Культурологія - Шейко В.М. - 5.4. Християнство й антична спадщина (два підходи до античної культури)

Первісне відношення християнства до античної культури, зокрема філософії, було негативним. Це заперечення базувалося на судженнях апостола Павла про те, що "міркування мудреців... суєтні" (1 Кор. 3:20) і що "мудрість світу цього є божевіллям перед Богом" (1 Кор. 3:19). Антична культура у формі філософії - це "мудрість світу цього", вище котрої ставиться юродство, яке і є справжньою мудрістю.

Однак з часом серед християн з'явилися освічені люди, і негативне ставлення до античної філософії змінилося. Філософія визнавалася, але лише як відносний підхід до істини, повністю вираженої лише в Божественному одкровенні. На цій основі почала складатися християнська теологія, яка виникла як синтез іудейсько-християнської міфології й греко-римської ідеалістичної філософії.

Розвиток християнства як релігійно-світоглядної системи потребував античної філософської спадщини насамперед для логічного обґрунтування християнських положень. Донікейська християнська теологія - це насамперед апологетика. Спочатку освічені християни виступали письмово як захисники (апологети) нової релігії й намагалися довести правоту цієї релігії та несправедливість гонінь на християн.

Якщо ставлення раннього християнства до античної філософії було негативним, то таким самим було й ставлення деяких античних мислителів до християнства. Як вже вказувалося, Римський історик Тацит, наприклад, не шкодує яскравих кольорів для створення відразливого образу християн. Вони для нього - об'єкт загальної ненависті. Не схвалювали християнство й більшість філософів: і вільновідпущений Епіктет, і імператор Марк Аврелій однаково нехтували християнами і вбачали в християнському мучеництві безглузду впертість. Негативне ставлення філософів до християнства тривало й після його утвердження як офіційної релігії. Однак логіка подій, дух часу відповідали християнству як релігії майбутнього.

Для того, щоб християнство існувало й успішно розвивалося, необхідно було знайти подібність між християнським світоглядом і вченням античних філософів. Стоїцизм і платонізм, у першу чергу, були тими філософськими вченнями, з якими сперечалося й на яких ґрунтувалося християнство. Із платоніками, наприклад, в основному сперечалися з питання про безсмертя душі. За Платоном, безсмертя душі має підставу в самій сутності душі, тоді як християнство стверджує, що вона має безсмертя не від себе, а з волі Бога, котрий дав їй буття. Крім того, заперечення християнських мислителів викликало платонівське вчення про переселення душі, тому що воно виключало моральну відплату для покараної душі. Привабливим же для християнства було платонівське вчення про те, що провина за зло світу лежить не на Богові, а на людині, яка вільно обирає зло. Симпатії викликала також і теорія Платона про те, що Бог створив світ з потворної речовини, вчення про споглядання душами небесного світу.

З ранніх християнських мислителів позитивно до античної культури ставилися Іустин, Климент Александрійський, Оріген, Августин. Так, останній наводить досить яскравий приклад ставлення до минулого. У 12-й главі книги Вихід стверджує: "Господь наказав іудеям обібрати єгиптян перед тим, як піти від них, що потім справді трапилося". Августин ставить запитання, як міг Господь зажадати від свого народу зробити крадіжку. Відповідь Августина така: "Щоб християни, яким на основі Нового Завіту доступний глибший зміст подій, описаних у Старому Завіті, зрозуміли, що все істинне і все справді цінне, знайдене ними в писаннях язичників, можна й необхідно перейняти (просив же Господь обібрати єгиптян)". Повністю заперечували античну культуру Татіан і Тертулліан. Детальніше зупинимося на творчості цих та інших історико-культурних фігур.

Татіан (6л. 125-176 рр. н. е.) - найпослідовніший ворог античної культури взагалі й античної філософії зокрема. Християнський світогляд і антична філософія, на думку Татіана, непримиренні. Його не задовольняють ні антична міфологія, ні антична філософія. Перша, на його думку, глибоко аморальна, друга - суперечлива. Сперечаючись між собою, філософи спростовують один одного, при цьому один одного часто не розуміючи. Татіан різко критикує і особисті якості філософів, і їх моральність. Античні філософи, вважає Татіан, суперечливі, багатослівні, загрузли в безплідних мудруваннях, злосливі. Збірний образ античного філософа, за Татіаном, - образ кініка.

Не лише філософія заперечується Татіаном, медицина й мистецтво також не уникли його нападів. Медичній допомозі Татіан протиставляє лікування вірою в Бога. Античне мистецтво, особливо скульптура, на думку Татіана, увічнює аморальність. Християнський світогляд же вирізняється простотою, штучністю, зрозумілістю. Татіан - войовничий антиеллін. Він ставив "варварів" вище за еллінів і вважав християнську філософію давнішою за еллінську.

Тертулліан (бл. 160 - після 220 р. н. е.) був автором значної кількості невеликих статей апологетичного змісту. Тертулліан - войовничий фідеїст, що беззастережно ставив віру вище за розум, усіляко принижуючи його. Будь-яка філософія, на його думку, сама єретична і є джерелом різних єресей. Філософи нічим корисним не займаються, їх хвилюють порожні й дозвільні питання, вони зазвичай далекі від істини. Узагалі, філософія виникла набагато пізніше за істину, критерієм істини є однаковість, єдність, стародавність. Тертулліан вважав, що істина вже дана повністю й навічно у Священному Писанні, а отже, нема смислу у філософському пошукові істини. Він узагалі не розглядає можливості обговорення змісту Священного Писання, а тим більше єретиками.

Отже, у ранньохристиянській думці існувала впливова течія, що закликала відмовитися від античної культурної спадщини. Цій спадщині протиставлялася християнська віра й наявна християнська мудрість. Однак ця течія не отримала повної підтримки. Перемога була радше за іншими мислителями, котрі розуміли необхідність збереження й використання в античній спадщині всього того, що було корисне для християнства.

Уже один із ранніх християнських апологетів, Іустин, у своїй "Великій апології" намагається перекинути місток між давньогрецькою філософією й християнським міфологічним світоглядом, ґрунтуючись на словах з Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово (Логос), і Слово було в Бога, і Слово було Бог... І Слово стало плоттю та жило з нами, повне благодаті й істини..." (Ів. 1:14). Іустин намагався віднайти подібність між християнським світоглядом і вченням античних філософів у вірі християн, платоніків і стоїків у кінець світу, у посмертне покарання злих людей та блаженство добрих. Іустин вважав, що основні положення свого вчення Платон та інші грецькі філософи взяли зі Старого Завіту (вчення про те, що провина за зло світу лежить не на Богові, а на людині, яка вільно обирає дорогу зла; що Бог створив світ з потворної речовини; про безсмертя душі, про споглядання душами небесного світу тощо). Але все це - лише зерно істини, а не сама істина. На думку Іустина, філософи говорили неточно, незрозуміло, приблизно й суперечливо. Справжній Логос, за Іустином, - це Христос. Але й до Христа були філософи, що жили згідно з Логосом. Такі, наприклад, як Геракліт і Сократ. Християнські міфи Іустин трактував алегорично, визнаючи, що їх не завжди можна сприймати буквально.

Климент Александрійський (середина II ст. - 215 р.) був наставником школи для катехуменів, тобто тих, хто готується прийняти хрещення. У цю школу був привнесений значний філософський інтерес. Прийшовши до християнства від платонізму й стоїцизму, Климент зберіг повагу до філософії і взагалі античної культури. Сам він усвідомлював себе гностиком (грец. gnosis - знання), але гностиком істинним. Це означало, що Климент не відкидав, як Татіан, філософію, підпорядковуючи її одкровенню, вважаючи, що в одкровенні істину дано цілком і безпосередньо, а у філософії - опосередковано й частково. Філософія сама по собі може бути лише пропедевтикою до християнства, але не може дати істинного гносису, який насправді є навіть не знанням, а станом душі, вищим щаблем віри, блаженством при житті як радісним і мирним настроєм душі, а після смерті - як вічним заспокоєнням в Богові. Пропедевтична стосовно християнської віри роль філософії була, на думку Климента Александрійського, задана самим Ісусом Христом, який "...перш ніж з'явитися у плоті для порятунку людей..." підготував увесь християнський світ до цього порятунку, давши іудеям закон, а еллінам - філософію. Климент захищає філософію від тих християн, які упереджені проти неї. На його думку, філософію й античну культуру потрібно уберегти від наклепу, адже у філософії відображена істина, філософія може стати спільницею віри, за допомогою філософії цю віру можна обґрунтувати.

Подальший розвиток уявлень про співвідношення античної культури й християнства міститься у працях учня Климента Александрійського - Орігена (185-251 рр.). Оріген був видатним християнським теологом, котрий зберіг багато пережитків платонізму. В очолюваній ним християнській школі вивчалася діалектика як метод розвитку мислення і логічних здібностей, фізика, астрономія, геометрія, у якій Оріген вбачав зразок для всіх інших наук.

Дотримуючись християнського світогляду, Оріген не відмовлявся повністю від платонізму й стоїцизму. Він склав коментарі до всіх книг Старого й Нового Завітів. Слідом за Климентом Александрійським і на відміну від Тертулліана, був прихильником не буквального розуміння текстів Священного Писання. Він розробив учення про три смисли Біблії: буквальний ("тілесний"), моральний ("щиросердечний") і філософський ("духовний"), - надаючи перевагу філософському тлумаченню змісту Біблії. Таке алегорично-філософське тлумачення Біблії стало актуальним у християнській традиції для всіх наступних періодів.

Августин (354-430 рр.) пройшов значну духовну еволюцію від античної філософії (стоїцизм, скептицизм) до християнського світогляду. Звернення Августина до християнства було не стільки результатом духовної еволюції, скільки вольовим актом. Світогляд Августина - це продукт комбінації біблійного й філософсько-ідеалістичного світогляду. Філософську основу поглядів Августина становить неоплатонізм Плотіна та Порфирія. Августин формулює принципи світобудови. Вища сила у світобудові - Бог як особистість. Він уявляється антропоморфною істотою. Основні відносини у світі - це відносини людей і Бога як особистостей. Головне в стосунках людини й Бога - відношення гріха. Люди, згрішивши перед Богом, порушили всю світобудову. Потрібна була спокутна жертва Христа, щоб подолати всесвітню гріховність.

У своїй філософській спадщині Августин розвиває вже намічене християнською теологією вчення про творення природи Богом з нічого актом його волі. Бог - генетичне і субстанціональне начало всього сущого. Будучи творцем природи, Бог є джерелом природного порядку. Природний порядок Августин розумів як натуралізацію думок Бога, що утворюють ієрархічну градацію буття. Августин намагався довести буття Бога антропологічно, зважаючи на наявність у душі людини певних вічних ідей. Бог, згідно з Августином, створив людину вільною, але вона несе моральне покарання за свій вибір. Людина обрала зло, пішла проти волі Бога, протиставивши свою волю волі Бога. Так, за Августином, з'явилося зло. Отже, зло виникає тоді, коли витвір стає вищим за Творця.

Ставлення до античної культурної спадщини в Августина двоїсте. З одного боку, він не міг повністю заперечувати античну філософію, її логічний апарат. З іншого - він досить критично ставився до Риму як до центру імперії й повністю заперечував римську віру в язичеські божества. Узагальнюючи ідеї попередньої апологетики, він деміфологізує старих богів. Боги не просто безсилі, їх взагалі не існує. Сфера компетенції кожного з них, на думку Августина, визначена довільно, і не дивно, що вони суперечать один одному. Таким чином, Августин своєю критикою завдав греко-римській релігії нищівного удару.