Проблема екологічної безпеки грунтується: на усвідомленні залежності людства і природи; на визнанні необхідності вироблення превентивних екологічних заборон щодо забруднення природних об'єктів; на розумінні обов'язковості створення соціально-економічного механізму при взаємодії суспільства і природи типу "природа-товар-гроші-природа"; на прийнятності тільки екологосумісних і безпечних для природних об'єктів технологій і техніки; на визнанні пріоритету екологічної безпеки при організації будь-яких видів діяльності.
На сучасному кризовому етапі взаємодії суспільства і природи екологічна безпека повинна розглядатися як якісно новий вид "лімітованих" благ чи суспільної цінності. Право на її соціально гарантований мінімум є універсальним, повинне бути рівним для всіх громадян і входити в мінімальний стандарт життєзабезпечення.
Незважаючи на широкий спектр поглядів про доцільність, своєчасність, обгрунтованість уведення категорій "екологічна безпека" і "забезпечення екологічної безпеки" і їхнього законодавчого закріплення, у даний час активно формується і використовується правова нормативна база екологічної безпеки.
Вимоги до забезпечення екологічної безпеки, у тому числі обмеження впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє природне середовище, у відношенні видів цих впливів і видів джерел екологічної небезпеки, видів надзвичайних екологічних ситуацій, категорій земель, природних середовищ, у тому числі космічного простору і природних ресурсів, поділу території країни на зони в залежності від екологічної небезпеки встановлюються законодавством.
Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" передбачає право кожного громадянина на охорону здоров'я від несприятливого впливу навколишнього середовища, викликаного господарською чи іншою діяльністю, аваріями, катастрофами, стихійними лихами і покликаний сприяти забезпеченню екологічної безпеки заходами організаційного, правового, економічного і виховного впливу. Законом установлюється переважаюча роль діяльності по забезпеченню екологічної безпеки і формулюється основна мета розробки і застосування його економічного й організаційно-правового механізмів.
Термінологія даної галузі містить наступні визначення:
o Екологічна безпека - стан захищеності життєво-важливих інтересів особистості, суспільства, захищеності навколишнього природного середовища від загроз, що виникають у результаті антропогенних і природних впливів на неї;
o Екологічно небезпечна ситуація - ситуація, що характеризується наявністю чи можливістю руйнування або негативної зміни стану навколишнього природного середовища під впливом антропогенних і природних впливів на нього, у тому числі обумовлених різними катастрофами, включаючи стихійні, а в зв'язку з цим - загрозлива життєво-важливим інтересам особистості і суспільства;
o Забезпечення екологічної безпеки - система дій по запобіганню виникнення, розвитку екологічно небезпечних ситуацій і ліквідації їхніх наслідків, у тому числі віддалених.
У запропонованому визначенні екологічної безпеки немає чіткого виділення обов'язковості загрози особистості, суспільству (і державі) саме з боку природних об'єктів, забруднених у результаті техногенних аварій і катастроф, природних і стихійних лих з екологічними наслідками. Принципово можна прийняти наступний постулат: промислово-виробничий об'єкт "екологічно безпечний", якщо його продукція, діяльність, виконані роботи і послуги не представляють загрози (навіть з урахуванням імовірності виникнення надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру) для навколишньої природи, населення, територій. У цьому випадку юридичним підтвердженням екологічної безпеки промислово-виробничого об'єкта, його продукції, виконуваних робіт і послуг є наявність свого роду "сертифікатів екологічної безпеки": позитивного висновку державної екологічної експертизи про відповідність намічуваної господарської й інших видів діяльності екологічним вимогам. Видача екологічних сертифікатів і декларації безпеки промислового об'єкта передбачена в системі екологічної сертифікації.
Однак, приведене трактування екологічної безпеки означає, що фактично мова йде про вимоги щодо зниження забруднення, засмічення, псування, знищення, виснаження природного об'єкта внаслідок антропогенної діяльності, тобто про охорону навколишнього природного середовища чи про захист природних об'єктів від надзвичайних ситуацій техногенного характеру. Стан екологічної безпеки приписується джерелу техногенної загрози, а зовсім не об'єкту, який захищається, (населенню, території, суспільству, державі), що знаходиться в очевидному протиріччі з правовими нормативними актами про безпеку.
Відповідно до Концепції екологічної безпеки напрямки вирішення проблеми її забезпечення пов'язані з вибором однієї з наступних концепцій розвитку суспільства.
Ресурсна чи техногенна концепція - рішення проблеми чисто технологічними засобами, шляхом зміни господарської діяльності на основі нових технологій без обмеження в обсязі використовуваних ресурсів. Концепція має широкий спектр відтінків, починаючи від повного заперечення існування якої-небудь екологічної небезпеки крім локальних випадків, проголошення відсутності меж розвитку, і закінчуючи закликами перейти до стійкого розвитку, як задоволення потреб сьогодення і майбутніх поколінь людей.
Екологічні проблеми в рамках цієї концепції нерідко представляються тимчасовим явищем, яке буде подолане в близькому чи віддаленому майбутньому. Саме в рамках цієї концепції сформувався сучасний напрямок конкретної природоохоронної діяльності як системи локальних очищень середовища від забруднення і нормування деяких показників якості навколишнього середовища, а також запровадження ресурсозберігаючих технологій.
Техногенна концепція не має розробленої теоретичної бази і представляє поширення досвіду техногенної діяльності на майбутнє.
Біосферна концепція відрізняється спробою теоретичного обгрунтування й осмислення поняття екологічного імперативу. Вона відповідає на запитання - як забезпечується стійкість життя. Під стійкістю розуміється здатність біоти компенсувати зовнішні збурення, повертати навколишнє середовище до стану стійкості, динамічної рівноваги. Вплив біоти, що компенсує антропогенне збурення, можливе до визначеного рівня. Головний напрямок концепції - встановлення межі стійкості будь-якої екосистеми, що дозволить знайти припустиму величину збурення - навантаження на екосистему.
Як базова повинна бути обрана біосферна концепція розвитку, що включає в себе природоохоронну діяльність, яка випливає з техногенної концепції, як окремий випадок, що охоплює локальні задачі на основі створення систем очищення, ресурсозберігаючих технологій і нормування забруднення навколишнього середовища.
В даній концепції сформульовані наступні основні стратегічні задачі: o збереження непорушеної господарської діяльності території зі збереженим обсягом природної біоти, що повинна стати центром відновлення природного середовища і біоти;
o локальне очищення навколишнього середовища в місцях підвищеної екологічної небезпеки на базі нормування якості навколишнього середовища, запровадження системи очистки і ресурсозберігаючих технологій.
Основні стратегії екологічної безпеки полягають в наступному:
o заборона на діяльність, що збільшує екологічну небезпеку;
o обов'язковість компенсації в разі залученні до господарського користування нових ділянок території;
o нарощування екологічно безпечних технологій;
o попередження збитку;
o погодженість будь-якої господарської діяльності і пов'язаних з нею природоохоронних заходів, органів влади, природокористувачів, громадськості і громадян зі стратегічними задачами екологічної безпеки;
o обов'язковість оцінки впливу на навколишнє природне середовище;
o декларування - обов'язкове попередження небезпеки громадян і владних органів про ті чи інші дії, технології, що можуть привести до порушень стану навколишнього природного середовища і погіршення здоров'я людей;
o реєстрація нових речовин, особливо небезпечних речовин, біотехнологій і ін.
Ґрунтуючись на результатах аналізу правової бази про безпеку, з огляду на досвід практичної діяльності в регіонах щодо забезпечення екологічної безпеки, можна дати наступне визначення екологічної безпеки.
Екологічна безпека особистості, суспільства і держави - це стан захищеності життєво-важливих інтересів особистості, суспільства і держави в процесі взаємодії суспільства і природи від загроз:
1) з боку природних об'єктів, природні властивості яких змінені шляхом забруднення, засмічення в результаті:
o антропогенної діяльності (при виникненні аварій, катастроф, при здійсненні тривалого господарського, оборонного, військового й іншого видів діяльності);
o навмисно (шляхом екологічних диверсій, екологічної агресії);
o природних явищ і стихійних лих з екологічними наслідками;
2) незабезпеченості природними ресурсами, обумовленої знищенням, псуванням, виснаженням природних об'єктів чи вивозом природних ресурсів за межі країни.
Екологічна безпека має стохастичний (невизначений) характер, обумовлений неповнотою знань про стійкість екосистем і наслідків її порушення. Повна гармонія між суспільством і природою недосяжна навіть у випадку (гіпотетичному) ефективного забезпечення екологічної безпеки, тому що неминуче виникають непередбачені види критичних соціально-екологічних ситуацій. Необхідний контроль екологічної безпеки не тільки для запобігання критичних ситуацій, але і для управління ними.
Особливістю екологічної безпеки є колективний спосіб використання результатів її забезпечення: на відміну від благ, що індивідуально споживаються, вона повинна бути доступна всім громадянам на території будь-якої держави. Відзначене диктує необхідність міжнародного співробітництва в пошуку оптимальних рішень, що вимагає ретельного аналізу не співпадаючих для різних країн природних, економічних, соціальних умов.
Наявна правова база і визначений практичний досвід вирішення регіональних задач забезпечення екологічної безпеки свідчать про виникнення нового виду діяльності, здійснюваної для нейтралізації загроз як з охорони навколишнього середовища, так і щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру.
Якщо говорити тільки про забезпечення екологічної безпеки (залишаючи осторонь забезпечення техногенної безпеки), варто констатувати виникнення особливих суспільних відносин під час здійснення діяльності саме по забезпеченню стану захищеності об'єктів безпеки від загроз з боку забруднених природних об'єктів шляхом розробки і реалізації комплексу організаційно-правових заходів, спрямованих на нейтралізацію загроз. До числа таких заходів можуть бути віднесені оцінка і управління екологічним ризиком, страхування відповідальності за шкоду, заподіяну забрудненням природного навколишнього середовища (і наступним впливом забруднених природних об'єктів), екологічний аудит, заходи відповідальності за порушення норм і правил по забезпеченню екологічної безпеки і ін.
Природно, рівень відпрацьованості зазначених заходів, механізмів їх реалізації, їх правове закріплення різні, але, принаймні, очевидні загальні напрямки вирішення цих питань.
У комплекс заходів для нейтралізації загроз з боку забруднених природних об'єктів можуть входити заходи з оздоровлення забрудненого природного об'єкта, і в такому випадку правомірно розуміти "забезпечення екологічної безпеки" як синонім "охорони навколишнього природного середовища". Однак іноді суспільство змушене приймати інші заходи для забезпечення захищеності об'єктів безпеки, що не ставлять за мету відновлення порушених властивостей природного об'єкта, а, навпаки, спрямовані на його знищення (вилучення його з природної екологічної системи, наприклад, засипання озера Карачай, що представляє загрозу для населення і території внаслідок радіаційного забруднення його вод).
Взаємозв'язок забезпечення екологічної безпеки і захисту від надзвичайних ситуацій підкріплюється нормами, що містяться в ряді правових нормативних актів, а самостійність діяльності щодо захисту від надзвичайних ситуацій - фактом активного формування спеціального законодавства.
Відзначене свідчить про певну зміну трактування взаємозв'язку зазначених видів діяльності і про підвищення значимості проблеми забезпечення екологічної безпеки, що є адекватною реакцією суспільства на зростання загрози з боку забруднених природних об'єктів.
Розділ 8. Управління впливом на навколишнє середовище. Планування раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища
8.1. Передумови впровадження міжнародних стандартів ISO серії 14000 на системи управління навколишнім середовищем в Україні
8.2. Мета та принципи управління навколишнім середовищем
8.3. Проведення первинного екологічного аналізу
8.4. Розробка екологічної політики та планування
8.5. Переваги, які надає організації система управління навколишнім середовищем
Розділ 9. Міжнародний досвід і співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування
9.1. Визначення пріоритетів в галузі міжнародної практики охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування
9.2. Міжнародне співробітництво та інтеграція в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування