Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - В. О. Татенко. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології

Сучасна психологія відрізняється властивим для неї баченням свого предмету і методу пізнання, специфічною системою психологічних знань, мовою наукового спілкування, характером взаємодії з практикою, змістом суперечностей, логікою криз, які вона переживає, ставленням до свого минулого і майбутнього. Проте, однією з найсуттєвіших ознак сучасної психології є, слід думати, та провідна наукова парадигма, яка визначає її специфіку і перспективу подальшого розвитку.

Якщо спробувати узагальнити існуючі уявлення про парадигму і екстраполювати їх на науку психологію, можна сказати, що будь-яка психологічна парадигма передбачає визначеність і узгодженість позицій тієї чи іншої групи вчених-психологів щодо онтопогічного статусу психічної реальності, теоретико-методологічних принципів її дослідження та інтерпретації, а також стосовно кола проблем, які має сенс досліджувати в межах цієї парадигми.

Психологію як систему уявлень про душу, дух чи як науку про психічне утворювали різного роду парадигми, що виступали у формах детермінізму, емпіризму, асоціанізму, еволюціонізму, функціоналізму, гуманізму тощо, аналізуючи які, можна сформувати уявлення про суперечливу логіку ЇЇ історичного поступу, визначитись у теперішніх пріоритетах і уявити перспективи подальшого розвитку.

Це завдання не з легких, адже цілком вірогідно, що поряд з базовими парадигмами можуть існувати їх варіації, модифікації, різні їх інтерпретації, що претендують на роль самостійних парадигмальних утворень. Утім, логічно припустити, що основних, справжніх парадигм в нашій науці існує таких і стільки, яких і скільки фундаментальних суперечностей виявила психологія як суб'єкт пізнання в своєму об'єкті "психіці.

Нагадаємо лише основні з них. Це, насамперед, добре відомі з історії психології суперечності душевного і тілесного, духовного і плотського, психічного, з одного боку, і фізичного, хімічного, біологічного, фізіологічного, соціального, культурного, історичного тощо-з другого. На шляху дослідження цих суперечностей психологія розробляла відповідні парадигми, які, змінюючи одна одну, крок за кроком розкривали специфіку психічного як відносно самостійного реально існуючого сущого, що знаходиться у природному, античному зв'язку з іншими формами і способами буття. Відомою ілюстрацією тут можуть слугувати парадигми, що розроблялися у контексті вирішення проблеми джерел та рушійних сил розвитку психічного: парадигми зовнішньої детермінації і самодетермінації розвитку психіки ("культурно-історична парадигма Л.С.Виготського, парадигмальна формула "внутрішнє через зовнішнє" С.Л.Рубінштейна), а також проміжний варіант, що констатує її залежність від біологічного і соціального, індивідуального і суспільного, поцейбічного і потойбічного тощо.

Інший ряд парадигм слугував і досі слугує розв'язанню суперечностей між психічним і фізичним, психікою і мозком, психікою і поведінкою, свідомістю і діяльністю тощо. В одних з них акцентується увага на функціональній залежності психічного від фізичного чи фізіологічного, в інших - стверджується його автономність, самодетермінованість, самодостатність. Є парадигми, в яких віддається перевага фактору діяльності у поясненні природи психічного, а є такі, що тлумачать психічне як недіяльнісну чи наддіяльнісну форму активності, що породжує, спричинює, спрямовує діяльність, але сама не є такою.

Оскільки природа психіки нерідко тлумачилась з огляду на якусь одну її суттєву ознаку (відображення, регуляція, творення), окрему психічну функцію (свідомість, діяльність, поведінка) чи синтетичну якість (душа, самість, особистість) відповідним чином вибудовувалися парадигмальні форми їх дослідження і пояснення, які в чомусь доповнювали, а в чомусь заперечували одна одну.

Чимало суперечностей віднайдено дослідниками в глибинах самого психічного, наприклад: між свідомим, підсвідомим, несвідомим, надсвідомим. Відповідно вибудовувались і відстоювали свою універсальність психоаналітична, психосинтетична парадигми.

Коли психологія почала виборювати статус самостійної науки, особливої гостроти набули проблеми методу дослідження психічних феноменів, що призвело до виникнення ряду методопогічних парадигм - інтроспективної, біхевіористичної, психоаналітичної та ін.

Під впливом феноменологічної, психоаналітичної та екзистенціальної парадигм у сучасній психології спостерігається певне розшарування: одні дослідники вважають, що психологія - це наука про психічні функції, структури, механізми закономірності, акти психічного життя, інші - схиляються до аналізу змісту і характеру значущих переживань як усвідомлюваних, так і не усвідомлюваних людиною. У кожному з цих напрямів напрацьовуються свої специфічні парадигмальні конструкти, що фактично не конкурують між собою. Перелік суперечностей психічного, способів його дослідження та інтерпретації можна продовжувати і далі. Тому, варто зупинитися, аби не потрапити в пастку "дурної нескінченності", І спробувати виокремити з числа існуючих суперечностей, ті, що спричинюють "виробництво" найбільш фундаментальних парадигм. Так, цілком слушно вважати такою суперечність, пов'язану з відображувальною функцією психіки, зокрема, з об'єктивністю, адекватністю, випереджапьністю, з якістю і надійністю роботи цього .живого дзеркала". Але навіщо людині віддзеркалювати зовнішній і внутрішній світи і саму себе як таку? Відповіді тут може бути, принаймні, три: а) щоб вгамовувати свою допитливість; б) щоб врегулювати свої відношення, стосунки і взаємини зі світом; б) щоб дати вихід прихованим в ній сипам творення нових форм буття, самотворення. Відразу можна зауважити, що пункти "а)" і "6)" хоч і відповідають критерію необхідності, але тільки від їх поєднання з пунктом "в)" утворюється певна цілісна онтологічна модель сутнісних ознак людської психіки. Проте чи можна ЇЇ вважати завершеною? Зрозуміло, що розмова про завершеність будь-якої моделі психічного навряд чи взагалі є коректною. Тому, напевно, краще вести мову про різні моделі, які доповнюють одна одну.

У нашому випадку якраз І виникає необхідність такого сутнісного довизначенмя, викликана зовні наївним, але насправді цілком виправданим питанням з приводу того, Хто (або Що) реалізує вище зазначені психічні функції. При цьому не видається компромісним твердження, що відображенням, регуляцією і творенням займається саме психіка, нехай у самому широкому розумінні цього слова. Отже, маємо проблему і, напевно, приховану за нею фундаментальну суперечність, дослідження якої потребує розробки своєї власної парадигми.