Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 9.5. Проблеми формування процедури вчинення нотаріальних проваджень у новій редакції Закону України "Про нотаріат"

Аналіз чинної редакції Закону України "Про нотаріат"78, у якій мають місце норми, які одночасно регламентують організацію нотаріату в Україні та процесуальні питання вчинення нотаріальних проваджень, свідчить про необхідність систематизації такої інформації у такому нормативному акті, як кодекс. Але спроби створення на базі законів відповідних кодексів наражаються на визнання такого процесу кодексофобіею80 і це незважаючи на те, що критерії поділу нормативних актів на закони та кодекси об'єктивно сформульовані81. Згідно з цими критеріями Закон України "Про нотаріат" має кваліфікуватися як кодекс. Саме тому, мабуть, пропонується обговорити питання про виокремлення із Закону України "Про нотаріат" питання нотаріального провадження.

Така схема нормативного регулювання процесуальних та організаційних питань була запроваджена при створенні законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження". Чи можна таке явище розцінювати як позитивне? Для пересічних громадян така регламентація ускладнює можливість знайти відповідь на питання, оскільки знайти два нормативні акти складніше, ніж один. Для фахівців, які створювали ці нормативні акти, виокремлення окремих питань в різні нормативні акти спрощує виконання завдання, оскільки з меншим обсягом інформації легше працювати, хоча внесення змін до різних актів ускладнюється. У той же час положення одного нормативного акта завжди мають узгоджуватися з відповідними положеннями іншого, що ускладнює взаємозв'язки між окремими нормативними актами, оскільки треба буде робити взаємні посилання на норми різних законів. Отже, відповідь щодо доцільності або нераціональності поділу одного Закону на два має декілька підходів, тому воно є дискусійним і потребує обговорення82, а також порівняння з іншими нормативними актами.

Якщо проаналізувати регламентацію судочинства, то можна побачити, що Закон України " Про судоустрій та статус суддів " регламентує загальні засади судочинства в Україні, а спеціальні кодекси встановлюють конкретні правила діяльності судів для певних видів судочинства, зокрема ЦПК, КПК, ГПК, КАСУ. Отже, певний вид судочинства, регламентований відповідним кодексом, дозволяє встановити адекватні правила розгляду справ з урахуванням їх специфіки. Незважаючи на це, вже пропонувалася ідея створення звідного кодексу судочинства, у якому будуть диференційовані особливості певних видів судочинства та інтегровані в загальні розділи інститути, які не мають відмінностей.

Така ідея цілком логічна, оскільки дозволить переглянути процедури розгляду справ, встановити їх переваги та недоліки. але сьогодні важко уявити обсяг такої роботи, реальні строки її виконання, творчий колектив, якому можна цю роботу доручити, оскільки кожний вид судочинства визначив відповідну галузь процесуальної науки. Тому ідея універсального кодексу не знайшла підтримки у фахівців і зазнала істотної критики.

Виокремлення із Закону України "Про нотаріат" (надалі - Закон) всіх питань, які стосуються нотаріальних проваджень, є складною проблемою. Пояснюється це тим, що правила вчинення нотаріальних проваджень, які навіть сьогодні мають місце в Законі, сформовані не зовсім адекватно їх значенню і нотаріальній процесуальній формі.

Автор дотримується концепції комплексного регламентування діяльності нотаріусів, що можна здійснити лише в межах кодексу. Але поряд з позиціями інших вчених можна запропонувати такий нормативний акт, як "Нотаріальний кодекс України". Така назва також дозволить охопити як організаційні (частина І), так і процесуальні питання діяльності нотаріусів (частина П).

Говорячи про розробку нового нормативного акта, автор вважає за доцільне відобразити у частині II даного Кодексу такі основні елементи нотаріальної процедури:

- порядок вчинення нотаріальних проваджень;

- правила вчинення нотаріальних проваджень;

- фіксація вчинюваних нотаріальних проваджень.

Але доцільно розробити процедурний порядок вчинення нотаріальних дій, яким мають керуватися нотаріуси і який регламентуватиме їх діяльність від моменту звернення громадянина до передачі йому посвідченого чи засвідченого нотаріального акта. Зокрема, у загальних правилах вчинення нотаріальних дій зазначається, що спочатку особа оплачує нотаріальну дію (ст. 42 Закону) і встановлюється особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (статті 43-44 Закону), і це правильно, але у майбутньому мова йтиме про підписання нотаріально посвідчуваних правочинів, заяв та інших документів (ст. 45 Закону). За логікою, підписання нотаріальних актів - це одна із останніх нотаріальних дій у провадженні. До підписання нотаріального акта нотаріус повинен впевнитися у можливості вчинити нотаріальну дію тощо, але така впевненість може з'явитися лише після ознайомлення зі змістом вимоги особи та всіма наданими документами, а також при отриманні згоди на посвідчення правочину з боку всіх заінтересованих осіб. Наприклад, досить часто необхідна згода органів опіки та піклування, іншого із подружжя тощо.

У зв'язку з цим, необхідним є не тільки закріплення у Законі вперше запропонованої С.Я.Фурсою теоретичної моделі нотаріального процесу, а й запровадження розроблених вченими його стадій у певний порядок вчинення окремих нотаріальних дій. Сучасна регламентація нотаріальних дій не передбачає розробку проекту нотаріального акта та узгодження його змісту з особою, яка звернулася до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії. Але вислухати її треба, запропонувати оптимальний для неї варіант правочину, роз'яснити, які наслідки викличе та чи інша умова договору нотаріус просто зобов'язаний (ст. 5 Закону). Тому загальні його обов'язки, які стосуються порядку вчинення нотаріальних дій і сформовані у ст. 5 Закону, мають бути викладеш у загальних правилах вчинення нотаріальних проваджень, а до обов'язків нотаріуса мають бути включені положення щодо необхідності повідомлення Мін'юсту про зайняття викладацькою, науковою та іншими видами діяльності тощо, тобто тими, які впливають на можливість займатися нотаріальною діяльністю.

Якщо до цього додати новітні тенденції нотаріальної діяльності щодо вироблення компромісних умов договору (медіація), коли між сторонами постійно виникають конфлікти або неузгодженості85, то ставлення до нотаріальної діяльності буде іншим. Ці положення мають входити до процедури і, зокрема, порядку вчинення нотаріальних дій. Саме тоді, коли нотаріуси будуть спроможні не тільки констатувати виникнення спору між особами, а й знаходити варіанти умов договору, які вирішуватимуть конфлікти та усуватимуть спори, саме тоді нотаріальну діяльність, на думку автора, можна буде розцінювати як превентивне правосуддя, оскільки до останнього часу фахівці вважають, що превентивна функція нотаріату полягає у недопущенні посвідчення незаконних договорів86.

Автор підтримує концепцію, що функція нотаріату має розглядатися ширше, ніж застереження незаконних умов договорів, тобто нотаріус може розв'язувати спірні питання, що виникли при вчиненні нотаріальних проваджень, шляхом пропозиції сторонам компромісних варіантів умов договору.

У зв'язку з цим автор пропонує розмежовувати оплату нотаріальних послуг: за фактично вчинені нотаріальні дії, навіть у тому випадку, якщо не відбулося посвідчення нотаріального акта, та нотаріальне провадження, яке завершилося видачею нотаріального акту. Отже, нотаріальний порядок вчинення нотаріального провадження дозволить встановити послідовність вчинення нотаріальних дій їх оплату, якщо особа відмовиться від видачі нотаріального акта чи нотаріус не зможе його видати через недостатність документів чи незаконність вимог особи тощо.

Найпростішим способом створення нової регламентації нотаріальної процедури може стати перенесення основних норм Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі - Порядок) до змісту Закону, оскільки Інструкція передбачає правила вчинення нотаріальних дій, а зміни до Закону сконцентровані в основному навколо організаційної структури нотаріату. Але даний спосіб слід вважати некоректним, оскільки нотаріальна діяльність регламентується багатьма підзаконними актами, положення яких мають увійти до змісту нового Закону.

Розглядаючи діючі правила вчинення нотаріальних проваджень слід зазначити, що вони доволі часто не передбачають послідовності фіксації дій нотаріуса. Наприклад, у п. 5 Інструкції йдеться про обов'язкове використання спеціальних бланків нотаріальних документів, а правила їх використання регламентується окремим нормативним актом. Отже, правила використання нотаріальних бланків мають увійти до Закону.

Спроби створити нову редакцію Закону України "Про нотаріат "самотужки або невеличкою групою осіб приречені на поразку, оскільки сутність нового кодексу полягає в тому, щоб спочатку створити об'єктивну, логічну, однозначну і універсальну послідовність вчинення нотаріальних дій в одному найбільш складнішому нотаріальному провадженні, а потім на цю послідовність "накласти трафарет" із загальних і спеціальних правил вчинення нотаріальних проваджень. Про важливість створення певної послідовності дій нотаріусів СЯ. Фурса зазначила так: "На жаль, у чинному Законі "Про нотаріат" не знайшли свого відображення інститути, які б визначали послідовність вчинення нотаріальних дій. Будь-який процес повинен проходити у своєму розвитку певні стадії, що мають визначатися законом. Результатом цього є те, що на питання, коли нотаріус зобов'язаний роз'яснювати суб'єктам нотаріального процесу їх права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій - до оплати нотаріального провадження чи після, не змогла однозначно відповісти більшість нотаріусів, з якими автор спілкувався, але вони посилалися на ч. 1 ст. 42 Закону України "Про нотаріат". Однак, від нормативного закріплення стадійності нотаріального процесу залежить можливість громадян та юридичних осіб відмовитись від вчинення нотаріального провадження, встановлення моменту виникнення спірних правовідносин між особами, що звернулись за вчиненням нотаріальних дій, тощо".

Тому автор бачить необхідність у прийнятті за основу будь-якого проекту Закону, навіть чинної його редакції, створенні робочої групи із вчених і практиків, які будуть здатні його удосконалити і винести на широке обговорення, а потім в узагальненні пропозицій змін до цього проекту та їх обговоренні. Таким чином, можна отримати редакцію нового Закону з урахуванням позицій всіх зацікавлених у подальшому розвитку нотаріату.

Але починати створення відповідної процедури вчинення нотаріальних проваджень необхідно з аналізу теоретичної моделі, запропонованої СЯ. Фурсою, та стадій нотаріального процесу. Автором позитивно сприймається теоретична концепція, у якій пропонується найскладніше нотаріальне провадження, зокрема щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, розглядати як багатоетапне. Але сам термін "етап" не може застосовуватися у нормативному акті, оскільки він має теоретичне значення і повинен наближатися до аналогічних термінів, що мають місце в законодавстві. Так, у ЦПК замість етапів застосовують такі терміни: "відкриття провадження у справі", "провадження у справі до судового розгляду", "судовий розгляд". Така термінологія дозволяє адекватно сприймати етапи і стадії у цивільному судочинстві, але для нотаріальної діяльності мають бути започатковані спеціальні терміни, найменування яких буде наближене до нотаріального процесу.

Тому автор підтримує пропозицію СЯ. Фурси про закріплення у Законі терміну та стадії нотаріального процесу як "відкриття нотаріального провадження". Під ним слід розуміти виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин з моменту звернення особи до нотаріуса. Нотаріальне провадження має складатися з таких стадій як: відкриття, підготовка та безпосереднє вчинення нотаріальної дії. Нотаріус на підготовчій стадії вивчає можливість вчинення нотаріальної дії і лише з моменту здійснення неповоротних дій, тобто внесення відомостей про вчинювану нотаріальну дію до реєстрів та нотаріальних бланків, розпочинається безпосереднє вчинення нотаріальної дії.

Даний поділ є умовним, оскільки до таких висновків приходить лише нотаріус, а громадяни про настання нової стадії просто не повідомляються, отже, не орієнтуються у тому, що дії нотаріуса з цього моменту відтворюються на паперових чи електронних носіях. Негативність такого положення можна пояснити тими проблемами, які мають місце на практиці. Так, деякі громадяни настільки не впевнені у своїх позиціях, що можуть відмовитися від вчинення нотаріальної дії на будь-якій стадії, що призведе до не передбачених законодавством ситуацій. Саме тому автор пропонує кардинально змінити цю ситуацію і передбачити можливість особи відмовитися від вчинюваного нотаріального провадження до стадії його безпосереднього вчинення.

Така гіпотеза ґрунтується на тому, що значна частина нотаріусів, які отримали кошти за вчинюваний правочин, не зможе відмовити у його посвідченні, оскільки вже витратили час на підготовку до вчинення нотаріального провадження, а Законом не передбачене часткове повернення його оплати,, якщо воно не було завершене. У зв'язку з цим автор приєднується до думки вчених про існування двостадійного сприйняття нотаріального провадження і пропонує запровадити двох стадійну його оплату: за вчинення підготовчих дій і після їх завершення - повну оплату нотаріального провадження. Зрозуміло, що особа повинна повідомлятися про загальну суму оплати і за вчинення підготовчих дій. Ця пропозиція дозволить уникати спорів, які пов'язані з тим, що частина громадян може провести у нотаріуса цілий день, а потім відмовитися від вчинення нотаріальної дії і вимагати повернення коштів, оскільки нотаріальна дія не була вчинена. Таких осіб особливо не турбує, що нотаріус витратив не тільки багато сил на роз'яснення особливостей вчинення конкретного нотаріального провадження, а й були здійснені нотаріальні дії з перевірки наданих документів та ознайомлення нотаріусом з їх змістом. В кінцевому рахунку, робочий час приватного нотаріуса безпосередньо впливає на Його дохід, тому "даремно" витрачений час - це істотні матеріальні втрати, оскільки нотаріус повинен платити помічнику тощо.

При цьому автор вважає, що недостатність документів для вчинення нотаріального провадження - це свідчення ускладнення нотаріального процесу, а не неможливість його вчинення, що має бути підставою для відкладення нотаріального провадження, і це положення має відповідним чином регламентуватися у законодавстві. Тому пропонується ст. 42 Закону України "Про нотаріат" доповнити таким положенням: "У разі неможливості вчинення нотаріального провадження через недостатність необхідних у заявника документів у день оплати, його вчинення переноситься на інший день і час, який нотаріус і заявник встановлюють, враховуючи час, необхідний для його отримання". При такій редакції не виникатиме спорів у нотаріальному процесі щодо повернення оплати і можливості перенесення дати посвідчення.

Тому авторська гіпотеза може бути зведена до того, що заявник оплачує лише стадію підготовчих дій, яка складатиметься з аналізу загальної можливості вчинити нотаріальну дію, але, на відміну від інших вчених, автор пропонує починати відносини нотаріуса та заявника не зі встановлення особи, а з правової консультації, яка має супроводжувати найбільш важливі нотаріальні дії. Це насамперед має стосуватися посвідчення договорів і заповітів, вжиття заходів до охорони спадкового майна, оскільки перед аналізом документів, необхідно встановити, яку мету переслідує заявник та, який правочин необхідно вчинити. Наприклад, якщо особа помиляється і замість заповіту вимагає посвідчити договір дарування, то комплекс документів буде істотно відрізнятися. Так, для написання і посвідчення заповіту крім документа, який встановлює особу, інші документи не потрібні. У той же час для посвідчення договору дарування необхідні правовстановлюючі документи на дарунок. Більше того, правовстановлюючі документи на об'єкти нерухомості мають бути зареєстровані. Сьогодні отримати документи на земельні ділянки дуже складно, а за їх відсутності нотаріус не зможе посвідчити такий договір. Але з цієї ситуації можна вийти. Якщо документів не вистачає, тобто немає державного акту про право власності на землю, нотаріус замість посвідчення договору дарування може запропонувати посвідчити заповіт на ім'я тієї особи, якій призначалася передача майна за договором дарування.

Іноді мають місце випадки, коли особа наполягає на посвідченні договору на тих умовах, які е неприйнятними і незаконними, оскільки обмежують права та інтереси суб'єктів договору, а також осіб, які не беруть участі у договорі. Тоді підставою для відкладення вчинюваної нотаріальної дії Є необхідність отриманням згоди від таких осіб.

Так, видача свідоцтва про право на спадщину, згідно загальної класифікації нотаріальних проваджень, належить до багато-етапних нотаріальних проваджень. При поданні заяви про прийняття спадщини (перший етап) нотаріус повинен вчинити низку дій, а саме: встановити особу заявника, перевірити наявність заповіту, свідоцтва про смерть, правовстановлюючі документи на майно спадкодавця, виявити наявність інших спадкоємців за законом або заповітом. Тобто він витрачав час, але не отримує плати. Якщо таку роботу виконували тільки державні нотаріуси, які отримували заробітну плату, то такі витрати часу істотно не впливали на їх доходи. З 01.06.2009 року видачу свідоцтва про право на спадщину здійснюють і приватні нотаріуси, тому це питання неодмінно виникне. При цьому єдиного економічного підходу з цього приводу не існує, хоча поширенню повноважень приватних нотаріусів мав передувати економічний аналіз оплати цього нотаріального провадження.

У зв'язку з цим автор вважає, що оплата нотаріальних проваджень має входити до процедури і відноситися до загальних правил, оскільки саме так буде сформульовано послідовність вчинення нотаріальних проваджень і встановлено критерій їх вчинення - попередня оплата.

Важливим аспектом удосконалення нотаріальної процедури може стати аналіз та узагальнення судової практики, що зумовлена вчиненням нотаріальних дій. Проблеми нотаріальної діяльності виявляються й у справах, якщо причиною звернення до суду стала вчинена нотаріальна дія. Тоді не тільки нотаріус пояснює свою позицію, а й його дії на відповідність законодавству перевіряють суд та, як правило, адвокати. Результати таких перевірок, поряд з перевірками Мін'юсту також мають узагальнюватися, і, на наш погляд, оприлюднюватися. Така умовно спільна діяльність стимулюватиме розвиток нотаріату.

Але проблемним на даний момент є й питання щодо підвідомчості справ, що виникають зі скарг на дії нотаріусів, які до 09.2005 року розглядалися у порядку окремого провадження, що було предметом дослідження вчених, але до введення в дію нового ЦПК89. Тому сьогодні необхідно нормативно встановити, до якого виду судочинства громадяни мають звертатися, якщо вони не задоволені або їх права порушені при вчиненні нотаріального провадження чи внаслідок відмови його вчинити. Існують дві гіпотези: адміністративне судочинство, оскільки деякі фахівці вважають нотаріусів представниками державної публічної влади90, або цивільне.

Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЩІК України передбачено, що скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності Кодексом відповідно до гл. 39 Цивільного процесуального кодексу 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження, встановленими новим Кодексом. А вже п. 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України визначені категорії справ, скарги по яких подані до набрання чинності ЦПК України, повинні розглядатися у порядку, встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України. Таким чином, вбачається, що, враховуючи зазначені положення, скарги та заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані і після набрання чинності новим ЦПК, повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Крім того, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних та юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Тлумачення поняття "суб'єкт владних повноважень" надано у п. 7 ч. 1 ст. З КАС, де зазначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Система ж нотаріату не входить до системи органів виконавчої влади. У діях нотаріуса відсутні управлінські повноваження, адміністративний примус. Порівнюючи нотаріальну та адміністративну діяльність, варто відзначити, що між ними існує суттєва різниця, зокрема: за характером цих видів діяльності; за характером правовідносин, які виникають при здійсненні нотаріальної та адміністративної діяльності; методами регулювання нотаріальної та адміністративної діяльності; метою та результатами, які досягаються у процесі цих двох видів діяльності.

Отже, виходячи з того, що ст. 50 Закону України "Про нотаріат" передбачає можливість оскарження неправильно вчиненої нотаріальної дії та відмову у вчиненні нотаріальної дії до суду, а розглядати такі скарги неможливо в порядку окремого провадження, а також враховуючи норми, викладені в прикінцевих та перехідних положеннях Цивільного процесуального кодексу України, вбачається, що справи, в основі яких є скарги на дії або бездіяльність нотаріусів, мають розглядатися за загальними правилами, тобто в порядку позовного провадження91.

Автор також вважає, що в багатьох випадках помилки нотаріусів мали бути застережені, якби при посвідченні нотаріальних актів кожна із сторін мала особисту і кваліфіковану допомогу адвокатів. Дійсно, нотаріуси мають діяти об'єктивно і не ставати на бік однієї із сторін, тому вони не можуть пропонувати умови договору, які б забезпечували право вимоги лише однієї із сторін. Якщо говорити про участь адвокатів у нотаріальному процесі, то необхідно визнати, що вона дисциплінуватиме нотаріусів щодо дотримання правил вчинення нотаріальних проваджень, але головною відмінністю такого нотаріального процесу може стати його високий рівень. Якщо нотаріус спілкується з пересічними громадянами, які звернулися до нього за вчиненням нотаріального провадження, то рівень такого спілкування та складання договорів не може бути достатньо високим, оскільки громадяни не будуть здатні його сприйняти через недостатність юридичних знань. Тому вони, як правило, сподіваються на те, що нотаріус вчинить нотаріальну дію з урахуванням їхніх інтересів.

У той же час адвокати, які представляють інтереси конкретної сторони вправі, на наш погляд, вносити пропозиції щодо умов договору, щоб найліпшим чином забезпечити інтереси свого клієнта" Незважаючи на важливість нотаріального процесу для реалізації прав громадян, переважна більшість вчених або мало приділяла уваги участі адвокатів у нотаріальному процесі, або взагалі не приділяла (Д. Ватман, Н. Бакаянова, О. Войков, А. Вулгакбаев, О. Круглов, А. Ривлин, Ю. Стецовський, Л. Стешенко, О. Сухарев та ін.). Саме тому, на наш погляд, до останнього часу участь адвокатів у нотаріальному процесі є малодослідженою, а у Законі "Про нотаріат" відсутні норми, які б регламентували особливості такої участі.

У випадку участі адвоката у нотаріальному процесі складається ситуація наявності кількох (як мінімум двох) фахівців-юристів - нотаріуса та адвоката. Діючи разом у нотаріальному процесі, адвокат та нотаріус виконують притаманні кожному з них обов'язки, беручи при цьому активну участь у зміцненні законності, правопорядку, охороні та захисті прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Тут проявляється і конкуренція і можлива взаємна допомога, але це позитивні явища, коли обидва фахівці мають метою найліпшу охорону прав сторони, що неодмінно має позначитися на результатах їх діяльності.

Зокрема, автор вважає, що у цьому випадку укладені і посвідчені договори будуть відрізнятися більшою конкретністю та відповідністю вимогам законодавства. У зв'язку з наведеним, автором пропонується регламентувати статус адвоката в нотаріальному процесі та специфіку його повноважень.

Отже, питання може стояти не тільки про розвиток законодавства, а й про випереджаючий розвиток нотаріальної практики, що у майбутньому має стати підставою для удосконалення законодавства про нотаріат. Хоча автор дотримується концепції, що наукові методи дослідження проблем нотаріату і розвиток теоретичної моделі нотаріального процесу - це запорука успішного, узгодженого і обґрунтованого удосконалення законодавства.

На думку автора, істотним недоліком формування нового законодавства України про нотаріат є положення, що перед запровадженням відповідних змін, як правило, не робиться аналіз чинного законодавства та не досліджується вплив нового на існуючі нормативні акти. Отже, зміни вносяться не комплексно й узгоджено, а непослідовно і відірвано від чинної нормативної бази. Про це однозначно свідчить Наказ Мін'юсту від 07.11.2008 р. № 1759/7 "Про затвердження плану заходів Міністерства юстиції щодо реалізації Закону України " Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат"108. В преамбулі цього Наказу зазначено буквально про таке: "З метою приведення законодавчих актів, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України у відповідність до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" від 1 жовтня 2008 року № 614-VI...", якщо ж порівняти дату прийняття Закону з датою відповідного Наказу, то вийде, що перед прийняттям Закону нормативні акти не аналізувалися на предмет внесення до їх змісту необхідних змін та їх узгодженості з Новим змістом Закону України "Про нотаріат".

Автор також вважає, що введенню у дію нової редакції Закону України "Про нотаріат", коли план заходів Мін'юсту щодо реалізації Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" передбачає строки підготовки тільки пропозицій щодо приведення законів України у відповідність до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" протягом місяця з дня опублікування Закону є неприпустимим, оскільки виникатиме колізія у найвищих нормативних актах на значний строк. При цьому, відповідний план заходів передбачає аналогічні строки й для підготовки проектів актів Кабінету Міністрів та Мін'юсту України, що може негативно позначатися на діяльності нотаріусів та, відповідно, на правах фізичних і юридичних осіб. Однак Мін'юст України має встановлювати для себе не план підготовки проектів актів, а строк прийняття відповідних актів, оскільки він не залежить від прийняття відповідних актів вищестоящими органами державної влади.

Тому наведений нормативний акт підтверджує гіпотезу щодо непередбачуваного створення та непослідовного введення у дію нормативних актів, замість комплексного вирішення проблемних питань діяльності нотаріату України і ґрунтовного удосконалення нотаріальної процедури.

Так, можна це положення підкреслити положеннями таких нормативних актів, а саме: уст. 102 Закону України "Про нотаріат" передбачається, що нотаріуси забезпечують докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав та дії для забезпечення доказів провадяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України. У той же час, Мін'юстом спільно з Державною судовою адміністрацією було видано наказ "Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень" від 27.06.2008 р. № 1092/5/54, але місце нотаріату в зазначеній Інструкції відведено лише у п. 2.3. і тільки щодо засвідчення вірності перекладу104.

Як випливає з дати прийняття відповідного наказу, він був прийнятий напередодні введення у дію положень нової редакції Закону України "Про нотаріат", теоретиками концепція діяльності нотаріусів щодо забезпечення доказів на підставі норм ЦПК критикувалася починаючи з 2002 року108, піддавалася ретельному аналізу також І в 2005 р.100 Тому при внесенні змін до законодавства про нотаріат мала враховуватися неможливість нотаріусів виконувати положення ст. 102 Закону, і ця стаття мала бути виключена зі змісту Закону. Це положення є очевидним свідченням того, що при формуванні проекту Закону щодо внесення змін до Закону України "Про нотаріат" мала бути проведена значна робота з аналізу як узгодженої дії законодавчих актів, так і підзаконних нормативних актів із запропонованим проектом змін до Закону, але ця робота не була проведена.

Тому автор вважає, що чинна редакція Закону України "Про нотаріат" не враховує сучасних тенденцій теорії нотаріального процесу, а також не відповідає реальним правовідносинам, що мають місце в нотаріальній практиці, тому мають бути запропоновані комплексні зміни до Закону України "Про нотаріат", у яких акцент має бути зроблений на удосконаленні процесуальної частини цього Закону.

Аналогічні зауваженні нині мають місце щодо неузгодженості Закону України "Про нотаріат" та нового Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 р., оскільки останній мав би деталізувати положення Закону, а не навпаки істотно від нього відрізнятися.