Культурологія - Шейко В.М. - 5.5. Шкала культурних цінностей, за Августином

Основу августинівської філософії культури становить ідея існування двох громад, двох держав, або "двох градів" - божественного (civitas Dei) і земного (civitas terrena). До першого належать усі вірні Богові істоти, добрі ангели, істинні християни й доброчесні люди. Усі, хто пов'язаний з гріхом, нечестивими справами, плотськими й суєтними потягами, що йдуть оманливими й неправедними шляхами, є громадянами земного граду. Для жителів земного граду, тобто для більшості людей, град Божий має, за Августином, слугувати всеосяжним ідеалом.

Два гради - земний і небесний - стали наслідком двох видів любові - любові людини до себе і любові до Бога. їхня тісна переплетеність (настільки, що одна людина може носити в собі начало й того, й іншого) не заважає їм, однак, перебувати в постійній боротьбі, яка, на думку Августина, становить основу світового історичного процесу.

У цій концепції Августина відобразився, хоча й у християнізованому вигляді, язичницький, зокрема маніхейський, дуалістичний світогляд. Згідно з маніхейською та деякими іншими гностичними теоріями, у світі тісно переплетені частинки добра і зла, світла й темряви, які ведуть нескінченну боротьбу. В Августина вони переосмислені у два гради. Чи все гідне засудження, з позиції Августина, у граді земному? Виявляється, існує складний і суперечливий витвір, що породжений земним градом, знаходиться всередині нього, розвивається з рухом людської історії і частково сприяє переходові громадян земного граду від життя "плоті" до життя "духу". Таким чином, у теорії Августина постає культура. Августинівське розуміння культури багато в чому ґрунтується на культурологічних поглядах давніх римлян (насамперед на концепції Цицерона), побачених у світлі ранньохристиянського історизму й есхатологізму. Культура, як і весь земний град, існує, на думку Августина, у часі, має певний історичний розвиток від створення людини до кінця світу. Град Божий перебуває у вічності. Перейти з одного граду до іншого - значить перейти від тимчасового до вічного буття. У зв'язку з цим Августин багато уваги приділяє осмисленню проблеми часу. Після тривалих міркувань він доходить висновку, що час існує в нашій душі, тобто є лише певною характеристикою людського буття. Час лінійно спрямований і кінечний, рух історії має мету, до якої й прийде людство. Мета історії - торжество граду Божого.

Шлях до цієї мети, на думку Августина, - уся реальна й міфологічна історія. Лише події та явища історії й культури, що сприяють здійсненню цієї мети, визнаються Августином за позитивні й прогресивні. Усе інше сприймається як негативне, гріховне" таке, що належить до минущого земного граду. Із цих позицій і розглядає він історію духовної культури, філософію, мистецтво.

Таким чином, Августин бачить себе захисником граду Божого та прагне осмислити всю соціальну історію й історію духовної культури як тернистий шлях до торжества цього граду. Відповідно, й уся дохристиянська культура розглядається ним під кутом наявності в ній тих ідей, які будуть прийняті потім християнством. Ці ідеї слугували багатьом християнським ідеологам, з одного боку, критерієм оцінки тих чи інших культурно-історичних явищ, етапів, окремих учень, а з іншого - використовувалися як аргумент на користь самого християнства. Уся історія духовної культури людства (як у близькосхідному, так і в греко-римському регіонах) постає в Августина як шлях до християнства й, відповідно, до визнання та прийняття граду Божого. Усі омани й відхилення від цього шляху є поступками граду земному, віддаленням від істини й від кінцевої мети, яку мислитель вбачав у досягненні вищого блага.

Августин якнайтісніше пов'язував сферу вищих духовних цінностей зі сферою, що приносить суб'єктові духовну насолоду. Задоволення, безмежна радість, блаженство виявляються в нього взаємозалежними поняттями, що визначають сенс людського існування.

Отже, "філософія була для еллінів таким же керівником, яким був і закон для євреїв, вона приводила їх, як дітей, до Христа", - писав Святий Климент Александрійський. "Еллінами" вважали не тільки греків, а й інші народи греко-римського світу часів

Христа (за винятком іудеїв). До "возлюбивших мудрість" (а через неї - основоположника будь-якої мудрості - Ісуса Христа) церква включала Валаама, Арістотеля, Гомера, Менандра, Плутарха, скіфського царя Анахарсиса, Анаксагора, Платона, царицю Савську, стоїка Зенона Фукідіда, Вергілія, Овідія та ін. Вважалося, що вони так чи інакше свідчили про істинного Бога, Пресвяту Трійцю, про прийдешнє втілення Господа.

Ще з катакомбних часів християни шанували Сивіллині книги. Існує російська ікона XVII ст., присвячена пророцтву Сивілли Тибуртинської, котра передвіщала імператорові Августу прихід у світ Христа. Зображення давньогрецьких філософів були навіть у російських православних Храмах, але в нижньому ряді іконостаса (під місцевим чином) або на масивних церковних дверях.