Культурологія - Шейко В.М. - 8.6. Концепція соціально-культурних "прагнень" А. Адлера

Концептуальний підхід Альфреда Адлера (1870-1937) до досліджень закономірностей суспільного розвитку з позицій соціально-культурних "прагнень" характерний не тільки для таких новаторів, як К. Юнг, але і для багатьох послідовників 3. Фрейда, зокрема О. Ранка1, а також більш пізніх неофрейдистів: К. Хорні (1885-1952)2, Г. Саллівена (1892-1949)8, Е. Фромма (1900- 1980)4, В. Райха (1897-1957)6 та ін.

Критик класичного психоаналізу А. Адлер1, як і К. Юнг, не поділяв поглядів 3. Фрейда щодо сексуальної зумовленості людської поведінки. Він переглянув його положення про біологічну детермінацію людської психіки і сформулював теорію індивідуальної психології, згідно з якою людина розглядалася не як біологічна, а як соціальна істота.

А. Адлер виходив з того, що психіка детермінується чинниками особливого порядку і не може бути зведена до фізіологічної або біологічної причини; чиста каузальність діє лише у світі неживих об'єктів, і її не достатньо для пояснення людського життя, ключову роль в якому відіграють обов'язок і доцільність. Ця методологічна установка зумовила незгоду Адлера з теорією сексуальності Фрейда, його концепцією лібідо та редукційними моделями пояснення, які зводили психічні процеси до біологічного начала. На думку Адлера, пояснення психічних процесів та поведінки індивіда потребує передусім виявлення цілі, або цільової установки. Цільова установка (часто не усвідомлюється самим індивідом) визначає "лінію життя" індивіда, його "життєвий план", який так чи інакше реалізується в усіх вчинках людини і визначає тривалу стратегічну направленість її поведінки. На противагу постулатам Фрейда про первісні потяги і комплекси та архетипи Юнга, які зумовлюють поведінку людини, Адлер висунув на перший план соціальні мотиви людини.

Замість сексуального компонента Адлер підкреслює універсальність почуття неповноцінності. Дитина, маленька й безпорадна, неминуче вважає себе нижчою в оточенні дорослих. Батьки, які зневажають дитину, висміюють її або виявляють недостатньо ніжності, часто зумовлюють переживання дитиною підлеглості. Мати відіграє особливо важливу роль у цьому процесі, оскільки легковажне ставлення до дитини, потурання всім її бажанням та надмірна опіка утруднюють набування соціальних навиків. Структура сім'ї також може інтенсифікувати почуття неповноцінності: єдина дитина стає об'єктом ненормальної значущості і присвячує залишок життя марним зусиллям відновити втрачену позицію. Старша дитина, переставши бути єдиною, часто стає настільки збентежена втратою впливу, що в подальшому не може на повну силу використовувати свої можливості; друга дитина живе в тіні старшої і намагається її "наздогнати", наймолодша може відчувати страх суперництва. Крім того, мають місце морфологічні й функціональні порушення органів, що погіршує картину.

З метою переборення почуття малоцінності людина прагне бути сильною та могутньою. Спроба набуття переваги як "досконалої людини" відбувається з опорою на "направляючі фікції", які організовують досвід, що сприяє досягненню цілей. Самі цілі, в широкому розумінні, уособлюють безпеку та адаптацію. Результат прагнення до переваги буває успішним за умови, що людина керується принципами, які відповідають реальності. Дуже часто, однак, компенсаторні спроби призводять до непрактичних цілей і кінець кінцем - до неврозів. Пошук сильної позиції детермінує всі дії людини, її розвиток, наслідком чого стає засвоєння уніфікованого способу реагування на оточення. Тоді характер можна визначити як індивідуальний однаковий спосіб поведінки в ситуаціях на шляху до наміченої цілі. Невроз Адлер розумів як "помилкову з позицій культури спробу позбавитися відчуття неповноцінності"1, як бунт проти суспільства, який виявляється в уникненні індивіда через внутрішню протидію всілякого примусу з боку суспільства. У світосприйнятті невротика уявлення про примус розширюється: соціальні феномени (в тому числі такі звичні явища, як логіка, естетика, любов, турбота про ближнього, співпраця та мова) гостро сприймаються невротиком як примусові і як такі, що ущемляють його внутрішні прагнення до переваги. Уникання участі в суб'єктивно примусових формах соціального життя призводить до ізоляції невротика від суспільства, що виявляється в установленні ним нестандартних "окремих логік", порушеннях мови, соматичних невротичних симптомах, сексуальних проблемах, руйнуванні його здатності до спілкування. Прагнення до надкомпенсації, часто властиве невротику, впливає на стиль його мислення і визначає домінування в його апперцепційній схемі жорстких дихотомічних дистинкцій ("зверху - знизу", "переможець - переможений", "чоловіче - жіноче", "все - нічого" та ін.).

Окрім прямого прагнення до переваги та боротьби за владу іноді застосовується інший підхід - втеча у хворобу. Людина може добиватися панування та примушувати інших пристосовуватися до своїх вимог через демонстрацію безпорадності.

Неповноцінність органів також приводить до двох типів реагування. Перший тип полягає в заміні неповноцінного органу іншим, як у випадку розвитку у сліпого гострого слуху. Другий тип реагування - це тривала концентрація на неповноцінному органі, що приводить до переборення неадекватності. Ілюстрацією може бути заїка, який в подальшому став оратором. Так, давньогрецький оратор Демосфен в дитинстві страждав від дефекту мови, а багато видатних полководців - люди невисокого зросту (Наполеон, Суворов).

А. Адлер особливо підкреслює можливість скористатися почуттям неповноцінності, коли стверджує, що навіть геніальність можна інтерпретувати як вияв пристрасного бажання компенсувати індивідуальний дефект.

Західна культура виставляє чоловіка як символ влади. Мужність розуміють як верховенство, жіночість - як підлеглість, тому кожен прагне досягти ідеалу мужності (це так званий "чоловічий протест"). Така поведінка часто спостерігається у жінок, але зустрічається і в чоловіків, особливо в невдах. Сексуальна активність завжди має розглядатися в аспекті стилю життя, який ґрунтується на ранніх дитячих прототипах. Людина із суспільним прототипом лояльно ставиться до партнера в любовних ситуаціях, а та, що в дитинстві мала боротися за перевагу, схильна сексуальні стосунки використовувати в цілях маніпулювання. Любов є однією з трьох головних проблем; дві інші - це ставлення до роботи та стосунки з людьми. Центральною з них є ставлення до оточуючих.

Здавалося б, це мало б свідчити про кардинально нові установки "індивідуальної психології" Адлера. Але він не здійснює революційного перевороту у психоаналізі, оскільки його розуміння "соціального" не виходить за межі несвідомих потягів людини. Розгляд відносин між індивідами замикається в Адлера на розкритті начебто притаманних кожній людині несвідомих "прагнень до влади". Тому вивчення соціальних потягів особистості зводилося, по суті, до розшифрування витіснених бажань володарювання, переваги над іншими1.

Додержуючись цілісного підходу, Адлер вважав, що людину завжди слід розглядати в контексті її оточення і що знання про людину не можливе без з'ясування "ставлення людини до своїх соціально встановлених завдань". Людина живе в суспільстві, і оточуюча культура завжди встановлює певні межі для реалізації прагнення до переваги. Окрім прагнення до переваги в людини є також почуття спільності: "...її тілесність потребує від неї єдності; мова, мораль, естетика, розум прагнуть до загально-прийнятності, передбачають її; любов, робота, людська співпричетність є реальними вимогами спільного людського життя". Ці реальності, які неможливо розірвати, атакує або намагається хитро обійти "прагнення до особистої влади". Почуття спільності та прагнення до переваги є основними чинниками поведінки людини: перше стає її обмежувальним принципом, друге - направляючим. Прагнення до переваги має численні форми вияву. Залежно від конкретних сфер застосування воно може виявлятися в антисоціальній поведінці або іноді перетворюватися на джерело високих художніх досягнень, потужний чинник культурного прогресу.

Відкидаючи біологізм Фрейда і Юнга, Адлер водночас наділяє особистість такими потягами, які, будучи соціальними, мають все ж вроджений характер. Таке трактування соціального є також в інших філософів, що відкидають окремі теоретичні положення класичного психоаналізу, але поділяють загальні ідеї Фрейда. У цьому разі розуміння Адлером соціальних потягів, у тому числі й прагнення до влади, що з самого початку притаманні людській природі, - одне із запозичень із філософських ідей Ф. Ніцше і А. Шопенгауера про волю до влади - відтворює центральну ідею З. Фрейда про вродженість несвідомих інстинктів людини. На місце біологічних несвідомих інстинктів ставляться соціальні прагнення, які також виявляються вродженими. У цьому аспекті поняття соціальних прагнень А. Адлера4 близьке до уявлень 3. Фрейда про первісні потяги6 та К. Юнга про архетипи.

Власне, саме визнання наявності соціальних потягів ще не пояснює, чому особистість у певній соціальній ситуації діє таким або іншим чином. Якщо Фрейд у пошуках мотиваційної поведінки особистості зосередив увагу на виявленні причини дії людини, то для Адлера причинність відіграє незначну роль, оскільки, як він вважає, не може дати задовільного пояснення діяльності людини. Для пояснення дій індивіда необхідно знати кінцеву мету його прагнень; тільки вона може пояснити поведінку людини, "несвідомий життєвий план, за допомогою якого вона намагається перебороти напруження життя і свою незадоволеність".

Намагаючись відповісти на питання, в чому полягає кінцева мета, яка зумовлює діяльність людини, Адлер довго не міг прийти до однозначного рішення. Спочатку кінцевою метою людської діяльності він проголосив прагнення до влади, потім - прагнення до переваги, яке вже не пов'язувалося з престижем, першістю та іншими соціальними атрибутами могутності людини, а належало до сфери завершеності, цілісності й тотальності особистості. Зрозуміти людину, тобто розкрити смисл її життя, значення її психічних актів, на думку Адлера, можливо лише в тому разі, якщо індивід розглядатиметься як такий, що прагне до особистого ідеалу, досконалості.

Таким чином, кінцевою метою розвитку людини, за Адлером, є прагнення до досконалості, "саморозгортання" своєї суті, досягнення "самості". Адлер постулює активний принцип людського життя, акцентуючи увагу не тільки на діяльності, а й на самодіяльності людини.

Розгляд особистості як продукту її власної творчості відкривало шлях до розуміння діяльної сторони суб'єкта, який не пасивно сприймає світ, а створює його. Однак, залишаючи без уваги взаємовідносини між особистістю і суспільством, Адлер лише констатує, що людина від природи є соціальною істотою. Певна річ, одного цього замало для розуміння істинних зв'язків і відносин у суспільному житті. Оскільки розкриття соціальних детермінант людської поведінки проводиться Адлером на несвідомому мотиваційному рівні розвитку психіки, то і результати такого розгляду мають психологічну обмеженість. Проте саме від Адлера, який звернув увагу на соціальні детермінанти поведінки людини, починається оформлення і розвиток "соціологізованого психоаналізу".

Соціально-психологічний ухил психологічних концепцій Адлера вплинув на теоретичні концепції неофрейдистів (Саллівен, Хорні, Фромм та ін.), однак сама "індивідуальна психологія" як діюча наукова школа після 1920-х років, на які прийшовся пік її відомості й популярності, практично втратила свій вплив.