Теорія держави і права - Кириченко В.М. - ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 3. ТЕОРІЯ ПРАВА

Тема 7.ПРАВОРОЗУМІННЯ, ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ПРАВА

План

1. Характеристика основних теорій праворозуміння.

2. Поняття, ознаки та принципи права.

3. Сутність, зміст і структура права.

4. Функції права та їх класифікація.

1. Характеристика основних теорій праворозуміння

Право є одним із надзвичайно складних соціальних явищ. Воно формувалося протягом тривалого історичного періоду і кожна істори­чна епоха виробила своє розуміння права. І тому праворозуміння не­можливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлен­ня і розвитку права.

Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльно­сті людини щодо пізнання, сприйняття (оцінка) права і відношен­ня до нього як до соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння є конкретна особа, об'єктом — право конкретного суспільства, галузі, інститути права, окремі правові нор­ми, а змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, про свої права і обов'язки, а також оцінка і відношення до них.

Праворозуміння є завжди суб'єктивним, оскільки кожна людина сприймає його посвоєму, залежно від культурологічних традицій, звичаїв і в цілому від стану суспільства. Правова думка людства від­значається розмаїттям концепцій і теорій про походження, поняття та розуміння права.

В залежності від того, що розглядається як джерело праворозуміння, держава чи природа людини, розрізняють природну та позити­вістську теорії права.

Окремі ідеї теорії природного права виникли ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Демокріт, Сократ і Платон у своїх пра­цях робили спробу обґрунтувати право як справедливість, що базуєть­ся на моральній основі і закладене самою природою в людині. Проте тільки в XVII ст. ці ідеї склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, О. Радищев, Г. Сковорода та ін. Вони розмежовували право і закон, природне і по­зитивне право та стверджували, що природне право виникло із самої природи людини і тому належить усім людям взагалі і кожній людині окремо від народження. Воно є вічним і незмінним, не залежить від держави і писаного державного права, а історично передує йому. Його витоки — у загальній справедливості і вічній правді.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість, свободу пересування, право на приватну власність, право на насильницьку зміну тоталітарної влади тощо.

Недоліками цієї концепції права є те, що вона ототожнює право і мораль, допускає доволі вільне тлумачення змісту права і тим самим знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасни­ків суспільного життя, не дає змоги встановити чіткі критерії між пра­вомірним і неправомірним.

На початку XIX ст. настає криза теорії природного права, що зумовлювалося зародженням ідей історичної школи права. її прихи­льники Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта вважали, що право виникає і роз­вивається природним шляхом, стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Вони ви­знавали еволюцію права, котра на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей, а також стверджували, що будьяке право, правова система не можуть функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного і культурного духа народу. Головне призначення права — охорона існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому.

Погляди представників історичної теорії права в певній мірі збі­галися з поглядами прихильників природноправової доктрини. Роз­біжності виявлялися лише у методі пізнання права.

Проте вже з кінця XIX ст. формується теорія "відродженого природного права", яка стала своєрідним етапом подальшого розвит­ку теорії природного права. її представники Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Дж. Роулс, також як і класики цієї теорії, вбачали, що природне право породжується не державою, воно випливає з природи людини. Вони поділяли природне право на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Залежно від поглядів на те, як і з чого виникають природні пра­ва людини розрізняють такі доктрини: неотомізм (природне право по­ходить від Бога); неогегельянство (природне право є результатом гар­монії об'єктивного розуму та ідеї права); неокантіанство (природне право виникає з чистої ідеї); феноменологічна концепція (природне право виникає з правових цінностей); екзистенціалістська теорія (при­родне право виникає від абстрактної людини); герменевтика (природ­не право виникає з історичного праворозуміння).

Позитивістська теорія права виникла і оформилась в XIX ст. її представники Д. Остін, М. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич вважа­ли, що існує тільки позитивне право, тобто право, встановлене держа­вою. Право, на їх думку, є сукупністю норм, які дані об'єктивно і які не потребують ідеологічного обґрунтування, тобто позитивісти розг­лядали норму права як раз і назавжди усталену догму і закликали до простого описування, систематизації норм права без аналізу причин їх виникнення, спрямованості тощо.

Модифікованою формою позитивізму стала нормативістська теорія права, яка в теперішній час є однією з найвпливовіших теорій права. Основні ідеї цієї теорії обґрунтував Г. Кельзен у першій поло­вині XX ст., який розглядав право як сукупність норм, що встановлю­ють належну поведінку людей. Ця теорія проголошує незалежність права від політики. Жодне позаправове поняття, у тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, нормативноправових актів. При характе­ристиці права головне значення має форма, що надана йому держа­вою. За Г. Кельзеном система права має вигляд піраміди, на вершині якої знаходиться так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридич­ного аналізу позитивного права. Нижче основної норми розміщується конституція, закони, укази та індивідуальні норми, що їх створюють суд та органи управління стосовно окремих правових ситуацій. Тобто нижчі норми витікають із вищих, чим забезпечується обов'язковість правових норм та їх підпорядкованість.

Позитивне значення нормативістського підходу полягає в тому, що він визначає прямий зв'язок права з державою, оскільки держава встановлює та забезпечує норми права, значно сприяє розвитку прові­дного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголо­шує на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархіч­ної субординації. Проте в цілому нормативістська теорія права є ідеалістичною і однобокою, вона перебільшує роль держави в нормотворенні, недооцінює зв'язок права з економікою, політикою та інши­ми соціальними явищами, і тим самим обмежує кругозір юриста ви­ключно правовими поняттями.

Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її представниками були Є. Ерліх, Р. Паунд, Г. Гурвіч, С. Муромцев. Ця теорія виходить із системного та функціонального призначення права, з його взаємозв'язку із суспільством і зумовленості фактичними сус­пільними відносинами. Право розглядається не як система абстракт­них і формальних норм, а як система фактичних правовідносин. При­хильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. На їх думку, необхідно розділяти право та закон. Право втілюється не в природних правах і не в законах, а в реалізації останніх. Під правом розуміють юридичні дії, юридичну практику судових та адміністрати­вних органів, правопорядок тощо. Тобто робиться акцент не на тому, що є право, а на тому, як воно діє. Звідси інша назва цієї доктрини — теорія "живого права", яку наповнюють судді, приймаючи відповідні рішення та діючи при цьому як суб'єкти правотворчості.

Психологічна теорія права виникла і досягла найбільшого по­ширення в кінці XIX ст. — на початку XX ст. її представниками були Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп, А. Росс, які вважали джерелом права правові переживання і емоції людини. Правові явища, за Петражицьким, це особливого роду складні емоційноінтелектуальні психі­чні процеси, які здійснюються у сфері психіки індивіда. Психологічна теорія поділяє право на позитивне (встановлене державою) та інтуїти­вне (результат внутрішнього, інтуїтивного самовизначення індивіда) право. Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини і то­му вважається реальним, діючим правом. Воно визнається критерієм оцінки позитивного права.

Позитивним у цієї теорії є те, що вона враховує психологічні особливості людей, роль правосвідомості у правовому регулюванні суспільних відносин, а недоліками є її однобічний характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість відрізняти його від інших соціа­льнорегулятивних явищ.

Марксистська (класова) теорія права (середина ХІХХХ ст.ст.), представниками якої були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, трактувала право як піднесену до закону волю пануючого класу, зміст якої визнача­ється матеріальними умовами життя цього класу. Тобто право, за цим вченням, — суто класове явище. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права, в той же час право здійснює зворотній вплив на економіку та суспільне життя.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистської тео­рії права, як правило, переважав соціологічний (П. Ступка) та, частко­во, психологічний (І. Рейснер) підхід. Але з 1938 року право стало ототожнюватись з законом, визнаватись похідним від держави, проду­ктом її діяльності, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності.

Позитивним у цій теорії є те, що вона звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість, тіс­ний зв'язок права з державою, обґрунтування положення про можли­вість забезпечення з допомогою права юридичної рівності людей.

Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Хол­ла. Він спробував створити сучасне, єдине уявлення про право шляхом поєднання окремих концепцій теорій природного права, позитивістсь­кої, нормативістськосоціологічної теорій права. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл щодо питання про джерела пра­ва, вважаючи джерелами права законодавчу діяльність держави і правотворчу діяльність суду.

Недоліками цієї теорії є те, що була здійснена спроба механіч­ного поєднання елементів різних концепцій права, відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права.

Жодну із наведених теорій не можна заперечувати, оскільки во­ни характерні для різних правових шкіл і розкривають якийсь один аспект такого складного багатовимірного соціального явища як право. Поділяючи зміст одних теорій і відхиляючи інші, слід і в останніх ба­чити те раціональне зерно, яке допомагає краще усвідомлювати осно­вні ознаки права.