Цивільне право - Майданик P.A. - 5. Ознаки і визначення поняття права

Право характеризується як система сутнісних ознак, яка дає можливість виявити поняття цієї юридичної категорії.

До поняття права включаються ознаки, які відображають його істотні властивості. Тому право визначається системою сутнісних, найбільш істотних ознак, які характеризують право як поняття та обумовлюються самою якісною характеристикою права.

До визначальних ознак права можуть бути віднесені загальнообов'язковість, визначеність змісту, державна забезпеченість (примусовість), рівномірність, системність, загальносоціальна сутність і призначення права та його нормативність.

Загальнообов'язковість права полягає в обов'язковості норм права для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від їхнього бажання.

Визначеність змісту передбачає встановлення конкретних прав та обов'язків їх конкретних учасників, що забезпечує зрозумілість і відсутність підстав для неоднакового тлумачення норми права.

Державна забезпеченість (примусовість) являє собою передбачені законом міри юридичного впливу (примусу шляхом створення реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню визначених правовими нормами зразків поведінки, засобів заохочення і переконання до здійснення встановленої нормою права поведінки, а також можливість застосування заходів державного примусу на випадок порушення норми права учасниками правовідносин.

Рівномірність права - це така "рівна міра", або "правова рівність", або "пропорційність", яка означає націленість права на те, щоб затвердити у житті людей принцип еквівалентності, рівного несення за рівних умов тягаря відповідальності, усього того, що під дещо іншим кутом зору охоплюється поняттям "справедливість".

Зазначена якісна характеристика є засобом відновлення дисбалансу між економічно чи юридично нерівними учасниками відносин, якщо більш сильна сторона зловживає своїм економічним чи юридичним становищем; вона також є засобом відновлення рівноваги інтересів сторін, на які вплинули різноманітні обставини об'єктивного характеру, що не залежать від їх волі.

Системність права виявляється у взаємопов'язаності та взаємообумовленості правових норм як опосередковане відображення норм інших соціальних регуляторів - норм моралі, етики, релігії.

Одна з визначальних ознак права полягає в його нормативності.

Нормативність права передбачає формування забезпеченого законом типового правила поведінки, якого має дотримуватися учасник правовідносин. При цьому належні кожному учаснику відносин права визначені не довільно, а відповідно до чинних норм права.

Юридично регулююче значення типових правил поведінки, які містяться в нормах права, обумовлене тим, що вони дають можливість визначати наявність чи відсутність юридичної правомочності особи, здійснювати власні інтереси при зіткненні їх з чужими інтересами.

Нормативність розглядається як вираження потреби утвердження в суспільних відносинах нормативних засад, пов'язаних із забезпеченням упорядкованості суспільного життя, руху суспільства до свободи, згоди та компромісу в суспільному житті, захищеного статусу автономної особистості, її прав і свободи поведінки.

Нормативність права виражається у формальній нормативності позитивного права, тобто в законодавстві, де норми існують у власному їх розумінні. Формами прояву нормативності слід вважати існування норм в правових звичаях, в інших джерела права (зокрема, в судових прецедентах, загальновизнаних принципах права).

В юридичній науці природно-правові вимоги (рос. притязания) зазвичай вважаються нормативними потенційно, оскільки лише при нормативному закріпленні вони із можливості перетворюються в дійсність.

Заперечення нормативного характеру природно-правових вимог не повною мірою відповідає обґрунтованому в доктрині і законодавчо закріпленому в цивільному законодавстві (в ЦК України) наднормативному характері суб'єктивних цивільних прав, що грунтується на визнанні природного характеру такого роду суб'єктивних прав. Зазначений підхід викликаний тим, що об'єктивне право повністю не охоплюється писаним правом, залишені ним порожні місця заповнюються саме неофіційним правом, що обумовило визнання ЦК України об'єктивного і наднормативного характеру цивільних суб'єктивних прав як прав, що постають із самого життя.

Наведене обумовило дискусійність питання про сутність норми права та обґрунтування в юридичній науці поняття нормативності у вузькому і широкому розумінні.

У радянській правовій науці поняття норми права було пов'язане із загальновизнаним нормативістським підходом до визначення права в цілому. Традиційно виділяли такі ознаки норми права: вони являють собою правила поведінки; мають загальний характер; є формально визначеними; охороняються примусовою силою держави.

Загальний характер норми права і до цих пір вбачають в тому, що вона: 1) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин; 2) адресована колу не персоніфікованих суб'єктів; 3) діє у часі безперервно; 4) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю її застосувань; 5) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

За такого підходу нормативність розглядається як властивість правотворця встановлювати правові норми (правила поведінки), обов'язкові для чисельно і формально не визначеного кола осіб, розраховані на неодноразове застосування та діючі незалежно від того, настали чи припинилися передбачені ними конкретні правовідносини.

В сучасних умовах спостерігаються зміни в розумінні нормативності як результат збагачення суто нормативістської концепції права положеннями ліберальних теорій (природного, соціологічного) права, які визнають суб'єктами норм отвори ост і не лише державу, а й нескінченну множину самих суб'єктів приватних відносин - членів громадянського суспільства.

До недержавних соціальних регуляторів у вітчизняній юридичній науці відносять цивільно-правовий договір, який, по суті, може замінити собою законодавство в питанні регулювання цивільних відносин конкретних суб'єктів, сам встановлює норми права, іншими словами: положення договору володіють нормативністю.

Договірні правила визнаються проявом нормативної саморегуляції, нормативність якого вбачають у тому, що положення договору забезпечують не лише регулювання поведінки сторін, а й підлягають юридично значущому визнанню в системі нормативного регулювання, а отже, і правовому захисту.

У цьому контексті заслуговує на увагу тенденція в сучасній юридичній науці до розуміння нормативності не через повторюваність та деперсоніфікованість правових положень, а через їх спрямованість на регулювання суспільних відносин.

З цього приводу зазначається доцільність визнання регулювання суб'єктами договірних відносин нормативним саморегулюванням і формою правового регулювання, спрямованого на встановлення правових норм.

З огляду на це нормативність пропонується розглядати як властивість акта створювати правило поведінки на певну життєву ситуацію, незалежно від того, персоніфіковані чи ні суб'єкти такої поведінки, розраховане це правило на разове чи багаторазове застосування.

За такого підходу нормативність полягає не в повторюваності закріплених у ньому правил і не в деперсоніфікованості їх адресатів, а саме у встановленні правила, тобто виду і міри належної поведінки, незалежно від того, на одноразове чи багаторазове використання конкретизованими чи неконкретизованими суб'єктами вона розрахована.

Право відображає соціальний устрій суспільства і характеризується історичною постійністю відповідного національного правопорядку.

Право не є зведеною в закон волею панівного класу, волею, зміст якої визначається матеріальними умовами життя [панівного] класу, оскільки це з необхідністю передбачає безправність інших, нема пінних прошарків населення і розглядається ними як інструмент пригнічення та експлуатації, що сприяє невиправданому зменшенню ролі права, формуванню його негативної оцінки як інструменту насильства, як соціального зла, що підлягає знищенню.

Праву властиві загальносоціальна сутність і призначення, що відображає юридичні можливості, гарантовану державою міру свободи людини та особистості, де пріоритет надано людині, її свободі та інтересам як результат компромісу між різними соціальними прошарками (класами) в суспільстві.

При цьому зазначені юридичні можливості учасників суспільного життя мають бути необхідними для задоволення їхніх біологічно й соціально обгрунтованих - за конкретно-історичних умов - потреб існування і розвитку, об'єктивно зумовлюватися досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечуватися відповідними обов'язками інших учасників (П.М. Рабінович).

Право визначає заходи, яких слід вжити для забезпечення позитивних обов'язків держави, і відображає юридичні можливості, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства

У зв'язку з цим право вимагає державного регулювання, яке може здійснюватися залежно від місця і часу, відповідно до потреб і можливостей суспільства та індивідів.

Основна мета права як соціального регулятора із забезпечення здатності задовольняти потреби та інтереси людини полягає в тому, щоб така здатність була "справедливо збалансованою" з можливостями задоволення потреб індивідів, інших суб'єктів соціуму, суспільства в цілому.

Право повинно втілювати справедливу рівновагу між захистом загального інтересу і дотриманням інтересу індивіда. Пошук такого справедливого балансу є невід'ємною частиною механізму правового регулювання різноманітних інтересів, які часто не збігаються, є протилежними і навіть конфліктують між собою. Право покликане втілити "справедливий" баланс різноманітних інтересів (передусім інтересів особи і суспільства), який має бути досягнуто шляхом їх зіставлення, "зважування". Встановлення збалансованості різноманітних, таких, що збігаються, інтересів випливає, зокрема, з вимог соціальної справедливості та покликане забезпечувати останню.

Право як соціальний регулятор не є лише сукупністю норм; воно є значно складнішим явищем, системою норм, способів їх створення і тлумачення, пов'язаною з певною концепцією соціального устрою суспільства, від якої залежить, як застосовується і взагалі функціонує право.

Смисл права полягає не лише у виявленні і тлумаченні чинних в певний історичний період норм, з огляду на їх постійну зміну. Важливо зрозуміти структурний взаємозв'язок норм, термінів, якими вони оперують, способи, якими користуються для фіксації норм і їх узгодження одна з одною. Поряд із змінними елементами, в них немало і таких складових, які не можуть бути довільно змінені розчерком пера законодавця, оскільки вони найтіснішим чином пов'язані з нашою цивілізацією і нашим способом мислення. Законодавець не може впливати на ці елементи, як і на нашу мову або нашу манеру мислити. Саме на цих незмінних елементах, які стоять за нормами права, засноване уявлення про історичну постійність національного права, незалежно від модифікацій норм.

Тому, впроваджуючи кращі зразки світової традиції права, ми не повинні забувати про те, хто і звідки ми. Врахування притаманних вітчизняному суспільству морально-філософських, релігійних, економічних, інших національних засад світосприйняття та праворозуміння має бути обов'язковою складовою правової політики.

Вважається, що законодавець за допомогою правових приписів лише юридично оформлює потреби суспільного розвитку. В цьому полягає об'єктивна соціальна обумовленість системи права, її детермінація економічними, культурними, національними й іншими факторами.

В кінцевому підсумку національна ідентичність соціально обумовлює систему права, визначає особливості формування норм права, їх тлумачення, дотримання і в цілому функціонування національної правової системи в різних сферах життєдіяльності суспільства і держави - як в ідеології (правосвідомість і правова культура), так і в нормативному забезпеченні (законодавство) і фактичній поведінці (юридична діяльність).

Наявність цих незмінних елементів права як національно обумовленого соціального явища дає підстави розглядати право як науку і встановлювати відповідність певних норм і правових конструкцій концептуальним засадам національного права.

Проведений аналіз дає підстави розглядати право як систему юридично визнаних державою обов'язкових правил поведінки, що встановлюють права та обов'язки їх носіїв залежно від потреб і можливостей суспільства та індивідів, покликаних втілювати "справедливий" баланс різноманітних інтересів, відображають соціальний устрій суспільства та історичну постійність національної правової системи.