За останнє десятиліття в структурі інвестиційної діяльності транснаціональних корпорацій відбулася переорієнтація на сектор послуг. Так, як свідчать дослідження ЮНКТАД, надруковані в Доповіді про світові інвестиції, 2004 рік: переорієнтація на сектор послуг", якщо на початку 70-х років частка цього сектора становила лише 25% сумарного обсягу ПІІ в світі, то в 1990 p.- вже менше половини, а до 2002 р. досягла майже 60%, або 4 трлн дол.
За той самий період частка сировинного сектора в глобальному сумарному обсязі ПІІ знизилася з 9 до 6%, а частка обробної промисловості - з 42 до 34%. У середньому на частку сектора послуг у період 2001-2002 pp. припадало дві третини загального обсягу припливу ПІІ, або приблизно 500 млрд дол. [207].
Крім того, оскільки транснаціоналізація сектора послуг у країнах базування і приймаючих країнах відстає від аналогічного показника в обробній промисловості, є можливості для подальшої переорієнтації на сектор послуг. Основна частина вивезення ПІІ до сектора послуг, як і раніше, припадає на розвинуті країни, хоча розподіл цих інвестицій між ними став рівномірнішим.
Кілька десятків років тому майже весь сумарний обсяг вивезення ПІІ в сектор послуг припадав на частку фірм із Сполучених Штатів. У 2002 р. великими джерелами таких інвестицій стали Японія і ЄС. При цьому помітне зростання вивезення ПІІ до сектора послуг із країн, шо розвиваються, почався ще з 90-х років їхня частка в глобальному сумарному обсязі вивезених ПІІ в сектор послуг збільшилася з 1% у 1990 р. до 10% у 2002 p., зростаючи швидшими темпами, ніж в інших секторах. Особливо швидко зростали послуги, надані промисловими ТНК у сфері торгівлі, при цьому відзначалося і ріст підприємницьких послуг, сектора готелів і ресторанів, а також фінансових послуг.
Що стосується ввезення, то розподіл сумарного обсягу ШІ в секторі послуг був більш збалансованим, хоча основна їхня частина, як і раніше, припадає на частку розвинутих країн. Найшвидше зростання було зафіксоване в Західній Європі і Сполучених Штатах, що відбиває той факт, що метою основної частини ПІІ в сектор послуг є закріплення позицій на ринках.
У 2003 р. на частку розвинутих країн припадало, за оцінками ЮНКТАД, 72% сумарного обсягу завезених ШІ в сектор послуг, на частку країн, що розвиваються, -25%, а частина, що залишилася, - на частку ЦСЄ. У 2003 р. провідною приймаючою країною за показником сумарного обсягу завезених ПІІ в сектор послуг були Сполучені Штати Америки [208].
За винятком Китаю, країни, в яких відбувався бум ПІІ в сектор послуг, зміцнили також свої позиції як серед країн базування, так і серед приймаючих країн у випадку всіх ШІ. Разом з тим існують значні розходження в частці послуг у ПІІ по окремих країнах.
Змінюється також структура ПІІ в сектор послуг. Донедавна ці інвестиції спрямовувалися в основному в сектори торгівлі і фінансів, на частку яких, як і раніше, припадає в сукупності 47% сумарного обсягу завезених ШІ в сектор послуг і 35% потоків ПІІ в 2002 р. (порівняно з 65 і 59% відповідно в 1990 p.).
Разом з тим усе важливіше місце починають посідати такі галузі, як електропостачання, водопостачання, телекомунікації і підприємницькі послуги (включаючи корпоративні послуги, надані за допомогою інформаційних технологій). Так, у період 1990-2002 pp. сумарний вартісний обсяг ПІІ у виробництво і розподіл електроенергії збільшився в 14 разів; у сферу телекомунікації"! і транспорту- в 16, а в підприємницькі послуги -в 9 разів.
Переорієнтація ШІ на сектор послуг відбиває зростаючу роль послуг в економіці в більш загальному плані: до 2001 р. на частку цього сектора припадало в середньому
72% ВВП в розвинутих країнах, 52 - в країнах, що розвиваються, і 57% - в країнах ЦСЄ [207].
Крім того, більшість послуг не можуть бути предметом зовнішньої торгівлі: вони повинні вироблятися в місці їхнього споживання й у той момент, коли вони споживаються. У зв'язку з цим основним способом виходу з послугами на зовнішні ринки є ПІІ. Крім цього, країни здійснили лібералізацію своїх режимів, що регулюють ПП в сектор послуг, завдяки чому збільшився приплив таких інвестицій, особливо в галузі, що раніше були закриті для транснаціональних корпорацій.
Особливе значення мала в цьому плані приватизація державних комунальних підприємств у країнах Латинської Америки і Карибського басейну, а також у країнах ЦСЄ.
ТНК відреагували розширенням іноземного виробництва послуг. Традиційно інвестиції ТНК в такі послуги, як банківська справа, страхування і транспорт, здійснювалися корпораціями, що починали діяти за кордоном, підтримуючи або доповнюючи операції своїх клієнтів з обробного сектора в сфері торгівлі або іноземного промислового виробництва.
Це, як і раніше, має місце, однак схема дій змінюється: постачальники послуг усе більше самостійно здійснюють іноземні інвестиції, прагнучи одержати нових клієнтів і використовувати власні переваги, пов'язані з характером власності.
До цього додається вплив фактора конкуренції. У сфері послуг, що не можуть бути предметом зовнішньої торгівлі, основною перевагою того або іншого місця в плані залучення ПІІ залишається економічне зростання.
У сфері послуг, що безпосередньо можуть слугувати предметом торгівлі, основними перевагами того або іншого місця є доступ до належних інформаційно-комунікаційних технологій, наявність відповідної інституціональної інфраструктури, а також наявність продуктивного і добре підготовленого персоналу при конкурентоспроможних витратах.
Переорієнтація на сектор послуг простежується також у трансграничних злиттях і поглинаннях. Так, більша частина ЗіП протягом другої половини 1990-х років відбувалися в секторі послуг, які використовувались ТНК для виходу на зовнішні ринки. У той час як наприкінці 1980-х років на частку послуг припадало близько 40% усіх трансграничних зливань та поглинань у світі, до кінця 1990-х років їхня частка зросла до більше ніж 60%.
До 80-х років трансграничні злиття та поглинання майже винятково належали до сфери діяльності ТНК зі Сполучених Штатів Америки. Пізніше головними діючими особами стали ТНК із країн ЄС: у 2001-2003 роках на їхню частку припадало 61% усіх купівель по лінії ЗіП.
Трансграничні злиття та поглинання також відіграють провідну роль у розширенні іноземної діяльності в секторі послуг ТНК, які базуються в країнах, що розвиваються. У цілому схильність ТНК виходити на нові ринки за допомогою ЗіП, а не за допомогою ПІІ в нові компанії значно вища в таких сферах послуг, як банківська справа, телекомунікації і водопостачання.
Відкриті для ПІІ програми приватизації, початок яких у багатьох країнах припадав на 90-і роки, призвели до збільшення кількості ЗіП. У багатьох секторах послуг зростання масштабів діяльності ТНК і міжнародного виробництва здійснюється у формі не ПІІ, а операцій, не пов'язаних із придбанням акцій (наприклад, франшизингу, договорів про керування, партнерських відносин).
Вищу популярність не пов'язаних із придбанням акцій методів у сфері послуг порівнянно з товарним виробництвом можна пояснити почасти розходженнями в характері майнових активів фірм, що беруть участь у цій діяльності. "М'які" технології і засновані на знаннях інтелектуальні активи, на відміну від матеріальних, забезпечують транснаціональним компаніям, що працюють у секторі послуг, конкурентні переваги.
Можна виявити розходження між нематеріальними (такими як організаційний або управлінський досвід) і матеріальними та капіталомісткими активами (такими як нерухомість у випадку готелів або систем водопостачання). Більш актуальним с те, шо, оскільки украй важливі знання, передані транснаціональними корпораціями, а також можливості місцевих фірм, у багатьох випадках, можуть бути кодифіковані (наприклад, у контрактах на керування), вони однаково можуть бути добре захищені і забезпечені за допомогою угод, не пов'язаних із придбанням акцій, причому без ризику для капіталу.
Так, положення, що стосуються контролю якості, економічних показників і мінімальних операційних витрат, найчастіше можуть включатися в контракти на керування або угоди про франшизинг. До форм співробітництва, не пов'язаних з придбанням акцій, належить готельно-ресторанний бізнес, оренда автомобілів, роздрібна торгівля, бухгалтерський облік, правові та інші професійні послуги.
Разом з тим така діяльність не охоплюється даними, що стосуються сумарного обсягу і потоків ПІІ, або даними про економічну діяльність іноземних філій. Міжнародні виробничі мережі в секторі послуг знаходяться на початковій стадії формування, і ступінь транснаціоналізаціі галузей послуг і працюючих у них ТНК нижчий, ніж в обробному секторі, і їхнє відставання постійно скорочується.
ПІІ в секторі послуг традиційно були і продовжують залишатися орієнтованими на закріплення позицій на ринках, незважаючи на зростаючі можливості трансграничних продаж багатьох інформаційноємних послуг.
Хоча раціоналізація деяких послуг (наприклад, фінансових і особливо підприємницьких) можлива на міжнародному рівні, сприяючи розширенню ПІІ, орієнтованих на підвищення ефективності, комплексне виробництво послуг у цілому залишається на початковому етапі свого становлення.
Наприклад, у 2001 р. 84% продаж послуг іноземними філіями американських ТНК складали місцеві продажі в приймаючих країнах, у той час як відповідний показник для товарів складав 61% [207].
Проте є ознаки, які вказують на те, що міжнародне виробництво послуг розвивається в тому самому напрямі, що й міжнародне товарне виробництво. Так, у Сполучених Штатах частка внутрішньофірмового імпорту в загальному обсязі імпорту "інших приватних послуг" збільшилася з 30% у 1986 р. до 47% у 2002 р.
Разом з тим під час здійснення комплексних стратегій ТНК ці стратегії не ускладнюються, а скоріше набувають простішої форми, хоча перед іноземними філіями можуть ставитися глобальні профільні завдання (наприклад, у випадку створення єдиної служби обліку для всієї корпорації в цілому); так само існують і системи синхронізованого міжнародного виробництва (наприклад, у тих випадках, коли розташовані в різних країнах філії одночасно працюють над єдиною базою даних НДДКР).
Незважаючи на зростання і переваги ПН в секторі послуг, ступінь транснаціона-лізації в цьому секторі нижче, ніж в обробному. Судячи з даних за окремими, головним чином розвинутими країнами, ступінь транснаціональності виробництва послуг, що визначається показниками частки іноземних філій у доданій вартості, в чисельності працівників або обсязі продаж послуг у приймаючих країнах і в країнах базування нижчий, ніж розрахований у такий самий спосіб показник в обробному секторі.
На те вказує, згідно з дослідженями ІОНКТАД, івідношення сумарного обсягу ПІІ до ВВП в цих двох секторах для окремих розвинутих країн і країн, шо розвиваються, хоча цей показник менш задовільний. Вищесказане зумовлюється наступним:
§ набагато більш значними масштабами сектора послуг;
§ триваючим наданням вітчизняними підприємствами багатьох послуг, наприклад, у сфері охорони здоров'я, державного керування послугами, засобами масової інформації і транспорту;
§ тим фактом, що лише недавно почалося зростання ПЦ в інші сфери послуг (телекомунікації, енергопостачання, газо- і водопостачання та підприємницькі послуги).
Крім того, за даними із економіки США, ступінь транснаціональності ТНК, що працюють у секторі послуг, у цілому нижчий в порівнянно з компаніями обробного сектора (20 проти 40%).
Разом з тим працюючі в секторі послуг ТНК, що входять за розрахунками ЮН-КТАД до переліку найбільших ТНК світу і найбільших ТНК із країн, що розвиваються, швидко доганяють включені в ці переліки компанії обробного сектора.
Як і в інших секторах, ШІ в сектор послуг забезпечують уливання фінансових ресурсів в економіку приймаючої країни. Кошти, мобілізовані з міжнародних джерел, є чистим збільшенням потоків ресурсів, що надходять у приймаючу країну.
У випадку залучення коштів за рахунок внутрішніх можливостей можуть підвищитися відсоткові ставки усередині країни, що буде здорожувати капітал для вітчизняних підприємств, хоча завдяки тому, що країни стають усе більш відкритими для міжнародних ринків капіталу, розходження між залученням фінансових ресурсів усередині країни та з-за кордону згладжуються.
Значна частина ПІІ в сектор послуг йде на не пов'язану з експортом діяльність, а спрямована на закріплення позицій на ринках і відповідно не сприяє безпосередньому одержанню валютних надходжень. Разом з тим ці інвестиції транснаціональних компаній призводять до здійснення зовнішніх платежів, наприклад, у формі репатріації прибутків.
Таким чином, ПІІ можуть впливати на платіжний баланс. При цьому платежі, пов'язані з ПІІ в сектор послуг (наприклад, у результаті репатріації прибутків) можуть швидко переважити первісний приплив капіталу і призвести до загострення кризи у сфері платіжного балансу.
Такі можливі негативні наслідки врівноважуються потенційно позитивним впливом на споживачів кінцевих послуг і виробників, що використовують проміжні послуги, у вигляді поліпшення якості обслуговування і впливу на інші сектори. ШІ в сектор послуг впливають на надання послуг з погляду пропозиції, вартості, якості й асортименту послуг у приймаючих країнах.
У деяких галузях вони можуть істотно доповнювати той обсяг послуг, шо виробляється в приймаючій країні. Фінансова могутність ТНК поряд з їхньою здатністю реалізовувати комплексні системи і керувати ними дозволяє їм швидко розширювати можливості з надання комплексних капіталомістких послуг, таких як послуги в сфері телекомунікації! і транспорту.
Разом з тим відсутність належної урядової політики і регулювання діяльність ТНК у сфері комунального господарства та інших базових послуг може призвести до зростання цін, нерівномірного розподілу послуг, і обмеження доступу до послуг для найбідніших кіл суспільства.
Виникають також побоювання з приводу впливу ПИ в секторі послуг на конкуренцію і на можливість витіснення вітчизняних фірм. Так, у банківській сфері поява іноземних банків іноді сприяє погіршенню кредитного портфеля вітчизняних банків, що може підірвати їхню життєздатність. При конкуренції з іноземними банками вітчизняні банки стикаються з проблемами, пов'язаними з вузькою геоірафічною диверейфіковані-стю і недостачею досвіду, обмеженістю фінансових можливостей і більш високими витратами на реалізацію новітніх продуктів на ринку.
У таких галузях, як роздрібна торгівля, присутність ТНК привносить нові методи комерційної діяльності, нові механізми ціноутворення, удосконалені процеси інформаційного керування і нові методи маркетингу та продаж; усе цс може призвести до витиснення місцевих виробників, хоча для тих, хто залишаться, ефект може бути позитивним, особливо якщо вони мають здібності до модернізації.
Прямі інвестиції ТНК можуть спонукати місцевих постачальників послуг підвищувати свою конкурентоспроможність за рахунок демонстрації своїх можливостей і розширення навичок, що сприятиме підвищенню їхньої ефективності. У цілому вплив фактора конкуренції в результаті припливу ПІІ на умови надання послуг, а також імовірність витиснення вітчизняних фірм із ринку значною мірою залежать від первісних умов, що існують у приймаючій країні, особливо від рівня розвитку економіки в цілому і сфери послуг, структури ринку галузей послуг і нормативно-правової бази.
Один з найважливіших факторів, що обумовлюють внесок ПІІ в секторі послуг у розвиток, стосується передачі технології. ТНК, що діють у секторі послуг, можуть привнести із собою як матеріально технологічну складову (установки, устаткування, промислові процеси), так і "м'які" технології (знання, інформація, досвід, організаційні, управлінські, збутові навички) [207].
Технологія такого роду втілюється в кваліфікацію, що в багатьох випадках знаходить своє відображення в розмірі заробітної плати. Дані про оплату праці працівників іноземних філій американських ТНК у країнах, що розвиваються, працюючих у секторі послуг, указують на те, що кваліфікація таких працівників вища, ніж у компаніях обробного сектора.
Крім цього, оплата праці в країнах, що розвиваються, філіях компаній, що працюють у секторі послуг, набагато більше відповідає оплаті праці працівників філій, розташованих у розвинутих країнах, ніж в обробному секторі.
Ці показники відбивають відособлений характер багатьох філій, що працюють у секторі послуг, у зв'язку з чим необхідно, щоб вимог, які пропонуються до кваліфікації працівників материнськими фірмами, значною мірою дотримувалися в їхніх іноземних філіях.
Факторами, що визначають реальну передачу навичок, є ступінь конкуренції, якість утворення і професійної підготовки в приймаючих країнах, кадрова політика ТНК і політика в сфері професійної підготовки, структура і мобільність ринку праці, а також зв'язок між іноземними філіями і вітчизняними постачальниками і покупцями послуг.
Є дані, які свідчать, що ПІІ в сектор послуг дійсно певною мірою сприяють передачі навичок, досвіду і знань, проте про загальні масштаби такої передачі інформації вкрай мало. Донедавна можливості безпосереднього експорту послуг ТНК були порівняно обмеженими, однак їхній непрямий вплив на конкурентоспроможність експорту може бути досить вагомим.
ПИ в проміжні послуги можуть прямо і побічно призводити до підвищення ефективності промислового виробництва. До таких послуг відносяться банківські послуги, послуги в сфері страхування і комерційні послуги, а також послуги у сфері транспорту, енергопостачання і телекомунікації.
Міжнародні фірмові готельні мережі відіграють важливу роль у підвищенні конкурентоспроможності в галузі туризму, сприяючи залученню "критичної маси" міжнародних туристів. Туризм є важливим джерелом іноземної валюти для країн, що розвиваються, завдяки забезпеченню для них можливостей участі в бізнесі як із придбанням, так і без придбання акцій.
ПІІ ТНК в сектор послуг приводять до зростання зайнятості в приймаючих країнах, хоча в розрахунку на кожен вкладений долар менше ступені, чим в обробному секторі. Крім того, підготовка й оплата праці працівників іноземних філій компаній сфери послуг у середньому вище, ніж в обробній промисловості.
І в цьому випадку ці розходження зумовлені головним чином відособленим характером більшості іноземних філій, що діють у сфері послуг, і неспроможністю ТНК вичленувати трудомісткі види діяльності і розмістити їх у країнах, де витрати на оплату праці менші.
Разом з тим можливості по створенню нових робочих місць зростають разом із збільшенням ПІІ в послуги, орієнтовані на експорт. Важливе значення має також непрямий вплив, оскільки ПІІ в сектор послуг надають підтримку виробництву згідно із технологічним ланцюжком, що може сприяти зростанню зайнятості в них.
Як прямі, так і непрямі вигоди, пов'язані з ШІ в сектор послуг, можуть привести до зростання конкурентоспроможності на вітчизняних і експортних ринках. Разом з тим вигоди можуть і не матеріалізуватися за відсутності належних умов у приймаючій країні [207].
ШІ транснаціональних корпорацій у сектор послуг можуть бути пов'язані з ризиками трьох видів:
§ системний ризик, коли відсутність ефективного регулювання ставить приймаючу країну перед погрозою серйозної економічної нестабільності;
§ структурний ризик, коли інститути й інструменти, необхідні для регулювання процесів приватизації і комунального господарства, недостатньо розвинуті й існує небезпека перетворення державних монополій у приватні;
§ непередбачений ризик, коли ПІІ у сфері, які є досить уразливими в соціальному або культурному плані, можуть призвести до ненавмисного заподіяння збитку.
Наявність цих ризиків припускає, що, хоча ПІІ в сектор послуг стають важливим елементом конкурентоспроможності, вони потребують досить обережного підходу. Власне кажучи, у зв'язку з особливим характером деяких послуг, особливо в базових галузях комунального господарства і в уразливих у соціальному або культурному плані сферах, ринкові сили можуть не дати бажаних результатів.
Найважливіше значення для реалізації потенційних вигод, пов'язаних з ПІІ, має наявність міцних, незалежних і компетентних механізмів регулювання. Необхідні солідні навички і значний обсяг інформації, а також здатність переймати досвід регулювальних органів з інших країн світу, для того щоб країни, шо розвиваються, могли створювати належні механізми і отримувати максимальні вигоди з ПІІ в сектор послуг.
Як правило, послуги повинні вироблятися в момент і в місці їхнього споживання. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій за останні приблизно десять років дав можливість більше виробляти ці послуги в якому-небудь одному місці і споживати їх у будь-яких інших місцях ними стало можливо торгувати на зовнішніх ринках.
Наслідком цієї "революції зовнішньоторговельної мобільності" є те, шо виробництво всієї продукції в секторі послуг (або частини неї) можна розподілити по різних країнах у місцях, розташованих поза країнами базування компаній, залежно від порівняльних переваг тих або інших місць і здійснюваних транснаціональними компаніями стратегій підвищення конкурентоспроможності.
Цей процес добре відомий в обробному секторі. Офшорні операції з наданню послуг можуть здійснюватися двома способами: усередині компанії за рахунок створення іноземних філій (іноді це називається "внутрішньо корпоративним офшорингом"), або шляхом передачі тієї чи іншої послуги в підряд якій-небудь третій стороні, що є постачальником послуг ("офшорний підряд").
Невід'ємною частиною реструктуризації діяльності корпорацій для підвищення їхньої міжнародної конкурентоспроможності є зосередження діяльності на "основних областях компетенції". Для багатьох фірм у всіх секторах це означає, що виробництво різних послуг (бухгалтерська звітність, розробка програмного забезпечення, архітектурний дизайн, іспити і т.д.) віддається на зовнішній підряд, тобто іншим (спеціалізованим) компаніям.
Як правило, значна частка таких зовнішніх підрядів виконується в тій самий країні, однак міжнародна складова, ймовірно, зростатиме в міру того, як послуги все більше ставатимуть предметом зовнішньої торгівлі. В остаточному підсумку ухвалення рішення про зовнішній підряд є в лише невеликим кроком у напрямкі переміщення такого виробництва за кордон, якщо це сприяє підвищенню міжнародної конкурентоспроможності транснаціональної компанії.
У докладі ЮНКТАД про світові інвестиції за 200S р. важлива увага приділяється інтернаціоналізації науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), що здійснюються ТНК. І це явище не нове. Коли компанії розширюють свою міжнародну діяльність, їм необхідно адаптувати технології до місцевих потреб і успішно реалізовувати свою продукцію на ринках приймаючих країн. У багатьох випадках для цього необхідна інтернаціоналізація НДДКР. У той же час ТНК традиційно займалися НДДКР в основному в країнах базування. Нині в процесі інтернаціоналізації з'являється низка нових особливостей. Зокрема, уперше ТНК виносять за межі розвинутих країн такі НДДКР, шо виходять за рамки адаптації до вимог місцевих ринків. Так, у деяких країнах, шо розвиваються, країнах Південно-Східної Європи і СНД ТНК усе частіше орієнтують свої НДДКР на глобальні ринки, інтегруючи їх у ключові напрями своєї інноваційної діяльності.
Теоретично інтернаціоналізація НДДКР шляхом їхнього винесення в країни, що розвиваються, одночасно є як несподіваною, так і цілком передбачуваною тенденцією. Передбачуваність її викликана двома причинами. По-перше, як ТНК нарощування свою виробничу діяльністю у країнах, що розвиваються, те ж саме повинно відбуватися і з НДДКР (з метою адаптації продукції до місцевих вимог).
По-друге, будучи однією з форм послуг, НДДКР, як і інші послуги, можуть "дробитися" і виноситися в ті райони, де вони будуть проводитися з максимальною ефективністю. Несподіваною ж цю тенденцію можна вважати тому, що НДДКР являють собою таку форму послуг, що потребує високої кваліфікації, знань і підтримки. Ці потреби традиційно могли задовольнятися лише в розвинутих країнах з їх могутньою національною інноваційною системою. Крім того, НДДКР не вважаються видом господарської діяльності, що дробиться, оскільки в ході НДДКР створюються нові знання, що мають стратегічну цінність для компаній, і оскільки для їхнього проведення часто потрібен тісний обмін інформацією (багато в чому негласний) між споживачами і виробниками в межах місцевих територіально-виробничих комплексів.
На сьогоднішній день зрозуміло, шо в процесі інтернаціоналізації НДДКР бере участь лише невелика кількість країн, шо розвиваються, і країн з перехідною економікою. У той же час той факт, що деякі з них вважаються привабливими для проведення складних НДДКР, свідчить про те, що країни можуть створити потенціал, необхідний для підключення до глобальних систем НДДКР ТНК. З погляду приймаючих країн інтернаціоналізація НДДКР відкриває можливості не тільки для передачі технологій, створених в інших країнах, а для їхнього розроблення.
Це може дозволити деяким приймаючим країнам зміцнити свій технологічний та інноваційний потенціал. У той же час це може підсилити відставання тих, хто не зміг приєднатися до глобальної інноваційної системи.
Інноваційна діяльність життєво важлива для економічного зростання й розвитку. Крім того, для забезпечення стійкості економічного розвитку недостатньо просто "відкрити двері" і чекати, коли в них поллються нові технології. Це потребує постійних технологічних зусиль з боку вітчизняних підприємств, що доповнюються стимулюючою державною політикою. З підвищенням наукової ємності виробництва росте потреба в розвитку технологічного потенціалу [208].
При цьому велика відкритість перед торговельними й інвестиційними потоками не знижує значення місцевих технологічних зусиль. Навпаки, лібералізація, що підвищує відкритість ринків, змушує і великі, і малі компанії з розвинутих і країн, що розвиваються, створювати такий технологічний та інноваційний потенціал, що дозволить їм домогтися конкурентоспроможності або зберегти її.
НДДКР є лише одним із джерел новаторства, хоча й досить важливим. НДДКР можуть приймати різні форми: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, а також розроблення товарів і процесів. На відміну від фундаментальних досліджень, що в основному ведуться в державному секторі, два інших види НДДКР мають вирішальне значення для конкурентоспроможності багатьох компаній. На ранніх етапах технологічного розвитку підприємства не мають потреби у формальних організаційних структурах, що займаються НДДКР. У той же час вищий ступінь технологічного розвитку стимулює впровадження нових технологій, значення яких постійно підвищується. При цьому для компаній, що прагнуть серйозно підвищити технологічний рівень і розробляти нові товари або процеси, роль формальних НДДКР суттєво зростає.
У той же час процес побудови технологічного потенціалу є повільним і дорогий. Для удосконалювання і впровадження передових наукомістких технологій багатьом галузям потрібно більше кваліфікованих кадрів і активізація технічної діяльності. Для цього необхідна якісніша інфраструктура, не в останню чергу й у сфері інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ).
Необхідні також і могутні допоміжні установи, а також стабільна й ефективна нормативно-правова основа і система управління. Нарешті, необхідний також доступ до міжнародної бази даних і відповідна стратегія використання такого доступу в інтересах місцевих інноваційних систем. Поглиблення розриву між країнами в рівні новаторства під впливом різних сил надає особливого значення політиці, що проводиться як на національному, так і на міжнародному рівнях.
Можливості країн займатися інноваційною діяльністю і користуватися плодами інтернаціоналізації НДДКР різні. Новий показник національного інноваційного потенціалу - індекс інноваційного потенціалу ЮНКТАД - свідчить про те, що згодом ці розходження ще більше підсилюються. Розвинуті країни разом із провінцією Китаю Тайвань, Республікою Кореєю і Сингапуром, а також деякими країнами Південно-Східної Європи і СНД належать до групи країн з високим потенціалом. До групи країн із середнім потенціалом входять інші країни з перехідною економікою, більшість країн з багатими ресурсами, а також дві країни Африки (Маврикій і Південна Африка). До групи країн з низьким потенціалом належать інші країни Африки, а також низка країн Північної Америки, Західної Азії і Латинської Америки. Серед країн, що розвиваються, наймогутні-шим інноваційним потенціалом володіють країни Південно-Східної і Східної Азії. У той же час країни Латинської Америки і Карибського басейну здають свої позиції країнам Північної Африки і Західної Азії.
Інноваційний потенціал країни безпосередньо впливає на її привабливість для проведення НДДКР ТНК, а також на її здатність одержувати віддачу від таких НДДКР. Якість виконуваних за кордоном НДДКР залежить від місцевого потенціалу приймаючої країни. Те ж саме стосується і таких факторів, як здатність місцевих фірм і установ освоювати прийоми і методи проведення НДДКР і вчитися на кращих прикладах такої діяльності. Поглиблення процесу НДДКР згодом і його поширення на інші види діяльності є результатом інтерактивної взаємодії між ТНК і місцевими суб'єктами господарської діяльності приймаючої країни. Причому на цей процес у свою чергу, впливає ін-ституціональна структура і державна політика приймаючої країни.
Останніми десятиліттями глобальні витрати на НДДКР швидко росли й у 2002 р. досягли майже 677 млрд доларів. І для них характерним є дуже високий ступінь концентрації. Так, десятьом провідним країнам, очолюваним Сполученими Штатами, належить понад 80% світових витрат на НДДКР.
У провідну десятку входять лише дві країни, що розвиваються - (Китай і Республіка Корея. У той же час частка розвинутих країн знизилася з 97% у 199] р. до 91% у 2002 р., а в країнах Азії, що розвиваються, - зросла з 2 до 6%. За аналогією з цим росте результативність їхньої інноваційної діяльності (показником якої є кількість виданих патентів) [208].
Наприклад, між двома тимчасовими інтервалами 1991-1993 і 2001-2003 pp. частка іноземних патентних заявок, поданих у Бюро патентів і торговельних марок Сполучених Штатів країнами, що розвиваються, Південно-Східної Європи і СНД, зросла з 7 до 17%.
При цьому ТНК є найважливішими учасниками цього процесу. Так, навіть за консервативними оцінками, на їхню частку припадає майже половина глобальних витрат на НДДКР і не менше двох третин комерційних витрат на дослідження і розробки (за оцінками - 4S0 млрд дол.). А в окремих країнах ці часткові показники значно вищі.
Дійсно, витрати на НДДКР деяких великих ТНК набагато перевищують відповідні витрати багатьох країн. Шість ТНК ("Форд", "Пфайзер", "ДаймлерКрайслер", "Сименс", "Тойота" і "Дженерал моторе") у 2003 р. витратили на НДДКР понад 5 млрд дол. Для порівняння: серед країн, що розвиваються, сумарні витрати на НДДКР наближалися до 5 млрд дол. або перевищували цю цифру лише в Бразилії, Китаї, Республіці Корея і провінції Китаю Тайвань. Компанії, що займають у світі провідне місце за витратами на НДДКР, сконцентровані усього лише в декількох галузях, у насамперед у галузі по виробництву інформаційно-телекомунікаційного устаткування, в автомобільній промисловості, фармацевтиці і біотехнології.
Свідченням зростаючої інтернаціоналізації НДДКР є посилення ролі іноземних філій у дослідженнях і розробках, проведених у багатьох приймаючих країнах.
У 1993-2002 pp. витрати іноземних філій на НДДКР у світі, за оцінками ЮНКТАД, збільшилися з 30 до 67 млрд дол. (або з 10 до 16% глобальних комерційних НДДКР). На відміну від розвинутих країн, де цей ріст був досить скромним, у країнах, шо розвиваються, він зовсім інших масштабів: частка закордонних філій у комерційних НДДКР у країнах, що розвиваються, в 1996-2002 pp. зросла з 2 до 18%. Однак показники частки НДДКР, проведених іноземними філіями в різних країнах, дещо розрізняються. Так, у 2003 р. на іноземні філії припадало більше половини всіх комерційних НДДКР в Ірландії, Угорщині і Сингапурі та 40% в Австралії, Бразилії, Чеській Республіці, Швеції і Великої Британії. У той же час у Чилі, Греції, Індії, Японії і Республіці Кореї ця частка залишалася нижчою ніж 10%. Інші показники, такі як збільшення кількості альянсів, створюваних для проведення НДДКР, і активізація патентування, також є підтвердженням тенденції поглиблення інтернаціоналізації НДДКР у країнах, що розвиваються.
Частка приймаючих країн, шо розвиваються, в глобальних системах НДДКР ТНК зростає, хоча й нерівномірно. Велика частина таких НДДКР проводиться лише в декількох країнах.
Найбільш динамічно в цьому відношенні виглядають азійські країни, що розвиваються. Наприклад, що стосується витрат на НДДКР іноземних філій, контрольний пакет яких належить американським ТНК, частка азійських країн, що розвиваються, в них зросла з 3% у 1994 р. до 10 у 2002 р. Це зростання було особливо помітне в Китаї, Сінгапурі, Гонконгу і Малайзії [204].
Разом з тим НДДКР відрізняються залежно від того, в якому регіоні й у якій країні вони проводяться. Наприклад, у 2002 р. три чверті НДДКР, що проводилися в азійських країнах, що розвиваються, іноземними філіями американських компаній, були пов'язані з комп'ютерами й електронікою, а в Індії понад три чверті їхніх витрат на НДДКР приходилися на сектор послуг (особливо на розроблення програмного забезпечення).
Необхідність адаптувати товари і процеси до потреб ключових ринків приймаючих країн завжди була для ТНК важливим мотивом для інтернаціоналізації НДДКР. У той же час недавне бурхливе зростання НДДКР, проведених ТНК в окремих приймаючих країнах, що розвиваються, зумовлене також прагненням знизити витрати і використовувати зростаючі кадрові ресурси цих країн. Цей процес можна розглядати як наступний логічний етап глобалізації виробничої кооперації ТНК. Він схожий на міжнародну реструктуризацію, що була здійснена в експортних промислових галузях, і пов'язаних з 1КТ секторах послуг, завдяки якій ТНК суттєво підвищили свою конкурентоспроможність, використовуючи конкурентні переваги окремих країн.
Роль інвестиційної діяльності ТНК в розвитку світової економіки можна оцінити за допомогою таких регресійних моделей, побудованих експертами Комітету ООН по торгівлі і розвитку, на основі статистичних даних за 1982-98 pp. [77, с. 96]:
У цих рівняннях змінними є такі величини: S - обсяг продаж іноземних філій ТНК; GP - валова продукція іноземних філій; А - сумарні активи іноземних філій; Е -експорт іноземних філій; L - чисельність працівників іноземних філій; FDI in - сумарний обсяг увезених прямих іноземних інвестицій ТНК.
Порівняння коефіцієнтів регресійних моделей (9.1) - (9.5) показує, що для ТНК основною метою прямих іноземних інвестицій є збільшення продаж на внутрішньому ринку країни - одержувача ПІІ. Так, якщо один долар увезених ПІІ в середньому приводить до збільшення експорту іноземної філії на 56 центів (регресійна модель 9.4), то при цьому продажі філії в цілому зростають на 2,46 дол. (регресійна модель 9.1). У результаті частка експорту в сукупному обсязі продукції, реалізованому іноземною філією, становить менше ніж 23%.
Значення коефіцієнта регресі йної моделі (9.3) свідчить про те, що ТНК за рахунок іноземних інвестицій істотно збільшують свої сукупні активи: один долар вкладених ПІІ приводить до збільшення активів іноземної філії на 3,59 дол. Унаслідок цього вартість іноземних активів ТНК росте значно швидше, ніж їх ПІІ: на початок 2001 р. сумарний обсяг увезених інвестицій у світовій економіці становив 6,3 трлн. Дол., вартість активів іноземних філій - 21,1 трлн. дол.
У 2003 р. експерти ООН оприлюднили нові регресійні моделі, які характеризують новітні тенденції у впливі іноземних інвестицій ТНК на розвиток світової економіки [77, с. 97]:
