Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 9.3. Принципи та вимоги, яким має відповідати нотаріальна процедура

Для належного формування процедури вчинення нотаріальних дій слід виписати ті критерії, яким вона має відповідати. Ці вимоги розвивалися поступово і залежали від кожного етапу розвитку суспільних відносин. Наприклад, у радянський період превалював принцип державних і суспільних інтересів над індивідуальними інтересами, фактично, було відсутнє право власності на землю та засоби виробництва, громадян на законодавчому рівні позбавляли або обмежували в праві визначати спадкоємців за заповітом тощо. Всі ці політико-ідеологічні вимоги трансформувалися у зміст норм матеріального права і, відповідно, впливали на нотаріальну процедуру. Ті вимоги, які держава і, відповідно, суспільство висували до нотаріальної діяльності, узагальнювалися вченими у принципах нотаріату в Україні.

Сьогодні політичний устрій нашої держави орієнтований на демократизацію і навіть лібералізацію взаємовідносин у державі, коли ідеологічні постулати не повинні обмежувати права громадян, а нотаріальна процедура має сприяти їм у вчиненні нотаріальних дій (ст. 5 Закону України "Про нотаріат"). Тому найліпшим критерієм для обґрунтованого розвитку законодавства і, зокрема, нотаріальної процедури можуть служити відповідні принципи, у яких формуються ті вимоги до нотаріальної діяльності, яким вона має відповідати в інтересах суспільства.

Українські вчені поділяють принципи на загальні та спеціальні, залежно від того, чи використовуються вони в інших галузях права. До системи принципів нотаріальної науки СЯ. Фурсою та іншими вченими віднесені 1. Загальні принципи:

- принцип законності (ст. 5, 7, 21, 39, 47, 49, 51 Закону);

- принцип обгрунтованості нотаріальних актів;

- принцип національної мови (ст. 15 Закону);

- принцип доступності і гарантованості охорони й захисту безспірних прав;

- принцип диспозитивності;

- принцип сприяння громадянам, установам, підприємствам і організаціям, у здійсненні їхніх прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 5 Закону);

2. Спеціальні принципи:

- принцип безспірності нотаріального процесу;

- принцип незалежності нотаріусів;

- принцип неупередженості нотаріусів;

- принцип рівності прав всіх суб'єктів, що беруть участь в нотаріальному процесі;

- принцип одноособового прийняття рішення нотаріусом60;

- дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій*1;

- безпосередності нотаріальних актів62.

Отже, переважна більшість вчених досліджувала принципи діяльності та організації нотаріату, але ніхто не аналізував принципи нотаріальної процедури вчинення нотаріальних дій. Автор погоджується з наведеними у переліку принципами, але вважає доцільним акцентувати увагу на тому, що вони орієнтовані на загальне сприйняття і врегулювання нотаріальної діяльності. Однак вважається доцільним поділяти принципи не тільки на загальні і спеціальні, конституційні чи інші, а виділити принципи, які стосуються нотаріальної процедури. Так, перелік принципів, наведений українськими вченими, не можна вважати вичерпним, оскільки суспільство цікавить не тільки законність діяльності нотаріусів, а й гарантоване і тривале зберігання нотаріальних актів, у яких містяться відомості про факти, що мають істотне правове значення. Тому до основних принципів нотаріальної процедури має бути включений принцип гарантованого і тривалого зберігання інформації про вчинені нотаріусами України нотаріальні дії.

Розвиток технічних засобів і їх вплив на діяльність нотаріусів зумовлює необхідність перегляду стереотипів сприйняття нотаріальної діяльності і постановку питання про процедуру нотаріальної діяльності в нових умовах.

На відміну від судочинства, у нотаріаті поки що нехтують такими формами фіксації інформації, як звуко- та відеозапис, хоча науковці вже передбачають можливість появи такої техніки в нотаріаті68.

Необхідність введення такого принципу автор пояснює тим, у нотаріальній діяльності починають застосовуватися електронні засоби зберігання і передачі інформації. Але нотаріуси мають забезпечувати свою діяльність відповідними доказами правомірності дій. У разі внесення відповідної інформації до єдиної комп'ютерної мережі нотаріус та особи, які звернулися до нотаріуса, мають бути впевненими у тому, що вона там буде зберігатися і буде гарантовано, що ця інформація не піддаватиметься змінам. Але ж надійність комп'ютерних мереж і відсутність несанкціонованого доступу до них викликає сумнів, оскільки навіть банківські системи зазнають втручання хакерів. Коли питання стоїть про багатомільйонні спадки або правочини, які посвідчуються в нотаріальному порядку, то інтерес до цієї інформації матимуть кримінальні елементи. Від так необхідно і визнати одним із найважливіших принципів нотаріальної процедури - гарантоване і тривале зберігання інформації про вчинені нотаріусами України нотаріальні дії без будь-якої можливості несанкціонованого внесення змін до неї. Сутність цього принципу полягає в:

- охороні та захисті інформації від несанкціонованих змін. Тому він має бути безпосередньо пов'язаний з принципом таємниці вчинюваних нотаріальних дій, що має зменшувати кількість інформації про вчинені нотаріальні провадження і таким чином застерігати можливість впливу на неї на паперових і електронних носіях, наприклад знищення архіву тощо;

- особистій відповідальність не тільки нотаріусів за зберігання інформації, а й тих осіб, які забезпечують діяльність єдиної комп'ютерної мережі, у якій працюють нотаріуси. Це положення також має забезпечуватися надійним захистом мережі від доступу до неї сторонніх осіб, а також непоширенням відомостей, що мають в ній місце.

Повертаючись до наведених у літературі принципів нотаріальної діяльності, вважаємо, що вони мають узгоджуватися з нотаріальною процедурою. Так, в сучасній нотаріальній практиці існує багато прогалин у законодавстві та колізія між нормами різних нормативних актів. У зв'язку з цим принцип законності має бути трансформованим у принцип відповідності нотаріальної процедури вимогам законодавства, але тут мають враховуватися як норми матеріального, так і процесуального права.

Розглядаючи нотаріальну процедуру у порівняльному аспекті, можна навести позицію вчених, які займаються вивченням проблем адміністративного права та вважають доцільним визначати лише два принципи адміністративної процедури, а саме:

а) принцип законності можна розглядати не лише як неухильне дотримання органами виконавчої влади та місцевого самоврядування норм закону, її обмеження правовими рамками, а й як наявність у адміністративного органу певного поля для свободи дій, що досягається за допомогою різних технічних прийомів, наприклад дискреційних повноважень (адміністративного розсуду);

б) принцип публічності доцільно розкривати не як офіційність діяльності державно-владних суб'єктів щодо розв'язання поставлених їм завдань, а як гласність діяльності адміністративних органів64.

Ця позиція є цікавою, оскільки будь-яка процедура має створюватися та у майбутньому розвиватися відповідно до визначальних рис, яких вимагає суспільство від органів державної влади та місцевого самоврядування, діяльність яких має бути спрямована на охорону і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Представники ж адміністративних органів мають дотримуватися вимог законодавства так, як того не вимагає закон навіть від громадян. Але важко погодитися з О.С. Лагодою, у тому, що лише два принципи визначають розвиток адміністративної процедури. Виходить, лише законність і публічність є гарантіями дотримання прав громадян, а наступні кроки у розвитку адміністративної процедури невідомі, наприклад у контексті ст. З Конституції України.

Більше того, важко погодитися з позицією науковця, який пропонує:

- " визначити та відрегулювати окремими розділами проекту Адміністративно-процедурного кодексу порядок застосування в управлінській діяльності інститутів неформальних процедур, публічно-правових договорів, слухання;

- використовувати при визначенні строків адміністративно-процедурної діяльності поняття "розумного часу", що встановлює абстрактні обмеження для адміністративного органу без чіткої регламентації строків".

Такі пропозиції, на нашу думку, некоректні виходячи з таких аргументів, зокрема, якщо пропонується одночасно дотримуватися принципу публічності та законності, то як можна одночасно пропонувати неформальні процедури у процедурному кодексі. Якщо будь-яка процедура передбачає встановлення і конкретизацію строків вчинення відповідних дій, зокрема адміністративним органом, то як можна пропонувати при визначенні строків адміністративно-процедурної діяльності використовувати поняття "розумний час". Якщо трансформувати це положення до нотаріальної діяльності, то виходить, що нотаріус вправі запропонувати особі звернутися до нього протягом розумного строку. Вважаємо, що строки, як і дії, у нотаріальній процедурі мають бути конкретними і логічно пов'язаними зі змістом вчинюваної нотаріальної дії, а не абстрактними і залежати від розумової діяльності конкретного індивіда, наділеного владними або публічними (професійними) повноваженнями.

У свій час Президент України своїм Указом66 вийшов за межі наданих йому в Конституції України повноважень і наділив приватних нотаріусів всіма повноваженнями, які здійснювали державні нотаріуси, за винятком нотаріальних дій, пов'язаних із спадкуванням. Внаслідок цього Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка була приведена у відповідність з Указом, відрізнялась від відповідного Закову та мала місце подвійна регламентація повноважень нотаріусів, а наслідком були судові справи про визнання договорів довічного утримання недійсними внаслідок того, що вони посвідчені приватними нотаріусами. Така практика мала місце, і судами цілком правильно, на наш погляд, визнавалися такі договори недійсними, оскільки, згідно вимог законодавства, приватні нотаріуси не були наділені повноваженням щодо посвідчення цього виду договорів. Звідси випливає, що всі особи мають дотримуватися вимог законодавства - від Президента до нотаріуса, і це не принцип, а загальне правило, якщо Україна визнається правовою державою. Не можна не вірити у загальнообов'язковість вимог законодавства і одночасно створювати відповідні закони, займатися удосконаленням теоретичних засад юриспруденції. Тобто, якщо існує загальнообов'язковий закон, то не може йти мова про його невиконання, оскільки винятки із загального правила щодо невиконання приписів законодавства розцінюються як правопорушення.

Тому наведене вище положення щодо законності автор не вважає принципом. Так, нотаріальна процедура має однозначно відповідати вимогам законодавства, нотаріуси зобов'язані дотримуватися встановлених в ній умов, а відступ від цього загального правила має розцінюватися як правопорушення з усіма наслідками, які необхідно встановити у законодавстві. Тому ми не погоджуємося з існуванням в юриспруденції принципу законності, оскільки це аксіома і базис права, від якого й починається юриспруденція, - закон є загальнообов'язковим до виконання, Україну не можна інакше вважати правовою державою (див. Розділ 2: Принцип верховенства права).

Щодо принципу обґрунтованості нотаріальних актів, запропонованого С.Я.Фурсою, то його слід визнати принципом нотаріальної процедури з таких міркувань: нотаріуси відносяться до правозастосовних органів, отже, їхня діяльність має ґрунтуватися на нормах законодавства. Якщо у цивільному судочинстві встановлені чіткі вимоги до судових рішень і ухвал, у яких мають зазначатися: назва статті, її частини, абзаци, пункти, підпункти закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався (абз. 4 п. З ч. 1 ст. 215 ЦПК). Нотаріус, який застосовує закон при вчиненні нотаріальних дій, так само має наводити процесуальні норми, на підставі яких він приймає рішення про можливість вчинення нотаріальної дії, та ті матеріальні норми, які впливають на остаточний зміст нотаріального акта. В багатьох випадках у змісті нотаріального акта відсутні посилання на норми права взагалі, отже, виходить, що нотаріус вчиняє нотаріальні дії на власний розсуд, а не відповідно до вимог законодавства. Наприклад, доволі часто на практиці виникають ситуації, коли громадяни України вимагають посвідчити договори з розрахунком зобов'язань в іноземній валюті. Не всі, а лише деякі нотаріуси посилаються на ст. 192 ЦК, де встановлено, що законним платіжним засобом є грошова одиниця України - гривня. Але у цій же статті зроблено застереження, що гривня є обов'язковою для прийняття за номінальною вартістю на всій території України, тобто встановлюється гарантія прав власника гривні на її здачу, але не забороняється здійснювати розрахунки між фізичними особами в іноземній валюті. Не існує такої заборони і в ст. 524 ЦК, де регламентується валюта зобов'язання, а саме: "Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні". Отже, вираження у договорі зобов'язання у гривнях разом з вимогою ст. 533 ЦК про виконання зобов'язання у гривнях не свідчить про обмеження прав фізичних осіб (заборону - абз. 2 ч. З ст. 6 ЦК)) здійснити виконання в іноземній валюті. Якщо до цього додати положення про свободу договору (ч. З ст. 6 ЦК), то виходить, що фізичні особи не повинні обмежуватися у праві встановлювати права та обов'язки в іноземній валюті. Отже, у разі посвідчення нотаріусом договору згідно принципу свободи договору та згідно волевиявлення осіб, він зобов'язаний це належним чином обґрунтувати.

Щодо принципу національної мови, то це положення є дискусійним. Автор дотримується загальної концепції сприяння громадянам у вчиненні нотаріальних дій, а також принципу захисту мовних прав національних меншин, але з урахуванням об'єктивних обставин. До таких обставин автор відносить: компактне проживання національної меншини на певній території; правове значення вчинюваного нотаріального акта і його використання за межами певної територіальної одиниці; володіння конкретним нотаріусом мовою національної меншини. Зрозуміло, нотаріус не може засвідчувати підпис на заяві, якщо він не володіє, наприклад, мовою татарської меншини тощо. У той же час діловодство має вестися українською мовою - це однозначно.

Якщо аналізувати принцип доступності і гарантованості охорони та захисту прав осіб, то неодмінно постане питання про організаційні основи діяльності нотаріусів, розташування їх робочих місць. Але цей принцип тісно пов'язаний з мало дослідженим принципом оплатності діяльності нотаріуса. Якщо встановити високі тарифи за вчинення нотаріальних дій, то істотна частина населення буде позбавлена можливості звернутися за вчиненням нотаріального провадження через брак коштів. Вважаємо, що встановлення розміру нотаріального тарифу - це процедурне питання, оскільки він має встановлюватися виходячи з конкретних критеріїв, зокрема, з урахуванням складності і кількості нотаріальних дій у нотаріальному провадженні та їх значимості для прав громадян (ціна договору тощо), а не тільки від бажаного нотаріусами доходу. Одним із об'єктивних критеріїв для встановлення розміру тарифу є складність і тривалість процедури вчинення нотаріального провадження, а також собівартість такого провадження за "витратними матеріалами", включаючи спеціальні бланки, роботу ксерокса, комп'ютерів тощо.

Вважаємо, що складність вчинюваного нотаріального провадження, яка впливає на розмір оплати, можна визначати:

- наявністю чіткої регламентації правовідносин законодавством, розробленістю теми у наукових дослідженнях та наявністю проектів договорів, необхідністю застосовувати аналогію закону або праву, а також застосуванням іноземного права;

- кількістю нотаріальних дій, які входять у нотаріальне провадження, кількістю документів, які має перевірити та використати нотаріус при вчиненні нотаріального провадження;

- проміжком часу, за який нотаріальне провадження може бути вчинене, зокрема, має враховуватися час надання роз'яснень, що залежить від кількості нормативних актів, які нотаріус зобов'язаний роз'яснити.

Не можна погодитися з практикою встановлення незначної вартості нотаріальних послуг, яка мала місце у радянський період. Таке ставлення з боку держави до державних нотаріусів, коли вони отримують незначну заробітну плату, необхідно виправляти, оскільки їх діяльність має велике правове значення для охорони і захисту прав громадян. У той же час розмір оплати нотаріальних послуг приватних нотаріусів не повинен цілком залежати від їх бажання отримувати великі доходи. Саме тому вважаємо, що оптимально і логічно виписана процедура вчинення нотаріальних дій має сприяти визначенню об'єктивних критеріїв для встановлення нотаріальних тарифів. Зокрема, вартість об'єкта договору, щодо якого має вчинятися нотаріальне провадження, також має впливати на розмір оплати, оскільки вона потенційно зумовлює розмір завданої особі шкоди. Наприклад, якщо внаслідок бездіяльності нотаріуса спадкове майно залишилося без охорони, то його ціна впливатиме на розмір позову, з яким особа звернеться до нотаріуса.

Якщо аналізувати інші, запропоновані вченими принципи, то на їх підставі можна сформулювати спеціальні принципи нотаріальної процедури. Наприклад, принцип безспірності нотаріального процесу має поширюватися не тільки на відносини між суб'єктами, які звернулися до нотаріуса за вчиненням нотаріального провадження, а й на відносини між такими особами і нотаріусом. Тому, на нашу думку, іншим принципом нотаріальної процедури слід вважати однозначність встановленої послідовності вчинення нотаріального провадження і правил його здійснення, а допустимі колізії або альтернативні способи вчинення нотаріальних дій мають обумовлюватися І конкретизуватися наслідками того чи іншого варіанту дій нотаріуса та осіб, які звернулися до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії. Наприклад, у ст. 63 Закону йдеться про повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини, але дане положення належить до провадження із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. Тому питання має стояти саме про вжиття заходів до охорони спадкового майна, а про відкриття спадщини нотаріус має повідомляти спадкоємців виходячи із дати, коли він був повідомлений про смерть спадкодавця. Різні види проваджень мають впливати на строки повідомлення заінтересованих осіб про вчинювані нотаріусом нотаріальні дії, тому вони повинні бути різними, оскільки несуть в собі різне правове значення: повідомлення про вжиття заходів до охорони спадкового майна має бути негайним. Такі повідомлення мають надсилатися телеграмою тощо. У той же час відомості про відкриття спадщини не можуть розцінюватися як такі, що потребують особливої швидкості, оскільки строк для прийняття спадщини складає шість місяців.

Загалом строки повідомлення спадкоємців та заінтересованих осіб потребують конкретизації і узгодження, оскільки швидке встановлення реальних спадкоємців, виконавців заповіту та інших заінтересованих осіб в деяких випадках дозволить перекласти відповідальність за зберігання спадкового майна на одного з них. Але в деяких випадках встановлення спадкоємців зумовлюється іншим нотаріальним провадженням, а саме: нотаріус зобов'язаний також відповідним чином повідомити заінтересованих осіб про день і місце оголошення змісту секретного заповіту. Саме під час його оголошення можуть бути встановлені спадкоємці за заповітом, а також можуть заявити про свої права особи, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Тому положення ст. 63 Закону мають застосовуватися нотаріусом за узгодженням з іншими процесуальними строками.

Щодо строків, які встановлені у законодавстві і стосуються нотаріусів, то нотаріуси не вправі їх змінювати, якщо законом це не допускається, але вони мають враховувати позицію сторін з цього приводу і визнавати їхні права, якщо між ними досягнуто з приводу строків згоди (ст. 259, ч. 2 ст. 1272 ЦК та ін.). Наприклад, у ст. 88 Закону України "Про нотаріат" однозначно встановлено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Така однозначна вимога ст. 88 Закону вже давно не відповідає нормам ЦК, де положення про особливість відносин між юридичними особами давно скасоване. Формально можна стверджувати, що строк давності в нотаріальному процесі відрізняється від строку позовної давності, оскільки останній передбачає можливість звернення до суду, а не до нотаріуса. Відтак нотаріуси зобов'язані керуватися ст. 88 Закону України "Про нотаріат". Відсутність логіки в нормах законодавства, якщо строки звернення до суду значно більші, ніж до нотаріуса, - не привід їх не виконувати. Строки вчинення нотаріальних проваджень мають відповідати нормам матеріального права, тому така однозначність щодо встановлених у ст. 88 Закову України "Про нотаріат" строків, вже не відповідає принципу свободи договору, закріпленому в ст. З, 6 ЦК і аналогічному положенню ст. 259 ЦК.

У зв'язку з цим автор пропонує внести зміни до ст. 88 Закону України "Про нотаріат" і викласти їх так: "Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи нотаріально посвідчені та підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги не минув строк позовної давності, встановлений законом для відповідних правовідносин або договором між сторонами".

У цій пропозиції автором враховані лише загальні умови вчинення нотаріальних проваджень, встановлені у ст. 88 Закону України "Про нотаріат", а й спеціальні, які стосуються єдиної нотаріальної процесуальної форми відносно того, що для нотаріуса безспірними можуть бути лише документи, які мають відповідну форму. Якщо пропозиція буде прийнята, то частина друга ст. 88 Закону України "Про нотаріат" може бути анульована, оскільки її положення вже враховані у частині першій. Більше того, автором враховані вимоги ст. 259 ЦК щодо права сторін збільшувати строк давності у договорі, але не зменшувати.

Наведені положення свідчать про те, що запропонований автором принцип однозначності встановленої послідовності вчинення нотаріального провадження і правил його здійснення позитивно впливатиме і на інші принципи нотаріального процесу. Зокрема, якщо будуть встановлені стандарти у діяльності нотаріусів, то вони застосовуватимуться до всіх осіб і це сприятиме врівноваженню прав всіх суб'єктів, які беруть участь в нотаріальному процесі. Хоча автор дотримується й принципу, що висока кваліфікація - це запорука незалежності нотаріусів, але встановлення чіткої послідовності вчинення нотаріального провадження дисциплінуватиме і дасть можливість діяти згідно вимог законодавства сміливіше, а не тільки з оглядкою на Мін'юст. Саме в цьому випадку нотаріуси будуть здатні приймати рішення одноособово.

Важливим для правильного розуміння нотаріальної процедури і її відмінності від нотаріального процесу е принцип безпосереднього дослідження документів та вчинення нотаріальних актів нотаріусом. Так, доволі часто нотаріуси уповноважують своїх помічників перевіряти надані для вчинення нотаріальної дії документу, готувати проекти нотаріальних актів, а самі лише засвідчують чи посвідчують їх. Таку практику автор вважає неприпустимою, оскільки нотаріус має сам впевнитися у дійсності тих документів, які є підставою для вчинення нотаріальної дії, відсутності підробки та відповідності їх вимогам закону. Він сам має встановлювати реальну волю особи та зіставляти її з тим волевиявленням, яке він зафіксує в нотаріальному акті.

Це дуже важливе питання, якому до останнього часу приділялося мало уваги вченими, а у законодавстві воно взагалі не відображене. Так, у ст. 10 Закону України "Про нотаріат" згадується термін "помічник нотаріуса" лише у загальному контексті. Але реально помічники є практично у більшості нотаріусів, вони виконують різні функції, які не визначені у законодавстві. Тому на практиці виникла колізія, яку діяльність вправі здійснювати особисто нотаріус, а які дії передоручити своєму помічнику.

Звідси, на нашу думку, виникає необхідність встановити загальну процедуру вчинення нотаріального провадження і розкласти її на елементи:

- процедура дій помічника нотаріуса;

- процедура дій, які зобов'язаний та має право вчиняти тільки і безпосередньо нотаріус.

У зв'язку з наведеним вище вважаємо за необхідне закріпити у Законі правовий статус помічника із вказівкою на повноваження, які він вправі здійснювати. До них належать всі технічні дії з підготовки нотаріального провадження, а саме: перевірка, ксерокопіювання, витребування необхідних для вчинення нотаріального провадження документів, роздрукування проектів договорів, формування нотаріальної справи, опис документів, ведення запису на прийом до нотаріуса, внесення відомостей до реєстру, робота з архівом тощо.

Додій нотаріуса, на нашу думку, слід віднести всі дії, пов'язані зі встановленням особи, її волі та волевиявлення, змістом договорів тощо. Тут можна користуватися запропонованими у ст. 13 Закону повноваженнями стажиста за аналогією, але з певними обмеженнями, оскільки його необхідно навчити всім навичкам професії нотаріуса, а за помічником закріплюються постійні повноваження. Наприклад, складати проекти правочинів, заповітів, свідоцтв та інших документів, що стосуються вчинення нотаріальних дій може тільки нотаріус, оскільки в даному конкретному випадку має встановлюватися волевиявлення особи, яке повинен здійснювати безпосередньо нотаріус у процесі роз'яснення прав та наслідків, які виникнуть в особи після посвідчення відповідного договору або заповіту. Це питання особливо важливе, оскільки, роз'яснюючи права особам, нотаріус має спонукати їх до правомірного користування належними їм правами і виконання ними взятих на себе зобов'язань. Тобто в цьому конкретному випадку необхідні глибокі знання норм матеріального і процесуального права, чого не можна вимагати навіть від досвідчених помічників, які не володіють теорією і не знають особливостей застосування вимог законодавства.

До недавнього часу не ставилося питання про зловживання правами осіб, проте останні дослідження67 свідчать, що це має місце у нотаріальній практиці. Тому лише високопрофесійна особа вправі визначати межі дозволеного використання прав суб'єктами нотаріальних правовідносин, особливо, такими, що закріплюються у нотаріальних актах і в майбутньому використовуватимуться особами у матеріальних та нематеріальних правовідносинах.

Принцип секретності взаємодії нотаріуса з іншими правоохоронними органами

До функцій нотаріального процесу російські вчені відносять і фіскальну, яка вважається державною і має сприяти належному оподаткуванню доходів громадян. Українськими науковцями і практиками ця функція нотаріату не визнається, оскільки нотаріуси не повинні нараховувати податки, а можуть лише повідомляти податкові інспекції про вчинені ними в інтересах громадян та юридичних осіб нотаріальні провадження. Але вона об'єктивно існує. Нотаріуси зобов'язані вносити до електронного реєстру всі відомості про вчинені ними правочини, а звідти ця інформація може надходити до податкових інспекцій. Тому питання стоїть так, що нотаріальна процедура має бути пов'язана з діяльністю певних правоохоронних і правозахисник органів, але при цьому слід враховувати, що така інформація, є нотаріальною таємницею, тому мають регламентуватися випадки, коли навіть правоохоронні органи не вправі її отримувати. Це стосується заповітів, таємниця яких має зберігатися нотаріусами до смерті заповідача, хоча у заповіті Й може встановлюватися реальний перелік майна, що належить особі.

Отже, нотаріальна процедура має будуватися на зв'язках з процедурами діяльності інших правоохоронних і правозахисних органів , але з елементами секретності деяких елементів нотаріальної діяльності. Наприклад, нотаріусам доцільно отримувати інформацію про втрачені документи, які встановлюють особу останні відомості про характерні риси підробки документів, особливо цінних паперів тощо. Такий взаємний зв'язок між процедурами діяльності різних правоохоронних і правозахисних органів надасть більше гарантій щодо охорони і захисту прав громадян та юридичних осіб.