Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Правоохоронні органи

На відміну від попередньої української влади 1917-1918 рр. Гетьману П. Скоропадському вдалося розробити найбільш виважену й забезпечену правоохоронну систему, основою якої стала Державна варта. Щоправда, як зазначають дослідники (О. Олійник), можливість її функціонування мала певну залежність від політики союзного командування. А це до певної міри компрометувало охоронний апарат Гетьмана в очах громадян України.

Державну варту було створено на підставі Тимчасової постанови Ради міністрів Української держави ("Про зміну існуючих законів про міліцію і створення державної варти" від 18 травня 1918 р.) як один із департаментів Міністерства внутрішніх справ. Структурно департамент складався з трьох основних відділів - загального (фінансово-господарські й облікові питання), інспекторського, який, окрім координації кадрової роботи, здійснював керівництво кримінально-розшуковими відділами міліції, та легітимаційного (паспортний режим). До складу департаменту входила також секретна частина та органи, які керували роботою окремих підрозділів варти (залізничний, освідомчий (себто - інформування) тощо).

Характеризуючи структуру Державної варти, дослідники (О. Олійник) звертають увагу на те, що особливе місце в організаційно-структурній системі установ Державної варти займав освідомчий відділ. Його місцеві органи організовувалися на різних адміністративно-територіальних рівнях і діяли автономно (тобто підпорядковуючись безпосередньо голові місцевої адміністрації). Крім завдань щодо боротьби з кримінальною злочинністю, вони мали попереджати і запобігати злочинам проти державного ладу й безпеки держави, збирати агентурну інформацію про політичні виступи, страйки, політичні партії та їх функціонерів. Серед каналів збору службової інформації в системі освідомчих відділів найбільш ефективними були (В. Сідак): зовнішній нагляд (кількість секретних агентів - філерів та їхнє грошове утримання залежали від розмірів міст) та секретна агентура (вивчення настроїв різних верств населення). Характерно, що, всі співробітники Державної варти незалежно від галузі своєї діяльності (міської, повітової, залізничної, кримінально-розшукової, освідомчої) мали працювати у тісній взаємодії.

Правові основи діяльності та чітка організаційно-функціональна структура місцевих органів Державної варти встановлювались "Законом про Статут Української Державної Варти" (9 серпня 1918 p.). Зокрема, установи Державної варти, що утворювались на місцях - в губерніях, повітах, градоначальствах і на залізницях, - діяли відповідно до норм та положень, які містились у цьому акті. Документ визначав напрями діяльності, штати та порядок управління й підпорядкування органів Державної варти. Діяльність Державної варти була поділена на декілька основних видів: загальна (адміністративна) й оперативна (кримінально-розшукова та інформаторська). Також на Державну варту покладались функції здійснення захисту існуючого в країні ладу (тобто державної безпеки).

Кількість службовців варти, яка розподілялась на міську (пішу) і сільську (кінну), визначалася чисельністю населення (в містах: один вартовий на 400 чоловік, у сільських районах - на 2000 чоловік). У губерніях уся оперативна робота Державної варти, включно з кримінально-розшуковою та інформаторською, а також здійснення нагляду за діяльністю її апарату на місцях були передані у відання губернського старости. Винятком був нагляд за проведенням дізнань з приводу вчинених злочинів, який залишався за прокуратурою. Губернський староста мав спеціального помічника - інспектора державної варти. У повітах діяльність Державної варти перебувала у компетенції повітових старост, за винятком нагляду за дізнанням, який, як і в губерніях, здійснювала прокуратура. На чолі Державної варти повіту стояв начальник Державної варт повіту, який підпорядковувався повітовому старості, у своєму штаті мав помічника та канцелярію. Уся територія повіту поділялася на райони, що охоплювали по декілька волостей. На чолі кожного з районів стояв начальник Державної варти району. При ньому також були помічник, писар (діловод) та канцелярія. Кожен район поділявся на волості. На чолі Державної варти волості стояв голова волосної Державної варти. Міста й містечка відокремлювались у самостійні адміністративні одиниці. Крім того, у кожній волості передбачався вартовий старшого розряду. Розподіл вартових за районами здійснював начальник Державної варти повіту. Начальники Державної варти району підпорядковувалися начальникові Державної варти повіту.

Крім установ державної варти, які діяли в губерніях, містах, повітах, районах, селищах, селах і хуторах, Рада міністрів Української держави передбачала створення спеціальних управлінь Державної варти для смуги відчуження залізниць України. Смуга відчуження поділялася на сім самостійних районів. Київський, Одеський, Південний, Катеринославський, Лівобережний, Харківський та Подільський. На чолі Державної варти кожного району смуги відчуження залізниць стояв отаман, який користувався правами інспектора Державної варти і підпорядковувався безпосередньо центру. Він здійснював керівництво усією діяльністю Державної варти району і персонально за неї відповідав. Оперативний склад залізничної державної варти користувався такими ж правами, як і оперативний склад міської чи районної Державної варти. На нього було покладено обов'язки: розкриття і розслідування злочинів, вчинених у смузі відчуження залізниці, попередження і припинення суспільно небезпечних проявів у цьому ж районі тощо.

Кадровий апарат Державної варти формувався здебільшого колишніх працівників поліції. За твердженнями українських спеціалістів, до 60% офіцерів Державної варти служили жандармами ще до революції {Я. Грицак). Зокрема, всі ключові посади в департаменті Державної варти займали урядовці, які багато років служили в поліцейському апараті Російської імперії. З метою набуття відповідних знань особами, зарахованими на службу, вводилась система їх підготовки в спеціальних школах. Фінансування підрозділів варти та їх правоохоронної діяльності здійснювалось за рахунок державного бюджету, а рівень матеріальної забезпеченості чинів Державної варти був вищий, ніж в інших відомствах.

Характеризуючи гетьманське законодавство щодо діяльності правоохоронних органів держави, дослідники (О. Олійник) вказують на те, що воно було спрямоване на посилення каральної спрямованості. До його характерних особливостей слід віднести: надання переважній більшості законів зворотної сили; можливість визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням; відсутність чіткого розмежування кримінальної та адміністративної відповідальності; проведення арештів та обшуків за вказівками посадових осіб, надання останнім можливості притягати громадян не лише до адміністративної відповідальності, а й визначати і здійснювати щодо них кримінальні покарання; застосування примусового вислання за рішенням позасудового органу.

Справді, окремі факти в діяльності Державної варти свідчили, що її функції багато в чому виходили за межі правоохоронних. Державну варту використовували також для здійснення каральних операцій та придушення народних виступів (восени 1918 р. участь у повстаннях проти заходів гетьмана і окупаційних військ щодо повернення майна колишнім господарям взяли близько 300 тис. осіб). З цією метою у розпорядженні старост і отаманів перебувала мобільна військова сила - резервна сотня кінних вартових, комендантські повітові охоронні сотні (139 піших та 86 кінних). Вони, здебільшого, складалися з проросійськи налаштованих українців та росіян і мали завдання - оперативно вирушати до місця масових заворушень, брати участь у припиненні безладдя. Крім допоміжних збройних підрозділів Державної варти, участь у цих заходах брали також регулярні військові підрозділи та органи спеціального призначення, що належали до особистого штабу гетьмана (наприклад, Особливий відділ, який, маючи повноваження політичної розвідки й контррозвідки, право арештів, дізнання й слідства, цензури, по суті, був державною структурою зі змішаною компетенцією правоохоронно-карального органу), на які покладались завдання щодо збереження і зміцнення існуючого ладу. Після видання Тимчасової постанови Ради міністрів "Про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку й громадського спокою" (26 липня 1918 р.) та інших нормативних актів гетьманського режиму, Державна варта, по суті, перетворилася з органу, головною функцією якого вважалося зміцнення державно-правового ладу Української держави, на один із найважливіших елементів репресивно-каральної системи гетьманської влади. Втім, важко не погодитися зі свідченнями історичних джерел (О. Тимощук) про те, що Державна варта чимало зробила для усталення законності й налагодження правопорядку в країні. А тому її діяльність була не тільки каральною, а й правоохоронною.