Товарознавство продовольчих товарів - Бірта Г.О. - 6.2. "Оленячиймох", або ягель

"Оленячий мох", або ягель - основний зимовий, а нерідко і літній корм північних оленів, яких у великій кількості розводять заради м'яса, молока, шкіри. "Оленячий мох" охоче їдять також марали, лосі, косулі, вівці, свині, корови.

Мохи - окрема група здебільшого зелених рослин складнішої будови, які являють собою один із відділів вищих рослин - мохоподібні. "Оленячий мох" - це збірна назва кількох видів роду кладонія, що належать до одного з відділів нижчих рослин - лишайників. На земній кулі відомо понад 20 тис. видів лишайників, а самої лише кладонії - близько 35 видів. Вони поширені на всій земній поверхні, до Арктики та Антарктики включно. Ростуть лишайники на голих кам'янистих схилах, вапняках, гранітах, гнейсах, кварцах, валунах, на різному ґрунті, стовбурах дерев і рештках відмираючої деревини, на хвої та листках вічнозелених рослин і навіть на склі, залізі, оголених кістках і шкірі тварин, різному ганчір'ї та смітті.

Лишайники являють собою сполучення, симбіоз чи, може, взаємо-паразитизм, різних видів грибів - аскоміцетів, базидіоміцетів та фікоміцетів (так званого грибного компонента тіла лишайника, або міко-біонта) і водоростей - синьозелених, зелених, жовтих, жовтозелених або бурих (водоростевого компонента тіла лишайника, або фікобіон-та), які обумовлюють колір лишайника.

Про те, що лишайники - організми симбіотичні, стало відомо нещодавно: це явище відкрив 1867 р. німецький анатом і фізіолог рослин С. Швенденер. А лишайники як рослинні організми, що мають корисні властивості, привертали до себе увагу з давніх-давен. За будовою тіла та характером росту лишайники поділяють на три групи: накипні - ті, що ростуть на стовбурах дерев, скелях тощо у вигляді тоненької шкіри, щільно зрослої з субстратом; листуваті, слань яких має форму лис-туватої пластинки, горизонтально розпластаної на поверхні субстрату; кустисті - їхня слань нагадує прямостоячий або звисаючий кущик, рідше - негалузисті прямостоячі вирости, які прикріплюються до ґрунту або іншого субстрату тоненькими ризоїдами (коренеподібними утвореннями). Маленькі кустисті лишайники мають висоту кілька міліметрів, а більші досягають 30-50 см. Окремі види, наприклад, так звана уснея довга, що росте на гілках модрини, сибірського кедру і звисає у вигляді бороди, можуть досягти довжини 7-8 м. До перехідних форм поміж листуватими і кустистими лишайниками належить рід кладонія, види якого і складають "оленячий мох", або ягель, що містить багато вуглеводів, мінеральних солей та інших корисних для тварин речовин. У північних країнах деякі види лишайників використовуються як додатковий корм для свійських тварин. А цетрарію ісландську в Ісландії вживають і як домішку при випіканні хліба. В Японії листуватий лишайник умбілікарія харчова вважається делікатесом.

Відомо багато цінних властивостей лишайників. Окрім того, що це корисні кормові рослини, з них можна одержати цінні ліки - антибіотики, лакмус та фарби для парфюмерної промисловості тощо.

6.3. Хвощі та папороті

У сучасній флорі нашої планети хвощі це єдині представники класу хвощовидних. Це оригінальні рослини із темно- або сизо-зеленими ребристими, порожнистими всередині стеблами. їх своєрідність полягає в тому, що вони правильно й рівномірно почленовані на вузли та меживузля. У вузлах стебла наче "підперезані" поясочками - зубчастими чорними стрічками. Більшість видів хвощів мають також бічні гілки, розташовані правильними кільцями, а на них в свою чергу можуть бути кільця другого порядку. На дотик стебла і гілки дуже жорсткі. Адже стінки видовжених клітин епідермісу, або шкірочки, яка одягає зовні стебла та гілочки і захищає внутрішні тканини рослинного організму, просочені кремнеземом.

Оскільки листки у цих рослин редуковані, то роль фотосинтезую-чих органів відіграють самі стебла. У них під епідермісом розташована розвинена асиміляційна хлорофілоносна тканина.

Наукова назва роду цих рослин дана К. Ліннеєм 1753 р. в його знаменитій праці "Види рослин". Окремі види хвощів завдяки рясному кільчастому галуженню стебел та їх жорсткості справді віддалено нагадують кінський хвіст або ж пучки щетини.

Хвощі належать до вищих рівноспорових рослин. Цікавий їх біологічний розвиток з яскраво вираженим чергуванням двох поколінь: безстатевого та статевого, або відповідно спорофіта та гаметофіта. Розмноження відбувається за допомогою спор. Переважно на верхівці стебел хвощів містяться спороносні "колоски". Вони складаються із багатьох видозмінених спороносних листочків - спорофілів. "Колоски" розташовані густими зближеними кільцями. Окремий спорофіл складається з ніжки, що відходить перпендикулярно від осі колоска, та розширеного щитка: вони нагадують одноногий "столик" або гвіздок із широкою шапинкою. У свою чергу, на нижньому боці щитка наче підвішені спеціальні мініатюрні торбинки, або мішечки,- спорангії із однаковими за розмірами та формою спорами. Після їх висівання за сприятливих умов з них виростають крихітні зелені почленовані заростки із жіночими та чоловічими статевими органами-так званими архегоніями та антеридіями. Лише після запліднення яйцеклітини поступово розвивається нова спороносна рослина, що вже має вигляд звичного усім хвоща. Процес цей тривалий і складний, тому в природі більшість хвощів ефективно розмножується вегетативним шляхом, особливо розростанням кореневищ.

Рід хвощів складається з 30 видів, які зустрічаються в Євразії, Америці, Африці, але відсутні в природному стані в Австралії та Новій Зеландії. Всі вони багаторічні трав'янисті рослини.

Навесні майже по всій Україні на полях, луках, біля доріг, на насипах, в канавах, по берегах річок, перелогах, схилах можна зустріти дивні товстуваті пагінці блідо-жовто-бурого чи білувато-червонястого кольору до 10-20 см заввишки. Вони членисті, прості, а на верхівці увінчані своєрідною овальною "голівкою" - спороносним колоском.

Це весняні пагони хвоща польового. Цей польовий бур'ян особливо активно розвивається на кислих ґрунтах. З ним ведуть боротьбу як правильною системою обробки ґрунту з використанням чистих парів, так і вапнуванням ґрунтів, внесенням калійних добрив та висіванням культур, що утворюють велику вегетативну масу, наприклад вико-вівсяної суміші, і тим заважають його росту.

Після того як спори достигають і висіюються, весняні пагони відмирають. Замість них із підземного чорно-бурого кореневища виростають зовсім безплідні зелені галузисті стебла, що іноді досягають 0,5 м заввишки, але здебільшого бувають нижчі.

Така різка відмінність між весняними спороносними та літніми вегетативними пагонами властива лише небагатьом видам хвощів. У більшості ж спороносні колоски розвиваються на звичайних вегетативних пагонах. Наприклад, різні за виглядом спороносні і вегетативні пагони розвиваються ще на хвощах лісовому, лучному, великому. Останній вид є найбільшим серед наших хвощів і досягає понад 1 м заввишки, його зарості мають незвичний екзотичний вигляд.

Хвощ великий росте на заболочених місцях, схилах, у тінистих лісах, лісових ярах, біля джерел. Цей вид має розірваний ареал і зустрічається на території країни окремими острівцями у Карпатах, Гірському Криму, на Подільській, Донецькій та Придніпровській височинах. Взагалі він росте в Європі, Середземномор'ї, Малій Азії, на Кавказі та в Північній Америці.

Хвощ польовий, як і всі інші види рослин, є своєрідною природною біохімічною лабораторією, де синтезується багато різноманітних органічних речовин: в ньому є флавоноїди, алкалоїди, сапоніни. Наприклад, трава хвоща містить в собі до п'яти відсотків сапоніна-еквізетина, аконітову, щавлеву, лінолеву, яблучну та кремнієву кислоти; флавоноїди еквізетрин, лютеолін, кемпферол, ізокверцитин тощо. В її складі є смоли, дубильні та гіркі речовини, вітаміни та багато іншого. Завдяки цьому висушені літні пагони хвоща польового є цінною лікарською сировиною. Використовують їх у науковій та народній медицині переважно як сечогінний та кровозупинний засоби, а також при лікуванні ряду захворювань, особливо у суміші з іншими лікувальними травами. Зокрема, для припинення кровотечі та швидкого зажив-лення поранені місця добре присипати порошком сухої трави або заливати соком із свіжої рослини. Хвощ польовий вважають корисним при серцево-судинній недостатності, атеросклерозі, гіпертонії. Відвар трави рекомендують при загальній слабкості як зміцнюючий, стимулюючий та кровотворний засіб. Аналогічні лікувальні властивості притаманні також багатьом іншим видам хвощів.

Слід ще мати на увазі, що сіно, яке містить велику кількість сухих надземних частин хвоща польового, є отруйним для коней, корів. Вважають, що діючим началом у даному випадку є сапонін еквізетин. Завдяки великому вмістові кремнезему стебла хвощів з успіхом використовують для чищення металевого посуду, відер, бідонів тощо і навіть шліфування дерева. А порошком, який залишається після спалювання деяких видів хвощів, можна навіть шліфувати метал.

Коли настає зима, то надземні пагони більшості наших хвощів відмирають. Проте в цю пору у соснових, змішаних та широколистяних лісах, на їх галявинах, узліссях, схилах на тлі синьо-білого снігового килиму можна побачити пучки темно-зелених цупких прутовидних стебел. Вони прості, негалузисті, завтовшки з олівець, від 25 до 120 см заввишки. Це здіймаються багаторічні стебла хвоща зимового. Цей вид зустрічається майже на всій Україні, крім півдня степової зони. А взагалі він поширений в Європі, Азії, Африці, Північній та Південній Америці і зростає за різноманітних умов від тундри до субтропіків.

Хвощ зимовий має одні із найтвердіших серед своїх родичів стебла. Наприклад, коли їх закласти у ботанічний прес, то, на відміну від більшості інших видів хвощів, стебла зовсім не сплющуються. Висушені, вони цілком зберігають свою первісну природну форму та колір. Обумовлено це особливо високим вмістом кремнезему в клітинах цього хвоща.

У нашій флорі зелені зимуючі стебла має ще хвощ строкатий. Але вони нижчі, всього до 30 см заввишки та набагато тонші - 2 мм завтовшки. Зустрічається цей вид на вогких піщаних і глинястих ґрунтах, сирих і дещо болотистих місцях, лісових галявинах, біля джерел у Карпатах й зрідка - на Поділлі та у Правобережному Лісостепу. Загалом цей вид поширений в Євразії та Північній Америці.

До вічнозелених відносяться також тропічні та субтропічні види хвощів. У гущавині тропічних лісів Південної Америки росте найбільший представник цього роду- хвощ гігантський. Це чіпка рослина, стебло якої може досягати 12 м завдовжки, але діаметр її становить всього 2,5 см. А вічнозелений хвощ Шафнера має стебла близько 10 см завтовшки та до 2 м заввишки. Це, мабуть, найтовщі стебла серед хвощів. Цей вид поширений в Мексіці, Перу та Чілі. У двох останніх країнах розповсюджений вічнозелений хвощ деревогривистий до 3,5 м заввишки при товщині стебла до 2 см. А в Колумбії, Еквадорі та Перу зустрічається ще хвощ багатощетинистий до 8 м заввишки.

Усі тропічні хвощі примітивніші за організацією, аніж види помірних широт. Віддалено вони нагадують своїх далеких предків.

Зарості папороті орляка звичайного подекуди утворюють справжні мініатюрні папоротеві "ліси".

На високому прямостоячому, 0,5-1,5 м заввишки, тонкому, але дуже цупкому черешку пишно розгортається трохи шкірястий, ясно-зелений листок. В обрисі він яйцеподібно-трикутний, чималий, досягає 0,5-1,5 м. Ного пластинка - наче гарна ажурна витинанка, двічі-тричі перисторозсічена.

Орляк може з успіхом використовуватись як для поодиноких, так і для групових насаджень та створення цілих декоративних заростей.

На деяких листках із нижнього боку вздовж краю розміщені купки спорангіїв - соруси, наповнені крихітними округло-чотиригранними, бурувато-жовтими спорами.

Орляк, як і всі папороті, не утворює квітів, плодів та насіння, а розмножується спорами. Потрапить достигла спора у сприятливі умови - і виросте з неї зелена дрібна пластинка - заросток з статевими органами. З деяких яйцеклітин після запліднення поступово розвинеться нова особина папороті. Один листок орляка містить у своїх спорангіях до 300 мільйонів спор.

За сухої теплої погоди мільйони спор, наче пил, висять у повітрі. Після дощу спори тут же осідають на землю, але проростає лише незначна частина їх. Адже для цього потрібен збіг сприятливих умов: відповідна вологість та реакція ґрунту, відсутність конкуренції інших рослин тощо.

У орляка є ще один спосіб - вегетативне розмноження розростанням кореневищ. Завдяки цьому орляк здатний утворювати чималі зарості. Коли розкопати ґрунт, то можна побачити заховане в ньому чорне, дерев'янисте, повзуче, розгалужене, досить довге кореневище, що може досягати 1,5 м завдовжки. На його зрізі ясно видно два судинно-волокнистих пучки, які своїм загальним розташуванням-малюнком нагадують силует орла в польоті. Отож, саме це та ще форма листка обумовила образну назву папороті - орляк.

Кореневище орляка багате на крохмаль: вміст його досягає 46%. Між іншим, з орляка можна добувати крохмаль у чистому вигляді. У складі його - синильна та орляково-дубильна кислоти, алкалоїди, ефірна олія та ін. Подекуди кореневище використовують для виготовлення непоганого клею, а також на корм свиням. Але слід мати на увазі, що для великої рогатої худоби та коней кореневище, а також свіжа та суха зелень орляка є отруйними через наявність орляково-дубильної кислоти. Цікаво також відзначити, що залежно від стадії розвитку та екологічних умов зростання ступінь отруйності може бути різною. Отже, на пасовищах, сінокісних угіддях орляк є шкідливим бур'яном і його слід знищувати. Якщо від пізньої весни до першої половини літа разів три-чотири провадити підкошування орляка, то через кілька років він зникне.

У кореневища орляка є ще інші цікаві особливості. При розтиранні з водою воно непогано милиться, тому в деяких сільських місцевостях Західної Європи вживається як природний замінник мила. Воно має також і лікувальні властивості. У народній медицині його використовують для позбавлення від особливо небезпечних стрічкових паразитних червів - солітера, а також як проносне, та при виготовленні мазей для лікування наривів і виразок.

Орляк містить чимало біологічно активних речовин: найважливішими з них є птерозини, скдистерони, ціаногенні глікозиди, таніни, фенольні кислоти. Тому орляк своїми виділеннями здатний інтенсивно придушувати і гальмувати ріст інших рослин-конкурентів поблизу себе, тобто проявляє дуже значну алелопатичну активність.

Та не лише для рослин-конкурентів призначена алелопатична "зброя" орляка, його речовини надійно відганяють різних шкідливих комах. Ця властивість орляка не залишилась непоміченою. В Європі листя орляка кладуть у ліжка, сінники, подушки, розкладають його по кутках, за меблями. Завдяки цьому у приміщеннях зникають таргани, мухи, павуки та інші комахи. Чудові дезинфікуючі властивості цього виду можна застосовувати при зберіганні фруктів. Перекладені або загорнуті листям орляка фрукти довгий час не загнивають, не вкриваються грибками.

Листя орляка також дуже добре використовувати як підстилку для свійських тварин. При цьому значно покращується якість гною. Попіл, що одержують після спалювання орляка, містить у собі багато поташу, тому в минулому його широко вживали в миловарінні та при виробництві скла, відбілюванні, промиванні та фарбуванні шерсті.

В деяких країнах молоді пагони орляка, які збирають весною, вживають в їжу. Спірально закручені пагінці очищають від бокових, ще не розвинених листкових часток, відварюють, а потім промивають кілька разів у воді для видалення дубильних і гірких речовин. Після цих процедур їх обсмажують із сухарями, виготовляють салати, подають як гарнір до других страв, варять супи тощо. Оброблені молоді пагони висушують, як гриби, а потім взимку використовують для супів, соусів та інших страв. Наприклад, охоче ласують орляком в Японії. Користується популярністю орляк і в кухнях північних країн Європи, Великобританії, Нової Зеландії тощо.