Управління людськими ресурсами - Воронкова В.Г. - 13.7. Політичні рішення: сутність, технології прийняття І впровадження

Особливістю будь-якої форми політичної діяльності, серцевиною усього процесу політичного функціонування, що забезпечує виконання політичною системою її

головних функцій, є прийняття і реалізація політичних рішень. Рішення є засобом узгодження інтересів, розв'язання назрілих проблем суспільства. Вони вплетені у тканину політичного життя як його вузлові моменти, від якості яких залежать сила і ефективність влади, успіх її регулювальної діяльності.

Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Вони бувають: загальнодержавні, регіональні та місцеві; колегіальні та одноосібні; стратегічні і тактичні. Існують також оперативні рішення, що їх приймають задля залагодження гостроактуальних поточних проблем.

Залежно від впливу на політичну або суспільну систему політичні рішення можуть бути функціональними або дисфункціональними. Перші стабілізують існуючі відносини, а другі навпаки — порушують їх рівновагу. З деяких важливих питань рішення взагалі можуть не приймати, тоді інтереси певних груп не реалізуються. Іноді розв'язання проблем підміняють "роздаванням" обіцянок, якими можна заспокоїти невдоволених на деякий час. Однак систематичне ігнорування певних інтересів накопичує нерозв'язані проблеми і на подальших етапах політичної діяльності може призвести до загострення суперечностей і конфліктів.

Прийняття політичних рішень належить до позапрактичної діяльності людей, іншим видом якої є, наприклад, пояснення або конструювання наукової теорії. На відміну від теорії, політичне рішення, однак, не можна розглядати відірвано від його практичної реалізації та впливу на суспільну систему. Тому теоретична модель його функціонування (див. рис 13.2) виглядає приблизно так само, як і теоретична модель управлінського циклу.

Так як головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, то політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну; їх головна особливість, порівняно, наприклад, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявляти, ураховувати, гармонізувати суспільні інтереси. Чим краще це робиться через обгрунтовані компромісні рішення, уміле й послідовне їх впровадження, тим краще почувається влада і тим більше вона має на кого спертися при проведенні своїх політичних курсів.

Суб'єктами процесу прийняття політичних рішень є або безпосередньо громадяни, або опосередковано їх представники у представницьких органах, політичних організаціях чи взагалі — владні структури. Інформацію про типових учасників процесу прийняття політичних рішень та домінуючі форми участі в окремих фазах цього процесу надає таблиця 13.4, в основу якої покладено аналіз політичних рішень польським політологом А. Боднаром.

Заявлення вимог. Вихідним пунктом процесу прийняття рішень виступають сигнали про незадоволені потреби суспільства, що їх передають у центри прийняття рішень. У будь-якій політичній системі є канали передачі зареєстрованих потреб і інтересів (представницькі органи, політичні партії, а також через спеціальні політичні інституції, наприклад, зустрічі членів парламенту з виборцями тощо). Вимоги, що є наслідком цих незадоволених потреб і інтересів, можуть бути явними (наприклад, чітке формулювання вимог керівництвом профспілок або організацією підприємців) або прихованими, що проявляються через певну невдоволеність у поведінці. Вони можуть бути заявлені, зрештою, у розпливчастій формі на зразок "Так жити далі не можна. Ми вимагаємо змін". Вимоги можуть бути загальними (наприклад, вимоги заморозити ціни або підвищити заробітну платню загалом) або частковими (ставка податку на додану вартість). Вимоги можуть бути у формі угоди (наприклад, угоди між урядом і профспілками про припинення страйку після задоволення документально зафіксованих вимог) або у формі стихійного вибуху незадоволення, розчарування на рівні почуттів.

Рис. 13.2

Прийняття політичних рішень: основні фази циклу

Таблиця 13.4

Процес прийняття політичних рішень: стадії, учасники, форми політичних дій

Підготовка рішення — стадія, в якій беруть участь різні співпрацюючи організації, експерти, із залученням (прямим або опосередкованим) зацікавлених сторін, урахуванням їх думки. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Отже, тут важливо визначити, від яких факторів цей вибір залежить.

По-перше, він залежить від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики. Якщо пропонується лише один політичний курс, неможливо говорити про вибір і про прийняття рішення.

По-друге, характер вибору грунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів.

По-перше, він залежить від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики. Якщо пропонується лише один політичний курс, неможливо говорити про вибір і про прийняття рішення.

По-друге, характер вибору ґрунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів.

По-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб'єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої ваги на стадії підготовки рішення набувають аналітичні політичні технології. Значну користь приносить і математична теорія рішень, що забезпечує об'єктивні, наукові способи уточнення проблеми.

Щоб прийняте рішення було зваженим і реалістичним, застосовують правила раціональної дискусії. Вони сприяють здобуттю певного пізнавального результату і розв'язання проблеми. В дискусії беруть участь представники влади, експерти, представники зацікавлених суспільних груп і організацій.

Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноособово і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Здатність приймати рішення можна віднести до найнеобхідніших якостей політичного діяча, що є одним із факторів ефективності політичної діяльності. Оскільки у вітчизняній науці проблему вироблення технологій прийняття рішень тільки-но починають опрацьовувати, доцільно спиратися на досягнення західної політичної науки. Аналізуючи моделі прийняття зовнішньополітичних рішень американськими президентами Ф. Рузвельтом, Г. Труменом, Д. Бйзенхауером, Р. Ніксоном і Дж. Кеннеді, психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три технології способу прийняття одноосібного рішення: "формальна", "змагальна" і "колегіальна" (див. табл. 13.3).

Формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень. Нею користувалися свого часу американські президенти Г. Трумен, Д. Ейзенхауер, Р. Ніксон, Президент Франції Ш. де Голль, лідери колишнього СРСР. Така технологія є ефективною у кризовій ситуації, оскільки основна її перевага — економія часу. Але вона має й негативні елементи: багатоступеневість та ієрархічність комунікації деформують інформацію і, врешті-решт, саме рішення. Крім-того, така модель не сприяє відкритому обговоренню проблеми, а тому деякі її сторони можуть залишитися неврахованими.

Змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичної проблеми і появі альтернативних проектів її вирішення. Це є позитивною стороною даної

технології. Серед негативних її аспектів можна назвати те, що вона потребує багато часу, уваги і затрат політичного лідера, і те, що принцип змагальності членів команди політичного лідера породжує ризик, що заради перемоги у конкуренції інформація може бути деформована. Крім того, конкуренція породжує конфліктні ситуації серед членів команди. Класичним прикладом умілого використання подібної технології можна назвати діяльність "мозкового центру" при адміністрації Президента США Ф. Д. Рузвельта.

Колегіальна технологія є найдемократичнішою, вона потребує колективної діяльності у пошуку оптимального рішення. Діяльність лідера полегшується діяльністю "колегіальних команд". Але групова робота теж має недоліки. Вона сприяє виникненню так званого "групового мислення": команда замикається на своїх ідеях, не бажає ураховувати несприятливу інформацію, іноді ізолює політичного лідера від експертів і т. п. Найхарактернішим прикладом лідера демократичної спрямованості, який робив ставку на особисті якості членів команди, був Президент США Дж. Кеннеді. Колегіальна модель прийняття одноосібного рішення радники пропонують, а Президент вирішує.

Отже, усі технології мають позитивні і негативні риси, вибір тієї чи іншої технології є функцією політичного лідера і наслідком ситуації, що складається.

У практиці прийняття колективних (групових) політичних рішень найчастіше використовують дві технології: технологію консенсусу і технологію голосування за принципом більшості. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються, коли є якісь цінності й цілі, що об'єднують усіх учасників процесу. В національній спільноті такою вищою цінністю, що пов'язує усіх її членів, є утримання інтегральності й незалежності державної організації, в якій вони існують. Принцип консенсусу є одним із методів прийняття політичних рішень у міжнародних організаціях (Рада Безпеки ООН), у дипломатичних переговорах, взагалі у таких політичних співтовариствах, де суб'єкти не зобов'язані підпорядковуватися один одному.

Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловлюється більшість. Незважаючи на її велику розповсюдженість, ця технологія містить у собі значні недоліки. Зокрема, вона виявляє позицію "більшості" і забезпечує її домінування. Але велика кількість прихильників не завжди є свідченням того, що знайдена істина. Великими трагедіями для нашого суспільства в минулому обернулося голосування більшовиків з питань, що саме вважати соціалізмом і народним благом — при забороні самому народові висловлюватись із цих питань і критикувати рішення після його прийняття (принцип "демократичного" централізму того не допускав). Єдиним способом пом'якшення названого недоліку голосування є гарантія незаперечного

права меншості стати більшістю: агітувати за свій підхід і здійснювати різні політичні дії для збільшення його популярності.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшу шкоду під час його проходження через владні структури може принести брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових заінтересованих груп. Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики при обговоренні проблеми і прийнятті рішень, бо тоді зростає роль емоцій, посилюється ірраціональність процесу, втрачається відчуття, що є головним у даній проблемі і вибір яких дій у подальшому сприятиме її оптимальному вирішенню, яка альтернатива може бути найкращою. Ще гірше, коли допускається відхід від вимог суспільної моралі, ігнорування таких її норм, як чесність, правдивість, справедливість. Це може зробити рішення неавторитетним або й зовсім нелегітимним, тобто таким, яке ніхто не підтримує (вважаючи, що воно не має права на існування) і не збирається виконувати інакше, як під примусом.

На фазі реалізації політичного рішення головну роль відіграють норми права, оскільки на їх основі діють органи влади і державної адміністрації. Для формування нормативної поведінки індивіда або суспільної групи, яких стосується прийняте рішення, використовують не тільки правові норми, а й різні мобілізуючі політичні технології, про які говорилося раніше.

Оптимальне рішення — це половина успіху в його виконанні, запорука ефективного функціонування влади. Але прийняти таке рішення непросто. Для того суб'єкт, що приймає рішення, повинен:

* урахувати ставлення до проекту рішення тих груп, інтересам яких воно відповідає;

* не знехтувати інтересами інших і передбачити їх поведінку в разі прийняття саме такого рішення;

• знати позицію безпосередніх виконавців (адміністрації);

• урахувати зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження у життя (міжнародне становище, фінансові можливості тощо).

Якщо все це не враховується, то рішення можуть бути неефективними і не приведуть до очікуваних наслідків. Наприклад, однією з вад процесу "перебудови" в колишньому СРСР і тих численних рішень, які мали б зробити її результативною, було те, що ці рішення переважно не сприймалися позитивно тими, хто повинен би був їх реалізовувати: партійно-державно-виробиичою номенклатурою, на яку М. Горбачов із тодішнім прем'єр-міністром М. Рижковим намагалися вплинути переважно методом умовлянь. Здається, що на той самий риф часто наштовхуються реформи в Україні.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, слід віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність (урахування протиборства суспільних сил). Сильною є не та влада, яка, затуливши рота опонентам та залякавши населення репресіями, може зробити все, що захоче, а та, яка вміє з'єднати різні погляди і бажання людей у своїх рішеннях та, обіпершись на зацікавлені сили, домагається неухильного виконання прийнятих рішень. Впровадження політичних рішень у життя йде успішно лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає у системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його коригування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.