Теорія держави і права - Кириченко В.М. - 2. Поняття, ознаки та принципи права

Право, як і держава, завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспі­льних відносин. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборо­ни. Метою права є поєднання свободи кожного зі свободою усіх. Ха­рактер цього поєднання залежить від особливостей економічних, полі­тичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин.

Право не тільки закріплює рівність усіх перед законом, але, вод­ночас, встановлює її міру, що необхідно для запобігання зловживання цим принципом.

В сучасній юридичній науці термін "право" розглядають як загальносоціальне явище, тобто яке випливає безпосередньо із соціаль­ного життя і не залежить від держави, і як юридичне явище (право), тобто яке є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави.

Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто загальними й рівними можливостями для усіх однойменних суб'єктів. З таких пози­цій розрізняють: права людини; права соціальних спільностей; права нації, народу; права людства.

Юридичне явище (право) — це складна система, яка складається із загальнообов'язкових принципів, правил і норм поведінки, встанов­лених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулю­вання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечуються державою.

Юридичне право, у свою чергу, ділиться на:

1) об'єктивне право;

2) суб'єктивне право.

Об'єктивне право — це система діючих у державі загальноо­бов'язкових, формально визначених норм права, втілених у різ­них джерелах права і незалежних від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Термін "об'єктивне" означає, що норми права встановлені або санкціоновані державою, містяться у виданих компетентними держав­ними органами нормативноправових актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу та свідомості суб'єкта права.

Застосування права до кожного конкретного випадку супрово­джується переходом від об'єктивного до суб'єктивного права. Тобто, доки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкрет­ної сфери життєдіяльності, вона є об'єктивною. Коли ж ця правова норма стосується конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта, то вона стає суб'єктивною.

Суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами можливість конкретного суб'єкта здійснювати певні дії, вимагати дій від інших суб'єктів та звертатися до держави за захистом по­рушених прав.

Термін "суб'єктивне" означає, що право належить конкретному суб'єкту, який, на свій розсуд, може скористатися або не скористатися наданими йому правами і свободами, тобто усе залежить від його волі та свідомості.

Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємозв'язані. Суб'єк­тивне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

На підставі об'єктивного права здобуваються суб'єктивні права та виникають правовідносини.

Отже, право — це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих і гарантованих державою норм права, які встановлюють права та обов'язки уча­сників правовідносин, виступають регулятором суспільних відно­син та забезпечуються примусовою силою держави.

В юридичній науці існує достатньо багато визначень поняття права, але жодна дефініція не в змозі охопити усі ознаки права.

Ознаки права — це найсуттєвіші характеристики права, ті риси, які відрізняють право від інших правил поведінки (норм моралі, зви­чаїв, традицій) та відображають його сутність.

Основними ознаками права є:

1) право встановлюється або санкціонується державою, тобто держава, з метою регулювання найважливіших сфер суспільних відносин, виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у но­рмативноправових актах. Нормативноправові приписи встанов­люються насамперед законодавчим органом, який приймає акти найвищої юридичної сили — закони, а також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний, виконав­чий характер. В особливих випадках держава вдається до всена­родного опитування населення — референдуму, як безпосеред­нього волевиявлення народу країни. Санкціонування, тобто офіційне схвалення державою раніше діючих правил, як правових норм, в сучасному житті застосовується відносно рідко;

2) нормативність права, тобто право складається з правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюють межі поведінки суб'єктів права. Тим самим право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Нормативна основа права складається з трьох головних елементів: дозвіл; припис (веління); заборони. Під дозвілом розуміють надання суб'єкту права можливості здійснення позитивних дій на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Припис (веління) встановлює безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права на вчинення будьяких активних дій. Заборона вимагає бе­зумовного утримання суб'єкта права від певної поведінки, яка визнається протиправною;

3) загальнообов'язковість права, тобто вимоги норм права є обов'язкові для усіх суб'єктів правовідносин, до яких вони звер­нені, і повинні виконуватися ними без винятків та незалежно від їхнього ставлення до самих норм. Винятки можуть мати місце тоді, коли вони передбачені самим законом;

4) формальна визначеність права, тобто вимоги норм права чітко визначені і офіційно закріплюються державою у визначених фо­рмах (у формі правових звичаїв, прецедентів, договорів, норма­тивноправових актів). Ці форми мають відповідну структуру, приймаються за встановленою процедурою, підлягають однако­вому тлумаченню і застосуванню. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки;

5) системність права, тобто право становить цілісну систему вза­ємопов'язаних, взаємопогоджених і взаємодіючих правових норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, що включає інститути, підгалузі та галузі права;

6) державна забезпеченість, тобто держава за допомогою компе­тентних державних органів не тільки встановлює правові норми, але й забезпечує їх належний захист. Виконання норм права по­винне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що вони справедливі і їх вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням населення, встановленням державного нагляду і ко­нтролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який здійснюючи право­суддя, не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Право передбачає можливість застосування примусу до осіб, які не виконують або виконують неналежним чином ви­моги правових норм. Підстави, види та міра державного приму­су, як і порядок його застосування, суворо регламентовані нор­мами права. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого пору­шення встановлених правил;

7) регулятивний характер права, тобто право виступає регулято­ром суспільних відносин, впливає на поведінку і свідомовольову діяльність суб'єктів права;

8) вираз у праві міри свободи, рівності та справедливості, тобто право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини, надає їй легальну можливість реалізувати свої інтереси не порушуючи (обмежуючи) прав і свобод інших людей. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Право передбачає рівність ви­мог нормативних приписів до усіх суб'єктів суспільних відносин незалежно від їх індивідуальних властивостей. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Справедливість — це ба­ланс інтересів: влади і громадянина, роботодавця і працівника, виробника і споживача, продавця і покупця тощо. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і багато в чому залежить від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіг­рає провідну роль у суспільстві. І тому найвищим суспільним призначенням права є забезпечення у нормативному порядку прав і свобод людини і громадянина, підтвердження принципів рівності та справедливості, виключення будьякого свавілля з життя суспільства.

Серед компонентів права важливе місце і значення мають прин­ципи права. Поняття "принцип" у перекладі з латинської мови означає "початок", "першооснова", "первинність". Принципи права прита­манні будьякій правовій системі, вони виступають в якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й вся система права. Як правило, принципи права закріплюються або в законодавчих актах, або запов­нюють собою зміст правових норм. Вони служать основним орієнти­ром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Ті принципи, що не закріплені у правових припи­сах, вважаються лише ідеями права і належать до сфери правосвідо­мості.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, положен­ня, що відображають зміст права, його сутність і призначення у суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання і поширюються на усіх суб'єктів права.

У юридичній науці існують різноманітні підходи щодо класифі­кації принципів права. Зокрема, залежно від призначення і об'єкта ві­дображення, принципи права поділяються на соціальноправові і спеціальноправові.

Соціальноправові принципи права відображують систему цінностей, властивих суспільству, забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу. Вони забезпечують домінування загальнолюдських цінностей над інтересами націй, класів, груп, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність суспільних і особистих інтересів.

Спеціальноправові принципи права відображають основні засади формування та існування власне права, як специфічного соціа­льного явища і за сферою дії вони поділяються на загальноправові, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальноправові принципи права характерні для права у ці­лому, визначають його характер і ознаки, розвиток та формування на­ціональної правової системи. Вони діють у всіх галузях права і до них належать:

1) принцип гуманізму — означає визнання людини найвищою со­ціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість тощо);

2) принцип демократизму — означає закріплення в нормах пра­вового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами, у створенні й удосконаленні законодавства;

3) принцип соціальної справедливості — означає здатність права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами лю­дей та їхнім суспільним визнанням;

4) принцип свободи — означає можливість вибору певного варіа­нта поведінки для окремої людини, державних органів і посадо­вих осіб;

5) принцип рівності — означає рівність усіх громадян перед зако­ном, незалежно від національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальног­ромадянських прав і обов'язків, рівний захист у суді;

6) принцип взаємної відповідальності держави і особи — озна­чає, що вони пов'язані взаємними правами і обов'язками. І тому не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава ві­дповідає перед громадянами за здійснення своєї діяльності (при­йняття законів, забезпечення гідного рівня життя людини тощо); 7) принцип законності — означає однакове розуміння і суворе до­тримання і виконання законів і підзаконних нормативноправових актів усіма суб'єктами суспільних відносин, верховен­ство закону в системі нормативноправових актів, неприпусти­мість зворотної сили законів, відповідальність за вину громадян і посадових осіб.

Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці — у трудовому праві; принцип індивідуалізації пока­рання — у кримінальному праві тощо.

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства — у кримінальнопроцесуальному та циві­льнопроцесуальному праві; принципи матеріальної відповідальнос­ті — у цивільному та трудовому праві тощо.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспі­льних відносин, що регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства — інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровіль­ності цивільноправових угод — інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.

До основних принципів права також належать також правові ак­сіоми та правові презумпції.

Правові аксіоми — це такі положення, які сприймаються без доведення, тому що не підлягають сумніву. Наприклад, незнання за­конів не звільняє від юридичної відповідальності; закони та інші нор­мативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, ко­ли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи тощо.

Правові презумпції — це певні припущення, що слід довести. Наприклад, ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буду доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду тощо.