Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 16.3. Джерела міжнародного екологічного права

Предметом міжнародного екологічного права е природне середовище, що оточує людину природне середовище як комплексне матеріальне благо, що забезпечує створення на його основі похідних матеріальних і нематеріальних благ, нормальну життєдіяльність нинішнього і прийдешніх поколінь.

Всі компоненти навколишнього середовища перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності та утворюють єдину систему. Разом з тим серед них виокремлюються такі, що мають підвищене значення в питаннях життєдіяльності окремих держав і людства в цілому. До них насамперед належать: материкові екосистеми, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, Світовий океан, навколоземний космічний простір. Названі компоненти містять основні природні ресурси, необхідні для людини.

Частина цих ресурсів перебуває під суверенітетом та юрисдикцією відповідних держав, інша частина є надбанням усього людства і перебуває у спільному користуванні міжнародного співтовариства (ресурси Антарктики, морського дна за межами національної юрисдикції, відкритого моря, космічного простору, включаючи небесні тіла). У першому випадку у визначенні правового режиму використання і збереження ресурсів вирішальну вагу мають норми внутрішньодержавного права, на формування яких зазвичай впливає міжнародне право. У другому випадку пріоритет належить нормам міжнародного права універсального і регіонального характеру. Згідно з ними на ресурси, що перебувають у спільному користуванні, не поширюється суверенітет жодної держави і вони не підлягають національному привласненню. Всі суб'єкти міжнародного права на основі принципу рівності володіють свободою доступу до них і можуть використовувати такі ресурси а урахуванням інтересів інших членів міжнародного співтовариства, а також норм міжнародного екологічного права.

Об'єктом міжнародного екологічного права є міждержавні та інші міжнародні відносини, пов'язані з природокористуванням, охороною навколишнього середовища, збереженням унікальних утворень природи, штучним відновленням сприятливого стану природного середовища, захистом від несприятливої дії стихії і т. ін. Іншими словами, це весь комплекс відносин у сфері взаємодії міжнародного співтовариства з навколишнім природним середовищем.

16.3. Джерела міжнародного екологічного права

Нині міжнародне екологічне право налічує більше 1500 багатосторонніх універсальних (глобальних) і регіональних конвенцій (угод, договорів, протоколів) і понад 3000 двосторонніх договорів, що стосуються прямо або побічно екологічних проблем.

На початку XX ст., коли міжнародне співтовариство вперше звернуло свої погляди на проблеми стану природного середовища, процес створення міжнародних екологічних норм відбувався шляхом звичаєвої правотворчості. Одна з таких норм звичаєвого права, що набула згодом підтвердження в рішеннях міжнародних судових і арбітражних органів, вимагала, щоб держави під час використання національних природних ресурсів не заподіювали шкоди території і законним інтересам інших держав.

Період до і під час Другої світової війни не вирізнявся високою активністю в розвитку міжнародного екологічного права. Хоча на регіональному рівні процес екологічної нормотворчості відбувався. Так, у 1933 р. була укладена Конвенція про охорону флори і фауни на Африканському континенті, а в 1940 р. - аналогічна Конвенція для Західної півкулі.

Створення ООН та її спеціалізованих установ значно прискорило розвиток міжнародного екологічного права. Генеральна Асамблея ООН 18 грудня 1962 р. прийняла резолюцію 1831 (XVII) "Економічний розвиток і охорона природи". В ній наголошувалося, що природоохоронні заходи мають проводитися завчасно або принаймні одночасно з економічним розвитком на основі національного законодавства держав і міжнародного права. Це положення резолюції багато в чому збігається із сучасною концепцією "сталого розвитку".

Епохальною подією в розвитку екологічного права стала Конференція ООН із середовища, що оточує людину, яка відбулася 5-16 червня 1972 р. в Стокгольмі (Швеція). 114 держав взяли участь у її роботі. Конференція прийняла Декларацію принципів і План дій. За юридичним значенням ці документи належать до так званого "м'якого права", тобто не є юридично обов'язковими. Проте вони поклали початок широкої і багаторічної діяльності всього міжнародного співтовариства з цього питання, зокрема, Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНБП). Стокгольмська конференція дала потужний імпульс у справі інтенсивного розвитку екологічного права як на міжнародному, так і національному рівні. З метою розвитку ідей і пропозицій, висловлених на Конференції в Стокгольмі, було прийнято: Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р.; Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення 1973 р.; Конвенцію про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; Боннську конвенцію про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р.; Конвенцію про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р.; Конвенцію ООН з морського права 1982 р.; Угоду про тропічні ліси 1983 р.; Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 р. та ін.

У червні 1992 р., як згадувалося вище, в Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, покликана підбити підсумки за 20-річний період після Стокгольмської конференції і визначити головні напрями розвитку екологічного права напередодні XXI ст. Результати Конференції Ріо виявилися меншими за очікувані: два декларативні документи і дві конвенції. В червні 1997 р. спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН під назвою "Ріо + 5" розглянула стан справ в екологічній сфері за п'ять років, що минули після Конференції в Ріо-де-Жанейро. Висновок був невтішний - принципового поліпшення не настало, людство, як і раніше, прямує до екологічної катастрофи.

Міжнародне екологічне право розвивається. Правда, на регіональному рівні цей процес відбувається швидше, ніж на глобальному. Держави багатьох регіонів приймають міжнародно-правові акти з питань організації охорони навколишнього середовища в цілому або окремих компонентів, а також регулювання використання природних ресурсів. Прикладами таких угод є Бухарестська конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., Гельсінська конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Угода СНД про взаємодію в галузі екології й охорони навколишнього природного середовища 1992 р. та Протокол про обов'язки, права і відповідальність учасників Угоди 1992 р.

Проте рівень інтеграції міжнародного співтовариства, що постійно зростає, вимагає адекватних універсальних міжнародно-правових засобів щодо запобігання екологічній катастрофі.

Після Конференції 1992 р. була здійснена спроба кодифікувати міжнародне екологічне право. Група фахівців розробила проект Міжнародного пакту з навколишнього середовища і розвитку, який, на думку авторів, після підписання та ратифікації має стати базисним актом міжнародного екологічного права. Проект пакту був представлений в березні 1995 р. на ювілейному Конгресі ООН з міжнародного публічного права (Нью-Йорк), де отримав позитивні відгуки. На жаль, подальшого розвитку ця ініціатива не отримала.

Слід підкреслити, що на початку XXI ст. сформувалися необхідні об'єктивні передумови для ухвалення кодифікуючого акта з міжнародного екологічного права, в якому має бути закріплений принцип екологічний безпеки як один з основних принципів міжнародного права.

Саміт ООН з проблем зміни клімату, що відбувся 7-18 грудня 2009 р. в Копенгагені, продемонстрував зростання суперечностей між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, щодо різного бачення своїх обов'язків із захисту клімату. Спроби досягти згоди у визначенні глобальної екологічної стратегії довелося перенести на 2010 р. За підсумками саміту, його учасники так і не взяли на себе жодних конкретних кількісних зобов'язань. У котре була констатована необхідність скоротити викиди в навколишнє середовище до 2050 р. на 50 % від рівня 1990 р., що дасть змогу стримати підвищення середньої температури. Хоч угоду, що юридично зобов'язує, в Копенгагені не прийнято, більшість великих країн озвучили свої плани (або наміри) у сфері захисту клімату. Так, США і Китай готові до 2020 р. зменшити викиди вуглекислого газу в атмосферу на 14-17 % порівняно з 2005 р., країни ЄС - на 30, Росія - на 20-25 % порівняно з 1990 р. На кліматичних конференціях у Бонні (середина 2010 р.) і в Мехіко (листопад 2010 р.) країни спробують затвердити новий екологічний договір, який має змінити Кіотський, дія якого закінчується у 2012 р.