Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Військове будівництво

З самого початку своєї діяльності Павло Скоропадський приділив значну увагу формуванню регулярних, професійно підготовлених Збройних сил. Незважаючи на те, що німецьке командування поставилось до цих планів без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки щодо організації майбутньої української армії: створила законодавчу базу й заклала добрі організаційні структури Збройних сил.

Координаційним органом проведення військової політики гетьмана було Міністерство військових справ, до складу якого входило три головних управління: артилерійське, інтендантське, інженерне. Однак безпосередньо організаційну роботу з розбудови армії було покладено на Генеральний штаб. Після реорганізації (червень 1918 р І Генеральний штаб Української держави діяв у складі двох генерал-квартирмейстерів. До першого входили підрозділи: оперативний, розвідувальний, зв'язку та закордонний. До другого - мобілізаційний, організації війська та головної шкільної управи. Інші підрозділи - інспектура артилерії, залізничний відділ, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил - були підпорядковані безпосередньо начальникові штабу.

Рада міністрів Гетьманату ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії тільки у вересні 1918 р., хоча законодавча база військового будівництва закладалася кількома місяцями раніше.

В основі урегулювання проблеми розбудови Збройних сил Української держави лежало декілька нормативно-правових актів. Закон про загальний військовий обов'язок (24 липня) визначав чисельність армії, особливості проведення мобілізації та тривалість дійсної військової служби. Зокрема, у піхоті призовникам доводилося б служити два роки, в кінноті та артилерії - три роки, у флоті - чотири роки. Перебування в запасі мало тривати до 38 років. Після запасу всіх чоловіків зараховували до ополчення, а в 45 - їх мали звільняти від , військового обов'язку. Ще раніше (29 червня 1918 р.) військовий міністр затвердив умови вступу до української армії. Головною серед них була наявність певного зв'язку з Україною за походженням та народженням. Загальна чисельність армії мала становити майже 310 тис. вояків. Призов на дійсну військову службу мав здійснюватися двічі на рік - 15 листопада та 1 березня. Згідно з мобілізаційним планом, до Збройних сил призивалося лише 0,05% населення України, що було найменшою пропорцією, порівняно з чисельністю армій мирного часу усіх європейських країн. Проте ця робота залишилася незавершеною. Ще один Закон -"Про політично-правове становище служащих військового відомства" (1 серпня) - був спрямований на деполітизацію армії. Військовослужбовців позбавляли активного та пасивного виборчого права, можливості входити до складу будь-яких політичних партій чи організацій політичного характеру, навіть забороняли брати участь у політичних мітингах, зборах, маніфестаціях чи демонстраціях. Це дало можливість урядові на певний час послабити вплив політичних партій на військові частини й зміцнити дисципліну.

Планована структура армії передбачала створення восьми армійських корпусів, що комплектувалися за територіальним принципом, відповідали кількості військових округів і називалися за місцем свого розташування: Волинський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський і Катеринославський. Кожен корпус мав складатися з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат та однієї бригади важких гармат, кавалерійського та повітряного полків, технічного та санітарного куренів і декількох сотень - автоброневиків, радіотелеграфних та залізничних. Піхотна дивізія складалася з трьох піхотних полків, полк -з трьох куренів (батальйонів), курінь - з трьох стрілецьких та однієї кулеметної сотні. Окрім військових частин і з'єднань, що входили до складу восьми корпусів, Збройні сили мали мати ще й такі формування: Сердюцьку (гвардійську) дивізію, чотири кавалерійські дивізії, окрему таврійську піхотну бригаду, три окремі важко гарматні бригади, чотири залізничних курені та два курені понтонерів, ескадрильї великих аеропланів та інші частини. З початком осені 1918 р. були майже повністю сформовані старшинські та підстаршинські кадри в корпусах і кавалерійських дивізіях, передбачалося також організувати військові навчальні заклади - академію з трирічним терміном навчання та кілька кадетських і старшинських шкіл.

Запроваджено військові ранги і відзнаки для підстарший, старшин і генералів: підстаршини - гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; молодша старшина -хорунжий, значковий, сотник; булавна старшина - військовий старшина, осавул, полковник; генеральна старшина -генеральний, генеральний бунчужний, генеральний обозний. Для усього особового складу армії на шапку запроваджувалася відзнака у виді Тризуба, а для старшин та підстарший - відзнаки на зразок німецького погона.

Окрім організаційних заходів щодо створення дієздатної регулярної національної армії, гетьманський уряд велику увагу приділяв визначенню статусу та умов військової служби козацького війська. Організації "Вільного козацтва" часів Центральної Ради ("приватні вільно-козачі організації") розпускалися (червень 1918 р.), а натомість задекларовано створення таких формувань українського козацтва, що мали стати соціально-військовим резервом й прообразом народного ополчення. Згідно з гетьманським універсалом про відновлення козацтва (16 жовтня 1918 p.), воно мала таку структуру: козаки однієї губернії об'єднувалися в кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьманові, кіш складався з декількох полків, кожен у межах повіту. На чолі усіх козаків стояла Велика козацька рада з 32 осіб, частина яких обиралася, а інша - призначалася гетьманом. Кошові отамани призначалися з досвідчених офіцерів колишньої російської армії - українців за національністю. Однак ці рішення приймалися наприкінці існування гетьманського режиму, і їм, здебільшого, не судилося бути реалізованими.

Отже, питанням розбудови національних Збройних сил гетьманський уряд надавав вагомого значення. Проте вибір шляхів їх розбудови значною мірою диктувала австро-німецька військова присутність. Передбачалося створити регулярну й професійно підготовлену армію. Внаслідок планомірної і послідовної, однак не завершеної роботи було створено законодавчу базу військового будівництва й закладено організаційні структури Збройних сил. Було наведено порядок в обліку призовників, завершено реорганізацію військових частин, здійснено деполітизацію української армії, розпочато підготовку офіцерських кадрів. Другим напрямом національного військового будівництва Гетьманату стала спроба створення формувань українського козацтва, яке мало стати соціально-військовим резервом і прообразом народного ополчення.