Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Особливості цивільно-правового регулювання

За загальним визнанням, чи не найвагоміше історичне значення серед гетьманського законодавства мали правові акти, що мали забезпечити соціокультурну сферу. Однак, подібно до періоду УНР Центральної Ради, в Українській державі головна увага законодавця у сфері цивільно-правового регулювання також зосереджувалася на соціально-економічних проблемах. А найважливішими цивільно-правовими актами Гетьманату були ті, що регулювали власність, зокрема правове вирішення земельного питання та нормалізацію становища у фінансово-кредитній системі.

Першим нормативно-правовим актом, що заклав фундаментальні основи земельного законодавства доби Гетьманату, була "Грамота до всього українського народу". Концептуальні засади нової земельної політики стосувалися, насамперед, відновлення права приватної власності на землю як фундаменту культури і цивілізації; свободи укладення договорів з купівлі-продажу землі; відчуження земель за справжньою їх вартістю від великих власників (понад п'ять десятин землі) та наділення земельними ділянками малоземельних селян (менше п'яти десятин землі). Передбачалося, що розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин.

Проведення земельної реформи гетьман вважав своїм основним завданням. У земельній політиці уряд П. Скоропадського планував зробити ставку на міцного власника, який самотужки обробляв би свою землю. Планувалося відродити землеволодіння практично у всіх формах його існування в Російській імперії: приватній, надільній, державній, церковній, монастирській, заводській, фабричній тощо.

Земельні реформи в Українській державі гетьмана П. Скоропадського мали багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи: 1) здійснення всіх перетворень за відповідальності уряду; 2) створення державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земельних ділянок для потреб малоземельних господарів; 3) створення дрібних, але економічно міцних господарств; 4) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України; 5) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

Відповідно до цих положень було ухвалено низку законодавчих актів. Проте чи не найважливішим був Закон про право продажу й купівлі землі поза міськими оселями (14 червня 1918 р.). У ньому визначалися особливості набуття землі у власність різними соціальними категоріями. Зокрема, право продажу без обмеження розміру надавалося кожному власникові сільськогосподарських та лісових маєтностей у повітах, однак розмір куплених або набутих даруванням земельних ділянок не повинен був перевищувати визначених 25 десятин.

Виключне право скуповувати сільськогосподарські та лісові угіддя без обмеження їх кількості мав лише спеціально створений Державний земельний банк (23 серпня 1918 p.), однак за умови подальшого розпродажу земельних ділянок на підставах даного Закону.

У випадку, якщо ділянки купували земельні (сільськогосподарські) товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок 25 десятин на кожного члена. Крім того, протягом 2 років придбану землю необхідно було розмежувати на індивідуальні наділи. Передбачалося: якщо таке розмежування не відбудеться, то його мали би провести відповідні повітові земельні комісії. Причому рішення комісій з цього приводу вважалися остаточними і оскарженню не підлягали.

Таким чином, зазначений Закон спрямовувався на ліквідацію колективного та встановлення одноосібного господарювання на селі. Гетьманська влада через його реалізацію поставила за мету вирішення суспільно-політичного завдання - створення середнього класу селян-власників, які мали стати її опорою.

Зазначені положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавались у продаж лише з дозволу міністра земельних справ. Із його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. У цьому випадку покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів та відшкодувати всі боргові зобов'язання за претензіями іпотечних банків і приватних осіб відповідно до розмірів земельної ділянки. Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних з публічних торгів, які здійснювались у порядку примусового стягнення іпотечних чи приватних боргів. Про такі торги банки та судові установи мали повідомляти повітову земельну комісію. У разі їх можливого опротестування (земельною комісією) справа передавалася в окружний суд. При порушенні встановлених норм купівлі землі ЇЇ надлишки (понад 25 десятин), за рішенням суду, переходили в державну власність. Нагляд за виконанням закону доручався повітовим і губернським земельним комісіям. Щоб уникнути зловживань з боку земельних комісій, скарги про порушення ними норм цього Закону подавалися до Генерального суду, який мав право скасувати відповідну постанову комісії. Не змінювалося встановлене раніше право спадкування землі як за законом, так і за заповітом.

Практичне втілення цього Закону в життя покладалося на земельні комісії та Державний земельний банк. Проте ці державні установи тільки формувалися, і тому покладення на них виконання норм Закону спричинило зволікання із вирішенням земельного питання. Як наслідок - більш чіткого законодавчого закріплення потребували органи місцевої земельної адміністрації, процес формування яких затягнувся на тривалий період. На вирішення цього питання були спрямовані два нових закони, затверджених (15 липня 1918р.) гетьманом.

Закон "Про встановлення земельних комісій, про відновлення чинності Положення про землеустрій і деяких постанов про селянську землевласність та землекористування" формував земельні комісії із законодавчим закріпленням їх статуту, в якому визначались обов'язки, склад та юридичні права комісій. Одночасно із земельними комісіями Рада міністрів на підставі Закону "Про утворення тимчасових земельно-ліквідаційних комісій" створила тимчасові земельно-ліквідаційні комісії (повітові та губернські). Основна мета створення тимчасових земельно-ліквідаційних комісій випливає зі змісту їх статуту. Комісії мали відновити поміщицьке землеволодіння в дореволюційних розмірах та подбати про відшкодування збитків, яких поміщики зазнали під час революції.

Наприкінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати з таких площ урожай та повернути внесені наперед орендні виплати. Останній гетьманський законопроект - "Проект загальних підстав земельної реформи" (8 листопада 1918 р.) - проголошував, що усі великі земельні маєтки мала примусово викупляти держава, а потім продавати за допомогою Державного земельного банку, проте не більше як по 25 десятин одній особі. Господарства, що мали велике агрокультурне значення, залишалися у розмірах до 2000 десятин кожне. Більшими за розмірами могли бути маєтки цукрових заводів, племінні та насіннєві господарства, але й вони не мали перевищувати п'ятикратного розміру земельного цензу, тобто 2000 десятин. Цей законопроект, зокрема, мав сприяти підвищенню ефективності роботи цукрової промисловості, яка у той час мала провідне значення для економічного розвитку країни.

Однак втілити в життя ці, задуми гетьманському урядові не вдалося. І це пояснюється не тільки браком часу. Гетьманська аграрна реформа супроводжувалася диктатом окупаційних властей і намаганням поміщиків відновити дореволюційні земельні відносини та повернути свою власність. Затверджені гетьманом закони здебільшого мали антиселянський характер і, відповідно, налаштовували українське селянство проти гетьманського уряду.

Гетьманське фінансове законодавство, що виникло в результаті вирішення складних проблем у галузі фінансів та грошового обігу, розвивалося у декількох напрямах. Перший напрям полягав у налагодженні фінансово-кредитної системи. Тут передбачалося розробити і прийняти державний бюджет на засадах реального обліку видатків і прибутків України, подолати високий рівень інфляції. Другий напрям - упорядкування грошового обігу (перекрити неконтрольований обіг російських рублів, "керенок", німецьких марок, австро-угорських крон; впровадити заходи щодо захисту внутрішнього ринку від інтервенції іноземних валют; обмежити випуск українських грошей реальними потребами народного господарства).

Першорядним завданням стала підготовка державного бюджету на 1918 рік, який був затверджений у серпні. Історики на основі аналізу архівних документів роблять висновок про його бездефіцитність. Водночас обґрунтовано вважають, що урядові було нелегко дотримуватися основних положень бюджету. Давалися взнаки економічні негаразди, відсутність в Україні єдиної грошової одиниці.

Наступним кроком керівництва держави стала спроба перекрити потік російських рублів на її землі. Згідно з ухваленим (серпень 1918 р.) П. Скоропадським Законом заборонялося ввозити в Україну 5-процентні зобов'язання і серії Державної скарбниці Росії. Значно обмежувалася також кількість грошових знаків і купонів від т. зв. процентових російських паперів, які могли ввезти втікачі на українські землі. Так, вони мали дозвіл взяти зі собою до 10 тис. рублів на одну особу чи до 20 тис. на одну сім'ю. Проте цей Закон не виконувався повністю, оскільки на кордоні процвітала корупція і хаос.

Міністерство фінансів намагалося реалізувати програму побудови грошової системи і забезпечення її власними ресурсами В Українській Державі відновлювалася національна грошова одиниця - карбованець, що поділявся на 200 шагів (закон від 9 травня 1918 р.). Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином - цукром. Важливим заходом уряду в напрямі налагодження фінансової справи стало запровадження української грошової одиниці - гривні. Закон "Про випуск 20 серій білетів Державної скарбниці" (12 травня 1918 р.) передбачав введення в обіг білетів на суму 1 млрд гривень. Надійшли в обіг білети Державної скарбниці з номіналами 50,100, 200 та 1000 гривень. Формою запобігання новим емісіям стали облігації, доходами від їх продажу мали покриватися надзвичайні витрати. Було випущено Державні кредитові білети з номіналами 2, 10, 100, 500, 1000 та 2000 гривень, які продовжуватимуть виконувати свої функції за доби Директорії УНР.

Стабілізація фінансово-кредитної системи Української держави була б неможливою без налагодження роботи банків. Важливого значення для успішної фінансової роботи набувало створення емісійного банку. Рада міністрів затвердила Статут Українського державного банку (10 серпня 1918 р.). Трохи згодом було засновано Державний банк. Основний капітал Українського державного банку становив 100 млн карбованців, а резерв - 10 млн. Це була емісійна установа, і випущені нею кредитові білети називалися банківськими грошима або банківською валютою. Окрім надання короткочасних кредитів і забезпечення діяльності грошової системи, на Український державний банк було покладене завдання контролювати засоби, які передбачалося отримувати від реалізації майна, що залишилося в спадок від різного роду установ і організацій воєнного часу. Ці доходи призначалися на покриття державних витрат.

Отже, за часів П. Скоропадського вдалося здійснити ряд важливих кроків для забезпечення фінансової незалежності України. Створювалася власна грошова система, впроваджено заходи щодо захисту внутрішнього ринку від інтервенції іноземних валют, розроблені основи національного бюджету. Однак повністю взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьманові так і не вдалося.