери її почали вирощувати у Південному Китаї. В наш час рамі розводять у багатьох країнах світу з достатньо теплим вологим кліматом як цінну волокнисту рослину. Цікаво, що це одна із небагатьох технічних рослин, яка утворює багаторічні плантації. Без посіву і посадок врожай стебел рамі збирають з однієї плантації протягом 7-15 років, а у Японії тривалість безперервного використання плантацій досягає 20-30 років. Причому врожай знімають тричі на рік.

Середня довжина луб'яних волокон у рамі становить 75 мм, але вони можуть досягати понад 400 мм. Слід сказати, що це найдовші волокна серед всіх культивованих рослин світу. За міцністю ці волокна у 8 разів перевершують бавовник, у 7 - шовк та у 3 рази - коноплю. Взагалі ж вони вдало поєднують у собі властивості льняних волокон та шовку. Тому це волокно використовують для виробництва високоякісних міцних тканин різноманітного призначення та цінних сортів паперу для грошових знаків. Відходи виробництва застосовують як добрива. Листя рамі використовують для відгодівлі шовкопрядів та як хороший корм для свійських тварин: воно багате на різні вітаміни.

Загалом рід рамі, або бемерія, налічує близько 50 видів, поширених у тропічних країнах з мусонним кліматом, але як волокнисті культурні рослини застосовують лише згадані вище підвиди.

Багаторічна трав'яниста рослина маутія, або пуйя, чи, за старішою назвою, рамі чагарникове, росте у тропічних Гімалаях, Бірмі. З його кори добувають волокно, подібне до волокна рамі (тому у побуті його називають "непальською коноплею").

На півостровах Індостан та Індокитай, у Гімалаях поширена вілле-брунія різнолиста - дерево або чагарник. Завдяки волокнам з кори, які найміцніші у світі, віллебрунію подекуди культивують. Волокна використовують для виробництва дуже міцних грубих тканин, канатів, плетіння риболовецьких та корабельних снастей тощо.

У Гімалаях, Бірмі, Індії зростає багаторічна трав'яниста рослина - жірардинія різнолиста. її також культивують як волокнисту рослину, а молоде листя вживають як зелені овочі. Жірардинія вкрита жалкими волосками, тому у людей, що зайняті на її збиранні, досить часто виникають ураження шкіри. Цікаво, що тканини, виготовлені із волокон жирардинії, незначною мірою зберігають пекучі властивості самої рослини. Волокна цього виду кращі за якістю, аніж джутові. їх використовують для виробництва канатів, сітей, грубих тканин, а також як домішку до шерстяної пряжі.

Серед кропивових родичів трапляються й такі, що їхніми плодами можна з приємністю поласувати. Так, у Бразілії поширена пурума цек-рополиста, або бразильська. Це дерево, на якому виростають великі грона соковитих ягід. За своїм смаком та консистенцією вони дуже нагадують виноград.

А ось на острові Ява зростає пілея чорнопродихова. Варені та свіжі листки цієї рослини, що мають дуже своєрідний аромат, використовуються в тамтешніх краях як приправа до найрізноманітніших страв.

У цій родині є також і декоративні рослини. Останнім часом дуже популярною в оранжерейній культурі стала пілея Кадьє. Листки цього виду мають гарні сріблясті смуги, завдяки чому вони дуже декоративні. Як оранжерейно-кімнатні декоративні рослини використовуються також пілея мохоподібна та пілея монетолиста. Перша з них у природному стані росте у тінистих вологих лісах Флоріди, Багамів, Мексіки, Колумбії, Перу, Бразілії. Цікаво, що при достиганні пиляків всередині їх збільшується тиск. Завдяки цьому пилок із силою "вистрілюється" з них, наче із пневматичної рушниці.