Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 16.6. Міжнародна співпраця з охорони довкілля від радіоактивного забруднення

Друга половина XX - початок XXI ст. відзначені широким використанням атомної енергії з військовою і мирною метою. Це джерело енергії, маючи колосальну потужність, має і очевидний негативний чинник - радіоактивне забруднення.

На жаль, енергія атома вперше була застосована з воєнною метою. В серпні 1945 р. Сполучені Штати піддали атомному бомбардуванню два японські міста - Хіросіму і Нагасакі. Негативні наслідки бомбардувань виявляються дотепер. У квітні 1986 р. на Чорнобильській АБС під час експлуатації атома з мирною метою відбувся вибух на четвертому енергоблоці. Наслідки Чорнобильської катастрофи жахливі - смерть і хвороби тисяч людей, величезні території України, Білорусі та Росії зазнали радіоактивного зараження.

Трагедії Хіросіми і Нагасакі, Чорнобиля та потенційна можливість їх повторення спонукають міжнародне співтовариство до необхідності співпрацювати з метою захисту навколишнього середовища від радіоактивного забруднення. Низка міжнародних угод спрямована на досягнення цієї мети.

У Договорі про Антарктику 1959 р. міститься заборона на проведення ядерних вибухів і скидання радіоактивних матеріалів у цьому регіоні Землі (ст. V).

Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою 1963 р. підписали представники СРСР, США і Великої Британії. Набув чинності 10 жовтня 1963 р. (після ратифікації всіма первинними учасниками, тобто СРСР, США і Великою Британією, і передання ними на зберігання ратифікаційних грамот). Договір відкритий для підписання всіма державами; він складається із преамбули і б статей, в яких проголошена мета учасників договору (найшвидше досягнення угоди про загальне і повне роззброєння під суворим міжнародним контролем, яке поклало б край гонці озброєнь й усунуло б стимул до виробництва і випробувань усіх видів зброї, у тому числі ядерної) та визначені їх права й обов'язки. Договір передбачає, що кожний з його учасників зобов'язується заборонити, запобігати і не здійснювати будь-які випробувальні вибухи ядерної зброї! будь-які інші ядерні вибухи в будь-якому місці, що перебуває під його юрисдикцією або контролем. Випробування ядерної зброї заборонено в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води і відкрите море. Крім заборони випробувань ядерної зброї в цих трьох сферах, Договір встановлює заборону ядерних вибухів також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух спричинює випадіння радіоактивних опадів за межами території держави, під юрисдикцією або контролем якої проводиться вибух. Договір є безстроковим, проте в ст. IV передбачається право кожного учасника, якщо він вирішить, що пов'язані зі змістом цього Договору виняткові обставини поставили під загрозу вищі інтереси його країни, вийти з Договору, повідомивши про це за три місяці всіх інших учасників Договору.

Розгляд питання про захист навколишнього середовища від радіоактивного забруднення, спричиненого випробуванням ядерної зброї, деякі держави ініціювали навіть у Міжнародному Суді ООН, який 20 грудня 1974 р. розглянув Справу про ядерні випробування (Австралія проти Франції) і Справу про ядерні випробування (Нова Зеландія проти Франції). Так, Австралія у своїй заяві просила Суд ООН ухвалити рішення і заявити, що проведення подальших випробувань ядерної зброї в атмосфері у південній частині Тихого океану несумісне з нормами міжнародного права, а також вимагати, "щоб Французька Республіка не проводила будь-яких подальших таких випробувань". Нова Зеландія просила Суд ООН ухвалити рішення і заявити, що проведення подальших випробувань ядерної зброї в атмосфері в південній частині Тихого океану, що призводять до випадіння радіоактивних опадів, е порушенням інтересів Нової Зеландії згідно з міжнародним правом, і такі інтереси порушуватимуться у разі проведення будь-яких подальших подібних випробувань. Після початку розгляду Судом ООН цієї справи і винесення 22 червня 1972 р. ухвали про тимчасовий захист, у якій Суд вказав, що уряд Франції повинен утриматися від проведення випробувань ядерної зброї, що спричинюють випадіння радіоактивних опадів на територію Австралії, Нової Зеландії, островів Кука, Ніуе, Такелау, Франція заявила про намір припинити ядерні випробування в атмосфері цього регіону.

У 1968 р. був укладений Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, що накладає суворі зобов'язання на ядерні й неядерні держави щодо недопущення розповсюдження цього виду зброї масового знищення. Контроль за його виконанням покладено на MATATE.

Важливим напрямом співробітництва світової спільноти в цій сфері є створення без'ядерних зон. Згідно з Договором з космосу 1967 р. такою зоною є космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) 1967 р., Договір про без'ядерну зону в південній частині Тихого океану (Договір Раротонга) 1985 р., Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії (Бангкокський договір) 1995 р., Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці (Договір Пеліндаба) 1996 р. і Договір про створення в Центральній Азії без'ядерної зони (Семипалатинськ, 2006 р.) створили без'ядерні зони в зазначених регіонах. Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. перетворив і цей компонент екосистеми Землі на без'ядерну зону.

Запобіганню радіоактивного забруднення сприяють і договори про обмеження та ліквідацію ядерної зброї (ОСО-1, ОСО-2, про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності 1987 р., СНО-1, СНО-2, СНО-3).

Як наголошувалося, не тільки військове використання енергії атома, а й мирні види ядерної діяльності спричинюють ризик радіоактивного забруднення. Міжнародне агентство з атомної енергії (MATATE), створене в 1956 р., покликане забезпечити мирне і безпечне використання атома шляхом обміну науковими і технічними відомостями про застосування атома з мирною метою, технічної допомоги країнам, що розвиваються, розроблення норм і правил ядерної безпеки, передачі ядерного палива під своїм контролем державам, які потребують його.

Під егідою або за безпосередньою участю MATATE були прийняті міжнародні угоди про відповідальність за ядерну шкоду: Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р. (набула чинності з 1974 р.); Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. (набула чинності з 1977 р.); Конвенція про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень ядерних матеріалів 1971 р. Названі міжнародно-правові акти націлені на те, щоб фізичні і юридичні особи, яким заподіяний збиток на території держави-учасниці в результаті ядерного інциденту, могли звернутися до суду цієї держави з позовом на оператора ядерної установки, а оператор зобов'язаний мати в певних межах фінансове забезпечення своєї відповідальності.

У1980 р. була прийнята Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (набула чинності з 1988 р.). У ній встановлені вимоги до фізичного захисту ядерних матеріалів у процесі міжнародного перевезення і визначений перелік протиправних дій щодо таких матеріалів, які повинні розглядатися державами-учасницями як кримінальні злочини.

Аварія на Чорнобильській АЕС 1986 р. наочно показала необхідність поглиблення міжнародної співпраці у сфері забезпечення безпеки використання атома з мирною метою, вироблення загальних підходів до проблем запобігання ядерних аварій, захоронення радіоактивних відходів, демонтажу ядерних установок і т. ін. У тому самому році, зважаючи на сумний досвід Чорнобиля, була укладено Конвенцію про оперативне сповіщення про ядерну аварію і Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. Перша угода зафіксувала зобов'язання оповіщати всі зацікавлені держави про будь-яку ядерну аварію, де б вона ні відбулася, - на землі, на морі або в космосі; МАГ ATE визначено як центральний пункт для отримання інформації про ядерну аварію і передачі її всім зацікавленим сторонам. Друга угода встановлює умови надання допомоги у разі ядерної аварії, керівництво і контроль за нею, систему компетентних органів і пунктів зв'язку, функції MATATE, порядок відшкодування витрат, процедуру розгляду претензій і сплату компенсацій, привілеї та імунітет, що надається персоналу держави, яка надає допомогу.

Спеціальна сесія Генеральної конференції МАГ ATE у Відні у вересні 1986 р. визнала крайню необхідність термінового створення міжнародного режиму з безпечного розвитку ядерної енергії. Генеральний директор МАГАТБ X. Блікс у виступі на сесії зазначив, що забезпечення надійного, вільного від небезпек режиму розвитку ядерної енергії повинно стати універсальним міжнародним зобов'язанням кожної держави окремо і всіх разом1.