Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Найвища судова інституція

Характеризуючи судову систему Української держави, дослідники (А. Середа) звертають увагу на головну її особливість. А саме функціонування протягом певного часу "змітаної" судової системи - судових установ часів Російської імперії, Тимчасового уряд). Центральної Ради та судових інституцій Гетьманату. Від часу затвердження гетьманом Закону про титул (25 травня 1918 р.) суд у гетьманській Україні творився "іменем закону Української держави". Питання координації організаційної розбудови судової системи покладалося на Міністерство судових справ (юстиції). Усі судові органи Гетьманату поділялися на загальні, місцеві та військові суди. Найвищою судовою інституцією Держави були Генеральний суд (до певного часу продовжував працювати, як за часів УНР, у своєму попередньому виді), а згодом - Державний Сенат.

Міністерство судових справ (юстиції) здійснювало управління усією судовою системою Української держави і мало головними завданнями: організаційне керівництво судами Української держави, матеріальне забезпечення їх діяльності, вивчення й узагальнення судової практики, внесення пропозицій до уряду щодо вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікацію законодавства, вироблення української правничої термінології, пристосування колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підготовку проектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.

Найвища судова інституція

Правовою основою діяльності Генерального суду був насамперед спеціальний розділ "Законів про тимчасовий державний устрій України" (29 квітня 1918 р.), в якому визначалося її місце в системі урядових установ як вищого "охоронителя" й захисника закону та вищого державного суду в судових і адміністративних справах. На Генеральний суд покладалося завдання оголошувати "для загальної відомості" усі закони та розпорядження уряду, а "порядкуючий генеральний суддя" і генеральні судді мали призначатися гетьманом. Проте останній від самого початку планував реформування Генерального суду, тобто перетворення його на щось подібне до російсько-імперського "Правительствуючого Сенату".

Першим кроком до цього стало створення (17 травня 1918 р.) при Міністерстві судових справ спеціальної комісії з підготовки законопроектів про утворення Державного Сенату і судових палат, а отже, реформування існуючих найвищих судових інституцій. Наступний крок був пов'язаний із прийняттям Закону для перегляду заведення Генерального й Апеляційного судів (2 червня 1918 р.), яким скасовувалася дія Закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. Новий документ окреслював шляхи нової реформи, а до її здійснення уточнював повноваження вищої судової інстанції. Згідно з цим Законом, Генеральний суд складався з трьох департаментів - цивільного, кримінального й адміністративного - і виконував функції, які до його утворення належали Правительствуючому Сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду. Цей Закон мав діяти до створення нового органу - Державного

Сенату - що й було метою судової реформи. За період функціонування Генерального суду Української держави (29 квітня - серпень 1918 р.) було розглянуто значну кількість справ. Однак мали місце випадки втручання гетьмана у сферу компетенції Генерального суду (А. Середа), крім того, він мав можливість змінити вирок будь-якого судового органу.

Державний Сенат став вищим судовим органом чи вищою інституцією Держави "у судових та адміністративних справах" (з І вересня 1918 р.) відповідно до Закону "Про утворення Державного Сенату" (8 липня 1918 р.). У документі окреслювалися структура органу, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення Зокрема, Державний Сенат складався із Загального зібрання та трьох генеральних судів - адміністративного, кримінального, цивільного (всього 45 сенаторів, які затверджувалися Радою міністрів і призначалися гетьманом). Очолював Державний Сенат президент, але вищим органом правління оголошувалися Загальні збори (у складі всіх сенаторів). Останні вирішували питання про надання та позбавлення звання сенатора, про їх дисциплінарну відповідальність, про звільнення з посади через хворобу тощо.

Зазначимо, що на відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: вища юридична освіта і не менш як п'ятнадцятирічний стаж роботи "в судовім відомстві на посадах не за судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов'язки в той саме час". Водночас закон містив і цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької. Тимчасове усунення сенатора з посади могло статися лише в разі притягнення його до кримінальної відповідальності, а звільнення і позбавлення звання сенатора-лише за вироком суду.

У законі містилися також докладні правила проведення засідань Сенату та запровадження особливої форми для сенаторів. Характерною особливістю треба вважати те, що закон приписував судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением судебных установлений" та "Уставом уголовного и гражданского судопроизводства".

Українська прокуратура організовувалася згідно із Законом "Про утворення Державного Сенату" (8 липня 1918 р.). При трьох генеральних судах та при Загальному зібранні запроваджувалися посади прокурорів, існували посади товаришів прокурорів, а функції генерального прокурора Української держави з часу запровадження Державного Сенату покладалися на міністра юстиції. Прокурорам Державного Сенату Української держави надавалося право порушувати питання про необхідність тлумачення, доповнення або зміни існуючих законів. Прокуратура була зобов'язана керуватися у своїй діяльності нормами, які раніше регулювали функції прокуратури Правительствуючого Сенату.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася традиційна функція представництва у цивільних і захисту - у кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлення порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати і звільняти Міністерство юстиції.

Система загальних судів в Українській державі запроваджувалася (відновлювалася) на підставі Закону "Про судові палати і апеляційні суди" (8 липня 1918 р.), який скасував такий же закон Української Центральної Ради і поновлював колишні (російсько-імперські) апеляційні судові інституції - Київський апеляційний суд, Одеську й Харківську судові палати. Зазначений Закон вносив певні зміни, що стосувалися штатів та вимог до кандидатів на посади суддів. Зокрема, кожна судова палата складалась із цивільного і кримінального департаментів, які мали окремий склад на чолі з головою (обирався на загальних зборах палати найстарший із суддів).

З налагодженням діяльності судових палат були відновлені й окружні суди, які протягом 1917-1918 рр. припинили свою діяльність. Усього в Україні станом на 16 серпня 1918 р. діяли 19 окружних судів. Окружні суди діяли у складі адміністративного, кримінального і цивільного відділів. Очолював суд голова, крім нього, до складу входили товариш голови, судді, судові слідчі, секретарі, нотаріуси, судові виконавці, судові посланці. До компетенції окружних судів належали адміністративні, цивільні, кримінальні справи. Натомість, до компетенції судових палат входив розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення окружних судів. Касаційні скарги на рішення судових палат вносилися до Державного Сенату.

Система місцевих судів Української держави майже не змінилася з часів УНР. Станом на серпень 1918 р. функціонувало 112 міських і повітових з'їздів мирових суддів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання (у сільській місцевості) або міські думи (у містах) строком на три роки. До компетенції мирових суддів належали дрібні адміністративні, кримінальні (коли покарання не перевищувало 1,5 року тюремного ув'язнення) і цивільні (за сумою позову не більше як 3 тис. крб.) справи. Мирова дільниця складалась із декількох волосних і міських районів. Мирові дільниці об'єднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з'їзди мирових суддів. Функцією мирового з'їзду був нагляд за належними до нього мировими суддями. За з'їздом здійснювала нагляд судова палата, якій був підпорядкований відповідний округ. Далі існувала посада адміністративного судді повіту, запроваджена ще законом Тимчасового уряду від 30 травня 1917 р. Нововведенням було покладення обов'язків провадження досудового слідства у кримінальних справах на адміністративних суддів, яке було узаконене постановою Ради міністрів (3 червня 1918 р.).

За часів Гетьманату продовжував функціонувати Й Одеський комерційний суд, діяльність якого була врегульована імперським Статутом торгового судочинства.

Система військових судів Української держави гетьмана П. Скоропадського базувалася на кількох нормативно-правових актах.

Закон "Про військову підсудність" (30 травня 1918 р.) визначав протиправні діяння, що мали розглядатися військовими судами у порядку звичайної підсудності (цивільних осіб у випадках ухилення їх від проходження військової служби, неприбуття на навчальні збори, а також якщо вони разом з військовими вчинили службовий злочин) та у порядку виняткової підсудності (військові - старшини, підстаршини, козаки та військові урядовці під час перебування їх на дійсній військовій службі чи навчальних зборах та особи, які "належали до війська" - священнослужителі всіх віросповідань, котрі перебували на службі у військових інституціях, а також в організаціях, що обслуговують армію; старшини закордонних армій, котрі перебували в українській армії, якщо щодо них не видано окремого розпорядження; обслуговуючий персонал військових; особи, які йшли за військом з дозволу військового начальства, а саме: кореспонденти, постачальники, робітники, торговці, візники та ін.).

У порядку виняткової підсудності військовому суду підлягали також і цивільні особи у разі вчинення ними під час війни чи військового стану таких злочинів, як зрада, шпигунство, повстання проти влади, опір владі, напад на військових при виконанні ними службових обов'язків, ворожа агітація, знищення військового майна, вбивство, розбій, грабіж, підпал, зґвалтування. А в разі ведення бойових дій на чужій території військовому суду в порядку виняткової підсудності підлягали жителі місцевостей, захоплених армією під час війни (якщо в даній місцевості не було загальних судів - за всі злочини; якщо загальні суди були, то за шпигунство, повстання проти встановленої законним шляхом влади, опір владі, напад на військових, ворожу агітацію, знищення військового майна, а також за ті види злочинів, які будуть передані до військової підсудності, згідно з окремим розпорядженням командувача армією).

Наприкінці липня 1918 р. Рада міністрів надала право міністру внутрішніх справ передавати військовим судам для розгляду, за погодженням з міністром військових справ і міністром юстиції, справи про всі злочини проти державного устрою України, напади на урядових осіб цивільних відомств при виконанні службових обов'язків, навмисне знищення чи пошкодження майна і фальсифікування грошових знаків.

Згідно з ухваленим Законом "Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію" (21 червня 1918 р.), військові суди поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабові (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі). А систему гетьманської військової юстиції очолювало Головне військово-судове управління, що складалося з трьох відділів: загального, прокурорського та законодавчого. На загальний відділ покладались функції вирішення персональних та господарських справ. Прокурорський відділ, перейменований згодом на касаційний, здійснював прокурорський нагляд. У законодавчому відділі працювали над створенням нового українського військового законодавства (Ю. Вовк).

Військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, якщо "постанови в цих законах не будуть суперечити новим законам Української держави". Вищі військові суди розглядали справи військових і про військових, що займали посаду не нижче за командира окремої частини. До компетенції штабних судів належали всі справи, які не підлягали вищим військовим судам. Військовополонені підлягали військовій підсудності на тих же підставах, що й військові української армії. У засіданнях вищого військового суду передбачалась участь прокурора й захисника, проте в штабних судах їхня присутність не була обов'язкова. Касаційне оскарження вироків усіх військових судів було передбачено в Генеральному суді. Справи у військових судах Гетьманату розглядали колегії у складі голови та виборних суддів, яких обирали терміном на два місяці шляхом жеребкування на основі складених командирами частин списків кандидатів (Закон "Про Порядок обрання виборних суддів у військових судах" від 8 листопада 1918 р.).

Варто зазначити, що на території Української держави у 1918 р. діяли також і окупаційні військові суди, які були судами виняткової юрисдикції особливого роду (В. Німченко). Розгул і свавілля таких судів Міністерство юстиції доби Гетьманату виправдовувало послабленням функцій національного судового апарату. Військова влада Німеччини і Австро-Угорщини прямо зобов'язувала власні військові суди приймати до розгляду будь-які кримінальні справи щодо українських громадян. Формально протестуючи проти таких дій окупаційного командування, міністерство домовилося з німецькою владою про створення особливої узгоджу вальної комісії з розмежування функцій військових судів Німеччини і України. Внаслідок цього було досягнуто домовленості про деяке звуження компетенції окупаційних судів і посилення прокурорського нагляду з боку України щодо таких справ. Але насправді свавілля німецьких і австро-угорських військових судів тривало практично без обмежень до того часу, коли окупаційні війська покинули територію України.

Отже, за досить незначний час існування Гетьманату П. Скоропадського була створена власна українська судова система і велася робота, спрямована на забезпечення її повноцінного функціонування. Найвищою судовою інституцією були Генеральний суд, а згодом - Державний Сенат. Організаційними питаннями з координації розбудови судової системи займалося Міністерство судових справ (юстиції). У реформуванні судоустрою Української держави орієнтувалися на дореволюційну російську судову систему. Усі судові органи Гетьманату поділялися на загальні, місцеві та військові суди. Останні посіли важливе місце в системі державних органів, а також сприяли зміцненню законності і правопорядку. Серед негативних явищ - втручання представників німецької та австро-угорської військової влади у діяльність українських судових установ. Крім того, судові органи Української держави не виконали до повної міри своїх завдань, пов'язаних з охороною від посягань на суспільний і державний лад, захистом прав і законних інтересів громадян, а також усіх форм власності.