Цивільне право - Майданик P.A. - 1. Еволюція дуалізму права

1. Еволюція дуалізму права

Сучасне розуміння приватного права визначається традицією континентального європейського права розглядати систему права на основі дуалістичного принципу, який передбачає основний поділ права на приватне та публічне право. Поділ і значення дуалізму в праві значною мірою обумовлений типовою належністю національної правової системи до відповідної правової сім'ї.

Загалом вітчизняна правова система за своїми правовими традиціями і праворозумінням відноситься до правових систем країн романо-германського права з властивою йому пріоритетністю загальних норм права як загальнообов'язкових правил поведінки, що поділені за галузями на приватне і публічне та виокремлені в системи матеріального і процесуального права.

Водночас у сучасній вітчизняній літературі можна зустріти твердження з приводу того, що українцям близька англо-американська правова традиція, яка підтверджується традиціями народного судочинства, поширеними в українських землях у добу козацтва. Тому в майбутньому пропонується відновлювати таку систему судочинства на зразок мирових судів (В. Кампо).

У сучасних умовах зближення існуючих правових систем зазначений підхід заслуговує на увагу і має враховуватися в нормотворчій і правозастосовній діяльності.

Водночас це не слід розглядати як відмову від існуючих нині основних відмінностей і традицій кожної із зазначених сімей права.

Сучасна вітчизняна правова система має більшість ознак, властивих романо-германському праву.

У зв'язку з цим визначальна риса системи права України як складової вітчизняної правової системи, що відноситься до романо-германської правової сім'ї, ґрунтується на традиційному поділі права на приватне і публічне.

Будь-яка країна, в тому числі й Україна, має власні традиції співвідношення приватного і публічного права і шляхи їх гармонійного співвідношення, що обумовлено особливостями формування і тенденціями розвитку національної правової системи.

Сучасна система права України характеризується недостатнім розвитком приватного права, оскільки тривалий час головна увага приділялася в основному розвитку публічного права.

У цьому зв'язку заслуговує підтримки тенденція до пріоритетного розвитку саме приватного права як умова наближення українського права до стандартів західної традиції права.

З цього приводу в літературі зазначається, що, незважаючи на рівноцінність та взаємозв'язок між приватним і публічним правом, підвищена увага все ж таки повинна бути приділена приватному праву, оскільки саме воно (поряд чи у поєднанні з правами людини) відображає головні процеси, пов'язані із становленням системи суб'єктивних прав, які відкривають гарантований простір для власної активної діяльності людей, їх творчості, ініціативи (Ю. Бошицький, О. Чернецька).

Такий підхід щодо дуалізму права допустимий при вирішенні питання щодо взаємозв'язку та співвідношення приватного і публічного права в конкретний історичний період існування суспільства і держави з урахуванням досвіду, накопиченого в світовій практиці.

Сьогодні поділ на приватне і публічне право в тій чи іншій формі існує в усіх країнах романо-германської системи права. В країнах англо-американського права поділ на публічне і приватне право не застосовується. Більше того, його з давніх часів принципово не визнавали, оскільки в ньому вбачали відмову від ідеї про те, що держава та її органи підпорядковані праву.

У країнах загального права відсутній його поділ на звичні для вітчизняного юриста галузі: цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне тощо. Норми, які в інших країнах зазвичай включаються до сфери цивільного права, становлять тут самостійні розділи, такі, наприклад, як договірне право, деліктне право, право власності тощо. Для англійського чи американського студента, який вивчає право, основним є те, що зовсім невідоме романо-германській правовій сім'ї: поділ на загальне право і право справедливості.

Водночас використання категорій публічного і приватного права не є зовсім чужим і для країн загального права. Англійське судочинство передбачає його поділ на кримінальне (яке вчиняється за позовом корони) і цивільне (вчиняється за позовами приватних осіб). Нерідко суди в цих країнах оперують поняттями публічного і приватного інтересу, приватного права тощо.

Наприклад, у рішенні Верховного Суду США по справі "Garner vs. Teamsters Union" (1953 p.) зазначалось: часто видається зручним характеризувати певні позови шляхом використання категорії публічних і приватних прав. Ця звична класифікація, безумовно, стає обґрунтованою для певних цілей.

Сутність поділу права на приватне і публічне полягає в тому, що в системі права існують норми, покликані забезпечувати, перш за все, загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому (конституційне право, адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право) і норми, які захищають інтереси приватних осіб (цивільне право, сімейне, трудове).

Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Публічне право є сферою влади і підпорядкування. Приватне право - це сфера свободи і приватної ініціативи, воно обслуговує в основному потреби приватних осіб (юридичних і фізичних), які не володіють владними повноваженнями і виступають як вільні рівноправні власники.

Цей поділ в усіх країнах романо-германського права розглядається як основоположний поділ системи права. Він дає можливість виявити спільні і відмінні родові риси цих двох найбільших груп правових масивів.

Підкреслюючи виключну роль цивільного права як центрального розділу права в країнах романо-германської сім'ї, Рене Давид зазначав, що істинним правом залишається приватне право, що формування юриста може бути забезпечено... лише вивченням цивільного права1.

Поділ права на приватне і публічне вперше зустрічається в працях юристів Стародавнього Риму. Ульпіану приписується формулювання цього поділу, включене в Дигести: "Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне (право). Публічне право, яке (відноситься) до становища Римської держави, приватне, яке (відноситься) на користь окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне в приватному відношенні".

Його зазвичай тлумачать у розумінні класифікації норм римського права на норми публічного (jus publicum) і права приватного (jus privatum) і саме з нього традиційно виводять теорію, згідно з якою поділ норм права на публічне і приватне здійснюється за критерієм захищуваного нормою інтересу - суспільного і приватного. Таке тлумачення дещо спрощує дійсне становище речей. В цитованому уривку Дигест йдеться "про поділ не самого права (норм права), а його вивчення". Тут малися на увазі "безпосередньо не галузі позитивного права, а галузі самої науки, саме різні точки зору, з яких може бути вивчено позитивне право. В цьому випадку доцільно говорити про юридичні інститути, виділені залежно від тієї соціальної ролі, в яких виступали суб'єкти правовідносин, а зовсім не про поділ норм права.

У цьому зв'язку в доктрині зазначається, що характер інтересу, який реалізується за допомогою тих чи інших норм права, - приватний чи колективний - зовсім не розглядався Ульпіаном як критерій розмежування на приватне і публічне самого права. Будь-яка норма може бути використана як для реалізації інтересу приватного, так і для здійснення інтересу публічного (В. А. Бєлов).

Однак з точки зору соціології заслуга римських юристів є неоціненною: було вказано на об'єктивно існуючий поділ сфер життя на приватну і публічну, і тим самим було поставлено питання про грані, які поділяють ці сфери; іншими словами - про межі втручання "громадськості" (в тому числі в особі державної організації) в приватне життя.

Традиційна підміна ульпіанівського поділу вивчення права поділом самого права допомогла сприйняттю ідеї дуалізму глосаторами і постглосаторами. Вона отримала теоретичне обгрунтування в праці Монтеск'є "Про дух законів". Філософ наполягав на необхідності чіткого розмежування законодавчої, виконавчої і судової влад. Велика французька революція законодавчо закріпила зазначений принцип (Закон від 16-24 серпня 1790 р. Титул II. Ст. 13). Розгляд спорів у сфері державного управління доручався органам адміністративної юрисдикції (Декрет від 6-11 вересня 1790 p.). Був заснований і вищий адміністративний суд - Державна рада (ст. 52 Конституції VIII року). Таким чином, поділ права на публічне і приватне набув не лише теоретичного, а й практичного значення, оскільки вирішення адміністративних спорів передавалося самостійній системі судових органів.

Услід за Францією дуалізм був сприйнятий в Німеччині, в інших країнах континентальної Європи та Латинської Америки. Він став основою спеціалізації юристів, у тому числі і в процесі їх професійної підготовки.