Культурологія - Шейко В.М. - 5.2. Середньовічний погляд на будову Всесвіту

Земля, згідно із середньовічними уявленнями, - нерухомий центр Всесвіту, навколо неї обертаються розташовані одна над одною кристалічні сфери, до яких прикріплені небесні тіла. Кількість сфер у різних авторів різна: англійський історик VIII ст. Беда Преподобний стверджував, що сфер сім, а Данте вважав, що їх десять. Згідно з даними античних астрономів, небеса містять близько шістдесяти сфер, що світяться і розташовані концентрично навколо Землі. Остання сфера, та, до якої "прикріплені" зірки, оточує цю систему, маючи в діаметрі сто мільйонів миль. Обертанням небесних сфер пояснювали зміну дня й ночі, положення світил на небі.

Ідеєю, яка інтегрувала всі витвори в єдине ціле, була доктрина, що отримала назву "Ланцюг буття". Вона сягала своїм корінням Піфагора й Платона. У цій системі відтворювалася картина будови Всесвіту, що нагадувала сходи. Основою їх була Земля, а вершина йшла на небо. На цих сходах витвори розташовувалися відповідно до ступеня близькості до Творця. Таким чином, інтеграційним принципом Всесвіту була ієрархія атрибутів витворів

- від неорганічних елементів в основі до духовних творінь на вершині. По суті, цей принцип об'єднувальний: наука й релігія, філософія й містика ставали єдиним. Вплив цієї доктрини на світогляд Середньовіччя був величезним.

Всесвітня ієрархія здебільшого була такою. Починаючи з вершини вниз на дев'яти щаблях (ланках) ланцюга розташовувалися три класи ангелів (у кожному з них по три різновиди цього класу): серафими й херувими - ближчі до Бога, архангели й ангели

- ближчі до людини. Кожному ангельському чину - "хору" - відведено одну з небесних сфер із позначених у космографії Птолемея. Серафими розташовувалися на найвіддаленішій від Землі сфері "першодвигуна", що керувала рухом усіх інших сфер. Нижче була сфера нерухомих зірок (у веденні херувимів), сфери Сатурна, Юпітера, Марса, Сонця, Венери, Меркурія (у веденні архангелів), і, нарешті, сфера Місяця, за рухом якої стежать ангели. Остання утворює розмежувальну лінію між небесами й землею. Усе, що розташоване нижче за цю лінію, складається із земних елементів і тому мінливе, недосконале та підпорядковане занепаду й зникненню. Усе те, що перебуває вище за цю лінію, досконале, незмінне та вічне.

У світі підмісячному, земному все суще також перебуває в суворій ієрархії. Світу неорганічному (говорячи сучасною мовою) властиве тільки існування; світу рослин крім нього ще властиве харчування; світу тварин, крім двох згаданих, - ще й атрибут відчуття та руху; нарешті людині - додається ще й розум. У цій ієрархії людина займала особливе місце. Вона поєднувала обидва начала - духовне й матеріальне, божественне й земне. У цих сходах буття немає перерв і пропусків.

В описі ієрархії буття домінували такі ідеї: ідея повноти творення як прояв щедрості Творця, ідея безперервності сущого - уособлення поступовості переходів від нижчого до вищого - та ідея додатковості атрибутів, які становлять світобудову, що приводило до уявлення про цілісність і взаємозв'язок його частин.

Середньовічна картина світу, людини й культури нерухома, статична, зображений у ній порядок вічний і кінцевий. Ієрархічно впорядкований космос розглядався як образ для людського суспільства. Ієрархічний принцип побудови поширювався і на окрему людину, і на предмети, що її оточували.

У середньовічній картині світу все було обожненим, рівною мірою сходило до Творця і було причетне до істини одкровення. Творець і творення, Бог і людина - протилежності, які структурували всю середньовічну культуру.