Товарознавство продовольчих товарів - Бірта Г.О. - 6.6. Реліктові рослини

Цимбохазма дніпровська з родини ранникових - дуже оригінальна сірувато-біла, аж срібляста від густого опушення, приземкувата (всього до 15 см заввишки) багаторічна трав'яниста рослина з цілокраїми ліпійпо-ланцетними сіруватими листками та своєрідними трубчастими завдовжки 25-35 мм жовтими квітками. Плід, що утворюється після цвітіння, - коробочка. Цвіте рослина у квітні-травні.

Назва рослини пов'язана з будовою трубчастих квіток, які поступово розширюються і біля двогубого зіву зненацька здуваються. А видова назва чітко вказує на географію виду: він поширений переважно в пониззі Дніпра.

Цимбохазма зростає на кам'янистих місцях, виходах вапняків, схилах, сухих степових ділянках лише у степовій смузі на півдні України. Та навіть тут не так вже й часто можна побачити цю низеньку жовтоцвіту рослинку. Відомо лише близько 30 місцезнаходжень її в Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській та Донецькій областях.

Рід цимбохазма монотипний, тобто в ньому всього один вид. Найбільш спорідненим з ним є рід цимбарія з 4 видами. Представники роду цимбарія ростуть за тисячі кілометрів далеко на сході. Зокрема, цимбарія даурська поширена у Східному Сибіру, Монголії, Тібеті, Китаї, Японії. Така далека відстань, що відділяє від найближчих родичів, є одним із свідчень реліктовості цимбохазми, того, що вона є живим свідком далекого геологічного минулого нашої землі.

У рослинному царстві є чимала родина тимелійових, яка налічує близько 650 видів, об'єднаних у півсотні родів. Одним із значних за обсягом є рід вовчі ягоди. До нього належать майже 100 видів листопадних або вічнозелених чагарників чи невеликих деревець. Вони поширені головним чином у південно-східній Азії, Гімалаях, Ірані, Середземномор'ї та Європі.

Наукова назва роду походить від давньогрецького найменування лавра благородного, оскільки деякі види вовчих ягід своїми листями та плодами схожі на лаврове дерево. А українська назва роду - вовчі ягоди - пов'язана із великою отруйністю всіх частин, а особливо плодів та кори цих рослин.

На Україні відомо 4 види вовчих ягід.

Вид вовчі ягоди пахучі описаний 1753 р. К Ліннеєм. Це кущики, що досягають всього 15- 40 см заввишки. Сланкі, слабко розгалужені гілки, вкриті сіро-коричневою корою, переважно стеляться по землі, а верхівками підводяться. Вони досить густо вкриті шкірястими довгасто-оберненояйцевидними або лопатковидними вічнозеленими листками. У травні- червні розкриваються ніжно-рожеві або кармінові, вельми гарні та ароматні двостатеві квітки. Вони зібрані голівками на кінцях гілок й сидять на дуже коротеньких білоопушених ніжках. Оцвітина у них зрослопелюсткова з довгою, зовні опушеною вузько-циліндричною трубочкою та чотирма горизонтально відхиленими частками. У трубочці заховано вісім тичинок, розташованих у два кола, та одна маточка з одногніздою зав'яззю. Після цвітіння утворюються сухі шкірясті опушені жовтувато-бурі кістянки.

Цікаво відзначити, що часом рослина квітує вдруге восени, але не так рясно і буйно. У час літнього цвітіння завдяки великій кількості суцвіть кущики мають надзвичайно гарний вигляд. В Європі, де цей вид зростає у гірських районах, він одержав вельми образну назву - "альпійський бузок".

Вовчі ягоди пахучі ростуть у нас у розріджених соснових лісах, на лучностепових трав'янистих ділянках, розташованих на теплих, з близьким заляганням вапняків чи крейди ґрунтах, подекуди на вапнякових або борових пісках.

На крейдяних схилах Середньоросійської горбовини на території Воронезької та Курської областей зростає дуже близький вид - вовчі ягоди Юлії. Вони нижчі на зріст, всього 5-15 см заввишки, та відзначаються дуже гарними інтенсивно вишнево-червоними квіточками. Якщо вовчі ягоди пахучі живуть порівняно недовго - всього два-три десятки років, то вовчі ягоди Юлії при такій же товщині стовбурців досягають віку двохсот років.

Обидва види мають дуже гарні декоративні властивості і заслуговують ширшого використання при влаштуванні штучних скельних гірок, кам'янистих садочків, альпінаріїв. Ці види вовчих ягід, коли добре розростуться, утворюють чудові яскраво рожевоцвіті суцільні килимки. Є ще дуже декоративні садові форми - білоцвіті та ряболисті. Ці рослини потребують валкування ґрунту, помірного зволоження та відкритих незатінених місць. Вовчі ягоди пахучі вперше були введені в культуру на Україні 1811 р. у Кременецькому ботанічному саду В. Г. Бессером.

На згадані види зовсім не схожі вовчі ягоди Софії та близькі до них географічні раси. Це листопадний чагарник заввишки 30-60 см. На гілках з темно-сірою корою розташовані оберненояйцевидні сірувато-зелені, зі споду білуваті від опушення листки. Ніжно запашні сніжно-білі квітки, зібрані пучками, надають рослині якоїсь особливої краси. У травні-червні кущі цього виду бувають рясно вкриті шумовинням білого духмяного цвіту. Нерідко спостерігається також повторне цвітіння восени. Звичайно у серпні- вересні достигають плоди - яскраво-червоні соковиті кістянки. Проте за природних умов ця рослина плодоносить досить рідко, через що кожний плодоносний кущ потребує дбайливої охорони.

Вовчі ягоди Софії ростуть на крейдяних схилах - у світлих лісах, на узліссях, серед світлих чагарникових заростей.

Вовчі ягоди Софії є ендеміком. Дуже близький вид - вовчі ягоди алтайські - поширений в Азії на Алтаї та Тарбагатаї. У цього виду плоди мають чорне або чорно-червоне забарвлення.

У 1970 р. радянський ботанік М. І. Котов описав близькоспорідне-ний із двома вищезгаданими раніше невідомий науці білоцвітий вид - вовчі ягоди таврійські. Вони зростають у Гірському Криму. Це також вузькоендемічний вид.

Високорослі білоцвіті чагарникові види вовчих ягід завдяки своїй декоративності заслуговують ширшого використання. Особливо ефектно вони виглядають на краях газонів, при обрамленні деревно-чагарникових куртин, у чагарникових композиціях у парках, скверах, посеред галявин, газонів. Розмножують їх посівом свіжозібраного насіння під осінь або ж після стратифікації - весною.

Слід відзначити, що в народній медицині різних регіонів більшість видів вовчих ягід, незважаючи на їх отруйність, у невеликих дозах використовуються як ліки. Зокрема, отруйну кору з лубом вживають як зовнішнє для лікування різних форм ревматизму.

Вовчі ягоди звичайні, або вовче лико - це малогіллястий листопадний кущ 0,5-1,5 м заввишки з жовто-сірою корою. Цвіте він ранньою весною до появи на ньому листя - з кінця березня, протягом квітня та іноді на початку травня. Ранньому цвітінню сприяє те, що квіткові бруньки закладаються ще попереднього літа у пазухах листків. Тому після перезимівлі, лише пригріє березневе сонце, вовче лико вже й розквітає. Поряд з пролісками, ліщиною, мати-й-мачухою - це одна з найбільш ранньоквітучих весняних рослин.

Красою свого цвітіння вовче лико може посперечатися з багатьма декоративними рослинами. Безлисті гілки у верхній частині прямо обліплені рожево-бузковими трубчасто-циліндричними з чотирилопатевим відгином квіточками. Вони мають приємний або дещо різкуватий аромат, який нагадує запах гіацинтів. Квіточки переважно скупчуються по три і сидять безпосередньо на гілках пучками у пазухах рубців минулорічного листя.

Явище розвитку квіток або суцвіть безпосередньо на стовбурах і старих гілках дерев та чагарників називається кауліфлорією. У помірних широтах це явище рідкісне, зате поширене серед тропічних рослин.

Біля основи зав'язі квіток вовчого лика виділяється чимало нектару, який приваблює не лише бджіл, а й інших комах. Вовчі ягоди звичайні - медоносна рослина, яка дає щедрий взяток.

Квіти у рослини двостатеві. Пиляки та приймочки маточок достигають одночасно, але самозапилення не відбувається, оскільки пилок дуже сипкий і не пристає до приймочки своєї квітки. Лише після того як бджоли, весняні метелики, джмелі або деякі мухівки, добуваючи нектар, наберуть на себе пилок, він стає липким і пристане до приймочок інших квіток. Так відбувається перехресне запилення. Інколи опріч двостатевих квіток можуть утворюватись і одностатеві - лише маточкові.

Наприкінці літа і на початку осені на місці запліднених квіток виникають яскраво-червоні овальні соковиті плоди - кістянки. Вони особливо небезпечні, бо переповнені отруйними речовинами, зокрема кокогніном, подібним до дафніну. Відомо чимало випадків отруєння цими дуже гарними, наче покритими червоним лаком плодами. А ось для багатьох птахів вони нешкідливі, їх охоче поїдають. Виділяючи з послідом неперетравлене насіння, птахи сприяють поширенню цього цікавого чагарника.

Отруйна також і кора, в якій міститься глікозид, дафнін та фенолг-лікозид дафнозид і жовто-бура їдка смолиста речовина мезереїн, що здатна роз'ятрувати шкіру, викликати її досить сильне ураження. Речовини кори використовують у невеликих дозах як сильнодіючі ліки. Зокрема, спиртову настойку кори та мазі з неї застосовують як зовнішнє при ревматизмі, подагрі, паралічах, пухлинах, золотусі. Не можна допускати передозування, бо це може призвести до запалення шкіри.

Тільки після цвітіння розвивається на гілках вовчого лика листя, зібране пучками на верхівці пагонів. Вони почергові, прості, довгасто-ланцетні. Зростає цей чагарник у хвойно-широколистяних та широколистяних лісах, лісових ярах, галявинах, узліссях, серед чагарникових заростей, проте ніде не утворює скупчень, а зустрічається поодинокими екземплярами.

Як і всі зазначені види, вовчі ягоди звичайні дуже декоративні, особливо весною, коли гілки рясно вкриваються чудовими духмяними квіточками. При культивуванні розростається у напівзатінку до розкішних галузистих кущів. Потребує багатих, пухких, трохи вапнистих і вогкуватих ґрунтів. Найкраще розмножувати його насінням, яке висівають восени, при весняному посіві потребує стратифікації. Виведені садові форми цієї рослини. Одна з них має оригінальне пістряве листя, інша цікава тим, що цвіте не ранньою весною, а пізно восени, аж у листопаді.

У Криму зустрічаються вовчі ягоди лаврові. Це вічнозелений чагарник заввишки до 1 м із чималими шкірястими яйцевидно-ланцетними листками.

Вовчі ягоди лаврові цвітуть у березні-квітні зеленкувато-жовтими духмяними квітками. Плоди-кістянки мають синювато-чорне забарвлення.

Цей вид у природному стані поширений у країнах Європейського Середземномор'я. До Криму завезений здавна і культивувався у садах, парках як декоративна рослина.