Культурологія - Шейко В.М. - 5.6. Фома Аквінський про буття й культуру

Літературна творчість Фоми Аквінського (Фоми Аквіната) складається з великої кількості трактатів, які можна поділити на такі групи.

1. Коментарі, що стосуються Арістотелевих "Аналітик", "Нікомахової етики", "Метафізики", "Фізики", "Трактатів про душу", "Про небо й землю", "Про виникнення й загибель природних речей", "Політики" та ін.

2. Невеликі філософські трактати, до яких належить насамперед полемічний трактат "Про єдність розуму проти аверроїс-тів".

3. Технологічні трактати, до яких належать коментарі до "Книг сентенцій" Петра Ломбардського й "Сума теології", яку Фома Аквінський, до речі, не закінчив.

4. Так звані (Quastiones, які містять полемічні міркування про питання теології і є збірником численних описів ідей того часу, диспутів і міркувань учнів і вчителів у формі тез, зауважень, сумнівів, питань з метою підтримки певних авторів.

5. Малі трактати з християнської догматики.

6. Апологетична творчість, тобто трактати, які відстоювали християнську віру: наприклад, "Сума проти язичників", спрямована головним чином проти арабів, "Про заснування віри проти сарацинів, греків і вірменів", "Проти помилок греків".

7. Трактати зі сфери права, філософії держави та суспільства.

8. Трактати про сутність ордену й орденських правил.

9. Екзегетичні трактати про пояснення Священного Писання. Головними працями його вважаються "Сума теології" (1266- 1274) і "Сума проти язичників" (1259-1264). У "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика. Ця книга стає основним твором усієї схоластичної теології.

Галузі науки й віри у Фоми Аквінського чітко визначені. Завдання науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Фома Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, правильного знання й відкидає уявлення, згідно з якими дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне спрямовуватися насамперед на об'єкт, але в жодному разі не всередину, на суб'єктивні форми мислення. І хоча пізнання об'єктивне й істинне, воно не може охопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов'я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення. Тут Фома Аквінський відрізняється від деяких авторів ранньої схоластики, наприклад Абеляра й Ансельма, які прагнули зробити збагненною розумом усю сферу християнської догматики. Сфера найсуттєвіших таїнств християнства залишається для Фоми Аквінського поза філософським розумом і пізнанням (наприклад, триєдність, воскресіння та ін.). Ідеться про істини зі сфери надприродного, такі як божественне одкровення, блага звістка, які містяться лише у вірі. Однак між наукою й вірою немає суперечності. Християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму. Істина може бути лише одна, тому що походить від Бога. Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечать вищому божественному розуму, а засобів, які має людський розум, для такого протистояння явно недостатньо. Цю тезу постійно обґрунтовував і доводив Аквінат у полемічних трактатах, спрямованих як проти язичників, так і проти християнських єретиків. Філософія має слугувати вірі, теології, подаючи і тлумачачи релігійні істини у категоріях розуму, спростовуючи аргументи проти віри. Цією роллю вона й обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може послабити висунуті проти неї аргументи. Розуміння ролі філософії як знаряддя теології в Аквіната виражене найдосконаліше.

Найбільша кількість елементів вчення Арістотеля містить томістське вчення про буття. Однак від природничо-наукових поглядів Арістотеля Фома Аквінський абстрагувався й реалізував насамперед те, що задовольняло вимоги християнської теології.

Світ він уявляв як систему, порядок, згідно з яким усе розділене на декілька ієрархічно побудованих щаблів. Найбільший щабель - нежива природа, над нею - світ рослин і тварин, над яким вивищується новий щабель - світ людей, який є переходом до надприродної, духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною, першою абсолютною причиною, змістом і метою всього сущого є Бог. Фома Аквінський поєднує метафізику Арістотеля з платонівськими уявленнями, що виявляється в поняттях есенції й екзистенції (сутності й існування). Будь-яке суще, як одиничне, так і божественний Абсолют, складається із сутності (essentia) й існування (esse, existentia). Сутністю будь-якої речі є те, що виражене у визначенні, воно містить родове, а не індивідуальне. У Бога сутність тотожна з існуванням. Наприклад, сутність усіх створених речей не збігається з існуванням, тому що вона не випливає з їхньої одиничної суті. Усе одиничне є створеним, існує завдяки іншим одиничним фактам, а отже, має характер зумовлений і випадковий. Лише Бог абсолютний, не зумовлений, тому він існує з необхідністю, оскільки його сутність передбачає необхідність. Бог є простим буттям, сущим, а створена річ, істота є буттям складним. Томістичне вирішення проблеми взаємин сутності й існування зміцнює дуалізм Бога й світу, що відповідає головним принципам християнського монотеїзму.

Отже, культура, як і світ, - творіння Боже, вона має складну, східчасту, ієрархічну структуру.

У тлумаченні сутності й існування Аквінат використовує і такі категорії Арістотеля, як матерія та форма. Матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Сущим, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які відокремлюються від матерії (або виступають у суто субсистентному, ідеальному вигляді, як ангели й душі, або є ентелехією тіла), входять до пасивної матерії. У цьому полягає істотна відмінність уявлень Аквіната від Арістотеля, у якого форма завжди перебуває в єдності з матерією за одним винятком: форма всіх форм - Бог - є нетілесною. Відмінність між матеріальним і духовним світом полягає в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми й матерії, тоді як духовне має лише форму.

У зв'язку з ученням про форму уважніше розглянемо концепцію універсалій Аквіната, яка виражає позиції помірного реалізму. По-перше, загальне поняття (універсалів) існує в одиничних речах (in rebus) як їхня сутнісна форма; по-друге, вони утворюються в людському розумі при абстрагуванні від одиничного; по-третє, вони існують до речей, як ідеальний праобраз індивідуальних предметів і явищ у божественному розумі. У цьому, третьому, аспекті, у якому Аквінат онтологізує майбутнє в змісті об'єктивного ідеалізму, він відрізняється від Арістотеля. Буття Бога може бути доведене, згідно з Аквінатом, розумом. Він відкидає онтологічний доказ Бога, який запропонував Ансельм. Вислів "Бог існує" не є для розуму очевидним і вродженим. Він повинен бути доведеним. "Сума теології" містить п'ять доказів цього, взаємопов'язаних один з одним.

Перший заснований на тому, що все, що рухається, спонукуване чимось іншим. Не можна, однак, цей ряд продовжувати нескінченно, оскільки в такому разі потрібен первинний "двигун", адже якщо щось рухається, то лише тому, що його щось спонукає. Цим визначається необхідність існування першого двигуна, яким є Бог.

Другий доказ виходить із сутності діючої причини. У світі є певні діючі причини, але не можливо, щоб щось було діючою причиною самого себе, тому що тоді воно мало б існувати раніше за самого себе, а це безглуздо. У такому разі необхідно визнати існування першої діючої причини, якою і є Бог.

Третій доказ випливає із взаємовідношення випадкового та необхідного. При вивченні цього взаємозв'язку також не можна йти нескінченно. Випадкове залежить від необхідного, яке також має свою необхідність, або залежить від іншого необхідного. Зрештою, з'ясовується, що є перша необхідність - Бог.

Четвертим доказом слугують ступені якостей, що випливають один з одного. Вони скрізь, у всьому сущому, тому повинен існувати найвищий ступінь досконалості, і ним знову є Бог.

П'ятий доказ - телеологічний. Його основою є корисність, що виявляється у всій природі. Навіть те, що здається випадковим і даремним, прямує до якоїсь мети, має сенс, користь. Отже, є розумна істота, яка спрямовує всі природні речі й цілі, нею є Бог.

Щоб з'ясувати, наскільки ці докази близькі до міркувань Арістотеля і Августина, не потрібно спеціальних досліджень. Міркуючи про сутність Бога, Фома Аквінський обирає середній шлях між уявленням про особистісного Бога й неоплатонівським його розумінням, де Бог повністю трансцендентний, непізнаваний. Пізнати Бога, за Аквінатом, можна в троякому смислі: опосередковано через божественний вплив у природі; на основі подібності творця й створеного, тому що поняття нагадують божественні творіння: усе може бути зрозуміле лише як частка нескінченної досконалої істоти Бога. Людське пізнання у всьому недосконале, але воно вчить нас бачити Бога як досконале буття, що полягає в самому собі, як абсолютне існування в собі й для себе.

Одкровення вчить також бачити Бога як Творця Всесвіту (згідно з Аквінатом, творення належить до реальностей, які можна пізнати лише через одкровення). У витворах Бог реалізує свої божественні ідеї. У такій інтерпретації Аквінський знову відтворює платонівські ідеї, але в іншій формі.

До найбільш вивчених питань творчості Фоми Аквінського належать проблеми людської душі. У багатьох своїх трактатах він розмірковує про почуття, пам'ять, окремі душевні здібності, про їхні взаємні зв'язки, про пізнання. При цьому він базується на арістотелівському розумінні пасивної матерії й активної форми. Душа є формувальним принципом, що діє в усіх життєвих виявах. Людська душа безтілесна, вона є чистою формою без матерії, це духовна, незалежна від матерії субстанція. Цим зумовлюються її незнищенність і безсмертя. Оскільки душа є субстанцією, незалежною від тіла, то вона не може бути знищена та, як чиста форма, не може зруйнуватися сама по собі. Таким чином, людське прагнення до безсмертя Аквінат вважає доказом безсмертя душевної субстанції, що суперечить аверроїзму, який визнає безсмертя атрибутом лише надіндивідуального духу.

Фома Аквінський, йдучи за Арістотелем, розвиває теорію окремих душевних властивостей і сил. Він розрізняє вегетативну душу, властиву рослинам (обмін речовин і розмноження), та сенситивну, яку мають тварини (почуттєві сприйняття, прагнення й вільний, довільний рух). У людини до цього додається інтелектуальна здатність - розум. Людина має розумну душу, яка виконує функції й двох нижчих душ (цим Аквінат відрізняється від францисканців, наприклад від Бонавентури). Розуму Аквінат надає перевагу перед волею. Інтелект піднімається над волею. Якщо ми пізнаємо речі на основі їх зовнішньої реальності, а не внутрішньої сутності, то звідси, крім усього іншого, випливає висновок, що власну душу ми пізнаємо опосередковано, через інтуїцію, а не безпосередньо.

Томістське вчення про душу і пізнання є раціоналістичним. Ідеї домініканця Фоми Аквінського рішуче протистоять поглядам францисканців не лише в галузі психології, але й в інших сферах. Францисканська теологія підкреслює насамперед активність людського пізнання. Аквінат, посилаючись на Арістотеля, наполягає на пасивному, рецептивному характері пізнання. У пізнанні він вбачає образне сприйняття реальності. Якщо образ збігається з дійсністю, значить пізнання правильне.

На запитання про джерела людського пізнання Аквінат відповідає подібно до Арістотеля: джерелом є не причетність до божественних ідей (або спогади про них), а досвід, чуттєве сприйняття. Увесь матеріал пізнання походить з відчуттів. Діяльний інтелект обробляє цей матеріал далі. Чуттєвий досвід представляє лише індивідуальну одиничну річ, а власне об'єктом розуму є сутність, закладена в окремих речах. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції.

На вченні про душу і пізнання заснована томістська етика. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі. Тут він також виступає проти Августина й францисканської теорії.

У списку чеснот Фома Аквінський відтворює чотири традиційні грецькі чесноти: мудрість, відвагу, помірність і справедливість, додаючи ще й три християнські: віру, надію й любов. Фома Аквінський не відсторонювався від світу, а цікавився ним. Для нього був цікавим насамперед моральний світ, суспільство. Він був прихильником монархії; лише вона, на його думку, може забезпечити міцний земний порядок, що майже рівнозначно культурі. Культура - це не лише земне, упорядковане, ієрархічне буття, а й якісь небесні, вищі форми, які накладаються на земні.