Філософія - Щерба С.П. - 1. Становлення теорії пізнання

Тема 17. Сутність і структура пізнання

1. Становлення теорії пізнання

У попередніх розділах розглядалася проблема свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається, передусім, у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет "переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж "визнає" пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень і таке ін. Зрозуміло, шо при цьому пізнання трактується феноменологічно як ряд феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), які в кінцевому підсумку теж суб'єктивні Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу висунули гносеологічні проблеми на одне з головних місць. На передній план постала проблема зв'язку "Я" із зовнішнім світом, "внутрішнього" й "зовнішнього" досвіду, "первинних" та "вторинних" якостей і таке ін. Ставилось завдання одержати абсолютно достовірне знання, яке могло б бути висхідним пунктом, і граничною основою існуючої сукупності знань, що дозволило б дати оцінку цих знань за ступенем цінності. Вибір шляхів вирішення цієї проблеми обумовив появу раціоналізму й емпіризму. Спроба першого застосувати методи науки для безпосереднього вирішення філософських проблем призвела до появи розуміння про вродженні ідеї, до перетворення знань у "раціональну річ". Емпіризм в своєму розвитку дійшов до уподоблення даних чуттєвості своєрідним "атомам", які в своєму розвитку породжують пізнавальні утворення. Ця проблема досліджувалась ще як проблема обґрунтування системи знань та співвідношення суб'єкта і матеріальної субстанції. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу. Наприклад, у філософській системі Канта була здійснена спроба побудувати таку теорію пізнання, яка була б незалежною від будь-яких припущень про реальність, а мала бути залежною лише від пізнання.

Після Канта німецька класична філософія прагнула ліквідувати розрив гносеологічної та онтологічної проблематики. Це найповніше вирішувалось Гегелем, який вважав, що протиставляти суб'єкт і об'єкт не можливо, оскільки в основі їх лежить саморозвиток абсолютного духу, який і є абсолютним суб'єктом, що має в якості об'єкта теж самого себе. Звідси й витікав принцип спів падання діалектики, логіки і теорії пізнання, сформульований на об'єктивно-ідеалістичній основі.

Різне розуміння "граничних основ" і вихідних принципів пізнання світу дістали вираз у різноманітних гносеологічних концепціях. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаваності. Ідеалізм - навпаки.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, у витоків яких стояли відомі мислителі Д.Юм (1711 - 1776 рр.) та І.Кант (1724 - 1804 рр.). Виходячи з сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою колом своїх відчуттів, не може вийти за його межі і порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів.

Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому неможливо, а може, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а можливо, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.

З іншим варіантом агностицизму ми зустрічаємось у філософії І.Канта - мислителя в формальному розумінні менш послідовного, але за сутністю більш глибокого. Він визнавав існування речей поза свідомістю, називаючи їх "речами-в-собі". Цей термін вказував не лише на незалежне існування речей, а й на їх принципове непізнання. "Речі-в-собі" викликають) нашу чуттєвість, здійснюючи хаос відчуттів, ми ж упорядковуємо відчуття, формуючи світ нашого досвіду через притаманні свідомості форми сприйняття - "простір", "час" - а також за допомогою ряду розсудкових категорій, що виконують синтезуючу роль по відношенню до чуттєвого матеріалу. Ці форми сприйняття та категорії трактуються Кантом як апріорні, тобто такі, що існували й існують до досвіду й роблять його можливим. Таким чином, світ, що сприймається нами за дійсний, є лише продуктом конструктивної діяльності свідомості, а реальний світ - світ "речей-в-собі" - залишається для нас недоступним, недосяжним. Підкреслюючи значення активності нашої свідомості й прагнучи дослідити її форми, Кант, водночас, відокремив суб'єкт від об'єкта пізнання, тому й в теорії пізнання це призвело до агностицизму.

Наступні форми агностицизму (неокантіанство, позитивізм та ін.) у вирішенні гносеологічних проблем нічого нового не внесли. "Нове" полягало лише в термінології та в тому, що матеріалом для їх агностистичних висновків слугували вже проблеми та труднощі сучасного пізнання.

Як і будь-яка філософська течія агностицизм має свої гносеологічні та соціальні корені. В основному вони зводяться до того, що агностицизм не йде далі відчуттів, а зупиняється по сей бік явищ, відмовляючись бачити будь-що "достовірне" за межами відчуттів. Тому, на їхню думку, про речі нічого достовірного знати не можна. Ідеалізм же починається там, коли філософи говорять, що речі це лише наші відчуття, а зовнішній світ - комплекси наших відчуттів. Для агностика відчуття теж є "безпосереднім даним ". Проте він не йде далі, ні до матеріалістичного, ні до ідеалістичного розуміння світу.

До гносеологічних коренів агностицизму відносять і перебільшення (абсолютизація) суб'єктивного моменту в пізнанні, активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його відносної самостійності стосовно об'єкта. В агностицизмі достатньо відображені складність і суперечливість пізнавального процесу. Проте, не зумівши справитись з ними, він "тоне" в них.

Агностицизм має і соціальні передумови. Насамперед, вони зводяться до того, що в філософії Нового часу вони були обумовлені установкою буржуазії на утилітарне використання науки, відсутністю далекоглядних світоглядних висновків, які, будучи екстрапольованими на розуміння історичного процесу, прийшли в суперечність з класовими інтересами буржуазії. Негативно вплинуло на це й те, що ряд філософів тієї доби прагнув спеціально обмежити знання, давши місце релігійній вірі.

Таким чином, найтиповіші форми агностицизму (юмізм, кантіанство, позитивізм та ін.) у своїх гносеологічних передумовах близькі до суб'єктивного ідеалізму.

Проте ототожнювати їх не слід, хоча й неможливо не помітити, що суб'єктивний ідеалізм беркліанського відтінку й агностицизм юмістсько-позитивістського спрямування мають спільну гносеологічну основу: абсолютизація відчуттів, тобто розуміння їх як єдино даного (перетворення їх у перепону між свідомістю та зовнішнім світом, заперечення того, що лише у відчуттях нам безпосередньо дана об'єктивна реальність).

У 20-і роки XX ст. з'явився ще й ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм), який прагнув з'єднатися з онтологізмом, що допускав у теорії пізнання розуміння елементів об'єктивної реальності (нейтральні елементи світу Б. Маха та ін.), що насправді було поєднанням суб'єктивного й об'єктивного ідеалізму. З'явилися і інші напрями, які заперечували наукове осмислення як теорії пізнання так і філософії.

Логічний позитивізм тобто логічний емпіризм (Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гемпель та ін.), спрямовував свої зусилля на дослідження логічної побудови наукового знання з метою виявлення "безпосередньо даного", тобто такого, що забезпечує емпіричну перевірку змісту наукових понять і тверджень.

Представники еволюційної епістології ( К.Поппер, Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін та ін.) прагнули створити загальну теорію науки та моделі її виникнення й розвитку. На їх думку, відкриття наукового знання, його обґрунтування є єдиним процесом виникнення й розвитку теорії. А предметом гносеології є розвиток знань у його цілісності, що становить історію науки.

Екзистенціалізм також критикував наукову теорію пізнання й класичну філософію за їх близкість до правил формування науки й побутової свідомості. Невідповідність їх поглядів реальному вирішенню гносеологічних проблем ще помітнішою стала у другій половині XX ст.

Інтуїтивісти (М, Лоський та ін.) пішли ще далі. Вони закликали до відмови від будь-яких теорій у гносеології. На їхню думку, справжню гносеологію слід розпочинати з аналізу реальних переживань. Щодо знань, то це і є сама реальність, яку слід аналізувати лише шляхом порівнянь.

І хоча у своєму історичному розвитку ідеалізм і поставив ряд важливих проблем у теорії пізнання, все ж розв'язання їх ними були хибні, тому й обеззброювали людське пізнання.

Неможливо обійтися і без критики позицій метафізичного матеріалізму, який нездатний вірно досліджувати складність людського пізнання, враховувати його активну природу та зв'язок з практикою.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріально! єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства і є одним із моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Сутність діалектичного підходу до проблем гносеології та спростування агностицизму полягає в тому, що згідно з ним світ пізнає не свідомість сама по собі, а людина, якій притаманна свідомість, людина, що включена в систему світу, в його матеріальну єдність, у зв'язок природних та суспільних явищ. її здатність усвідомлення - не щось зовнішнє, стороннє щодо матерії, а вищий її прояв, зокрема всезагальної властивості (відображення). Тому продукти людського мозку - відчуття, сприйняття, уявлення, думки і таке ін. - не суперечать дійсності, не є "сторонніми", "потойбічними" по відношенню до неї. Природа, що стала людиною в її особі, досягла самопізнання, свідомого відображення самої себе, своєї сутності. Тому й "ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній"1. "Перетворене" у значенні активно відображене, бо саме по собі ідеальне позбавлене матеріально-речових характеристик.

Однією з корінних помилок агностицизму - є те, що він вважає свідомість чимось зовнішнім у відношенні до матерії, як якийсь замкнутий у собі суб'єктивний світ. Така постановка питання вже передбачає висновок про неможливість позитивного вирішення гносеологічної проблеми. Та суть справи в тому, що свідомість - як вищий продукт матерії - відкрита у відношенні до об'єктивної дійсності, а відчуття, з яких починається всяке пізнання не є "перегородкою" між людиною і природою, а лише специфічною формою, в якій нам безпосередньо дана (дається) об'єктивна реальність.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення в свідомості та практиці - як основи й мети пізнання і критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і введення принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядально (пасивно), не "зі сторони", а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування та орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільно! праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина - особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в практиці, писав Енгельс, знаходило рішуче спростування агностичних "вивертів": "Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій "речі-в-собі" приходить кінець".

Центральною ідеєю наукової теорії пізнання є принцип відображення. Відповідно до нього людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу у формі суб'єктивних образів.

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін висунув такі гносеологічні положення:

1. Речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

2. Між явищем і "річчю-в-собі" (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано, і що ще належить пізнати;

3. В теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, слід мислити діалектично, тобто досліджувати: як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим2.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу. Будь-яке відкриття говорить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика вказує на пізнавальність світу і хибність агностицизму.

Розвиток сучасної філософської думки саме й підтверджує ці ідеї. Це ми знаходимо у творчості сучасних вітчизняних філософів П.В.Копніна, В.І.Шинкарука, Є.Є.Жарикова, О.І.Яценка, зарубіжних І.Т.Фролова, В А Лекторського, А.М.Селезнєва, П.В.Алексєєва, Д.Маккінона, І.Тмілора, І.Гордона, Ж.Моно, А.Осбори та ін.

І все ж різні форми агностицизму продовжують існувати й досі, а в деяких більш-менш наукових гносеологічних концепціях у більшості випадків розглядається не комплекс гносеологічних проблем, а лише певна сторона проблеми, що значно знижує цінність цих теорій.