Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Т. М. Титаренко. Життєвий вибір у концепції В. А. Роменця

Фундатор учинкового напряму в сучасній психології, відомий автор філософсько-психологічної концепції вчинку В. А. Роменець не може не акцентувати увагу на проблемі вибору. Як без цієї категорії він характеризував би природу вчинку, етапи вчинкового акту, а саме ситуацію, мотивацію, дію і післядію?

Ситуація, яка готує людину до майбутнього вибору, є і зовнішнім середовищем, і суб'єктивними життєвими обставинами, і процесом трансцендування людини за межі цих зовнішніх і внутрішніх детермінант. Розвиток ситуації завжди передбачає зовнішній і внутрішній конфлікти як стартовий майданчик для вчинку.

Мотивація, психологічним ядром якої є боротьба мотивів, - це розгорнуте прийняля рішення (тобто вибір. - Т. Т.). Роменець показує, як цей процес боротьби мотивів може тяжіти до залежності від обставин (фаталізм) або нехтування обставинами (волюнтаризм).

Мотив учинку втілюється у вчинковій дії, яка переростає в післядію, коли реальні наслідки вибору стають об'єктом рефлексії.

Яким шляхом Володимир Андрійович підійшов до вибору? Все починалося досить давно. Його зацікавила епоха становлення феномена особистості як однієї з ключових проблем історичної психології в другій половині XIX століття.

Науковий пошук розпочався не з робіт філософських чи психологічних. І це дуже характерне для В. А. Роменця. Перший автор, якого він докладно аналізує, - відомий норвезький драматург Генрік Ібсен з його "Пер Гюнтом". Розмірковуючи над постаттю Пер Гюнта, В. А. Роменець показує, що особистість, яка у своїх життєвих виборах лише враховувала би позиції, очікування, потреби інших, безумовно, втратила б свої власні риси, як "Душечка" А. П. Чехова. Але якщо нехтувати іншими взагалі, нізвідки буде брати і формувати свою духовність. Гюнт не був великим грішником, але й не чинив добра. Навіть для гріха треба мати характер і волю. Філософія Пер Гюнта - "Бути самим собою!", тобто робити все, що забажається, що заманеться. Жити за таким заповітом морально безпринципно, і мотив засудження головного героя норвезької драми звучить досить виразно. Наша наука з цим самим гаслом, як уважає В. А. Роменець, запізнилася на сто років, проголошуючи принцип відповідності собі як основну засаду гуманістично зорієнтованої психології особистості.

В. А. Роменець підкреспює значущість соціуму для розвитку особистості, роль зовнішніх детермінант у жилєвих виборах. Для нього моральність, духовність формуються під впливом ззовні. Які впливи, така й людина. Це в чомусь дуже нагадує сучасний постмодерністський контекст, у який намагається вписатися психологія, як завжди наздоганяючи філософію і художню літературу.

Особистість у сучасному постмодерністському світі і називають новим, нейтралізованим "Я", про яке дедалі і частіше пишуть представники наративної психології. Це нове "Я" є чимось рухливим, плинним, таким, що постійно відчуває на собі вплив "голосів людства" і не поспішає створювати свій окремий, суто індивідуальний текст. Для нього важливіше бути в контексті, "вписуватися", не випадати.

Коли ми говоримо про постмодерністську особистість, ідеться про часткову втрату індивідуальної своєрідності, точніше втрату жорсткої визначеності, одноголосся, за рахунок практично безмежної відкритості, поліфонічності, здатності до розвитку. Постійні зміни відповідно до мінливого середовища є для такої постмодерністської особистості нормою життя, яку ніхто не декларує, навіть не помічає.

В. А. Роменець не пропагує гуманістичну ідею щодо глибинної внутрішньої сутності, незмінного позитивного єства кожної людини, згідно з яким і проголошується сьогодні цей старий принцип - "Бути собою". Як не визнає цієї ідеї й постмодернізм Адже якщо бути послідовним у визнанні такого стабільного внутрішнього центру, до якого рухається особистість, розвиток як такий втрачає сенс.

Гуманістичні твердження про внутрішню сутність, глибинне єство особистості, звідки йде справжня інтенція вибору, постмодерністи коментують поблажливо як суспільні ілюзії. Зрозуміло, звучить красиво, що хочеться вірити, але не більше. Парадигма, як і все у цьому світі, схильна старіти, відмирати. (Хоча, як свідчить історія, для неї ще можливі реінкарнації.).

Для Володимира Андрійовича просто не існує окремо особистості глибинної і окремо вершинної, особистості поза етичним контекстом. Його розуміння єдності всіх особистісних проявів більш глибоке й послідовне, ніж у класиків гуманістичної психології.

Наступний крок у дослідженні природи особистості В. А. Роменець робить у своєму аналізі ніцшеанства. За Ф. Ніцше, особистість має своє глибинне єство. Але яке? В ЇЇ серце закладено завойовницьку, жадібну силу. Людина досягає величі тоді, коли поєднує інтелект, витонченість розуму з суворістю і природженими інстинктами. Ніцше вабить енергія, активність, він заперечує ідеалізацію м'якості, яку звуть добром. Сучасна людина - не мета життя, а міст, стріла надії. Надлюдина - це здійснення волі до влади, до свободи.

Всесвіт є вічним і абсолютним становленням. Він не має ані субстанції, ані мети. Це просто хаос, гра певних сил, змагання енергій, ворожих воль у прагненні до влади. Таким чином, для Ніцше зовнішні детермінанти розвитку особистості не мають особливого значення. Важливішою є внутрішня сила духу, самодостатність.

Головне - радіти з приводу кожної миті існування, жити "тут І тепер", не переносити сенс діяльності в далеке невизначене майбутнє. Пізніше, аналізуючи твори С. К'єркегора, В. А. Роменець скаже з цього приводу, що життя естетиків, які живуть хвилиною, не має цілісності, визначеності (1996, с. 374).

Наймудрішою людиною була б істота, найбагатша на суперечності (це теж дуже постмодерністська ідея). Саме на цей піднесений інсайт Ніцше В. А. Роменець звертає нашу увагу. Йдеться про небачений універсалізм і його поєднання з неповторними рисами особистості, що підносить над рівнем моральних відносин. Більшість людей, що живе за інстинктами стада, бачить у пересічності щось важливе, цінне. Пересічність ненавидить усе виняткове, незалежне.

Саме на працях Ніцше В. А. Роменець показує, що відбувається по той бік добра і зла, поза етичним контекстом. Там, де панує нігілізм, утрата цінностей, людина утилізується, стає машиноподібною. Вона не є тоді кроком уперед порівняно з твариною. їй ні до чого самоспостереження та самопізнання, у неї немає часу й допитливості панькатися з собою. Для неї немає нічого оманливішого за внутрішній світ, а ідеї суб'єктності для непомітної пересічної людини взагалі не існує.

Ще досі належно не оцінена одна з улюблених ідей В. А. Роменця про роль спокуси в розвитку особистості. На якому матеріалі досліджується таке складне явище? Ясна річ, на художньому. Адже описова психологія (психологія духу) та пояснювальна психологія (психологія природнича як наука про примат тілесного над духовним) поєднуються за законами драматургії саме в художньому творі, залишаючись розщепленими в науковому жанрі. Аналізуючи твори Г. Флобера та А. Франса, В. А. Роменець розглядає спокусу як звернення до людської універсальності, можливість реалізувати нереалізовані потенції. Він убачає сенс спокуси у прагненні повноти буття, відмові від абстрактних самообмежень. Спокусу завжди провокує зовнішній світ із його несподіванками, и Спокуса звертається до тих прагнень і бажань людини, які були, є і будуть. Як бути, наприклад, зі спокусою збереження таємниці буття чи блаженства нестями? Саме спокуса дає змогу зорієнтуватися, не загубитись у мотиваційному вихорі, що підхоплює й несе особистість її життєвим шляхом, шляхом її долі.

"Людина хоче визначити себе, надати сенсу своєму життю, а це означає обмежити себе, адже сенс є лише тонкою лінією на безмежному полі життя. Спокуса тому й звернена до людської універсальності, прагне її розкрити, пережити, втопити у всеблаженстві буття, щоб кожна клітинка тіла й кожний атом духу відчули свій поклик до самоздійснення" (1995, с. 359-360).

Як не побачити тут сучасні погляди так званих ситуаціоністів з їхнім акцентом на ролі зовнішнього середовища, з їхнім наполегливим прагненням розглядати особистість не окремо від життєвої ситуації, а органічно включеною в неї, але не поглинутою нею.

Моя суб'єктність, на думку деяких представників постмодерністської психології, нібито померла чи перебуває в летаргічному сні (див. Сговвегу І., 2000). У певному розумінні постмодернізм та постструктуралізм є реакцією на вичерпність колишнього раціонального, плоского суб'єкта. Цю позицію можна простежити ще від Ж. Дерріди, який уважав, що "суб'єкт-у-собі (тобто автономна свідомість, суб'єкт як центр, що все організовує навколо себе, "першопричина" і водночас "конечна ціль" своєї власної діяльності) так само неможливий, як і "об'єкт-у-собі" ("річ-у-собі", тобто фактично об'єктивна реальність, незалежна від людської свідомості).

Постійно перебуваючи в потенційному стані, суб'єктність яскраво активізується лише в досить визначені моменти мого життя. Наприклад тоді, коли постає справжня спокуса, перед якою я не можу встояти.

Що таке воля людини, як не сила витримки перед спокусою? Як пише Володимир Андрійович, "мотив принади кличе нестерпно до себе. Сила волі як негативне вираження дії утримує від неї. Однак сила утримання визначає разом із цим силу того, що було стримано" (1995, с. 360).

На місце спокуси приходить сповідь, яка дарує людині безмірне блаженство. Сповідь не для того, щоб зректися станів, у яких вона була, а щоб відчути на новому рівні своє цілеспрямування. В. А. Роменець вважає сповідь канонічною формою психічного на рівні екзистенціальної рефлексії. Сповідь повністю вичерпується ідеями інтеріоризації як заглиблення у власну духовність; і катарсису як очищення через усвідомлення; екстазу як почуттєвого стану, що своїм змістом і формою надає смислу існуванню індивіда (Роменець В. А., Маноха І.. П.., 1998, о 866).

Каяття, яке імпліцитно представлене у сповіді, на думку С. К"єркегора, є етичним засобом, що приводить людину до вибору самої себе (Роменець В. А., 1995, с. 377).

І знову хочеться звернутися до постмодерністської особистості. Саме вона, ця нова особистість, переживши спокуси і вдавшись до каяття, до сповіді, не втрачає себе, не руйнується, а стає більш відкритою та гнучкою. Певні її фрагменти тепер, під впливом нового досвіду можна перебудовувати, перетворювати на нові тексти, змінюючи, наприклад, жанр, додаючи нові деталі чи інтерпретації. На власне минуле, наприклад, така особистість сьогодні дивиться саме як на свою власність, трактуючи його по-новому, пропонуючи собі пригадувати не лише певні трагічні обставини, а й їх іронічне бачення сьогоднішніми очима. Вона має авторські права на своє життя і дедалі активніше ними користується.

Людська особистість, знов підкреслює В. А. Роменець, проявляється саме в нескінченності своїх спрямувань, у потребі знайти єдність, цілісність. Тобто особистість проявляється не в єдності як сталості, а. в єдності як у чомусь живому, змінному.

Дуже важливою постаттю на шляху пошуку Володимиром Андрійовичем Роменцем природи особистості стає С. І. Сєркегор із його провідною проблемою вибору. Проблему вибору, як відомо, активно розглядає постмодернізм. Серед його характерних особливостей - надлишок вибору у зв'язку з тисячами порад, пропозицій, рекомендацій, перед якими опиняється людина. Всі ці заклики апелюють до безлічі бажань, пробуджують різні частини "Я", що потребують задоволення. Добре, якщо виходить визнати ці різні "Я" частковими, не цілісними. Тоді легше звернутися до самодисципліни, від чогось відмовитися, щось-таки обрати.

Вибір, який так багато важить у людському житті, це з є і самовипробування. Вибір приводить до самовдосконалення як основного завдання, що стоїть перед людиною. Особистість прагне звільнитися від внутрішніх суперечностей чи хоча би послабили їх шляхом здійснення вибору. Вона сподівається знайти своє єдине, цілісне "Я".

Що відбувається, коли людина відкладає життєво важливі рішення? Тоді, на думку О К'єркегора, вибір здійснюється сам по собі поза волею і свідомістю людини, під впливом темних сил її природи. Головне - усвідомити необхідність вибору, зважитися на вибір, подивитися на життя з етичної точки зору (Роменець В. А., 1995, с. 374).

"Питання "або-або" К"єркегор пов'язує з ідеєю свободи вибору й говорить про це словами, сповненими найглибших потаємних почуттів. Він уважає цю альтернативу скарбом, який бажає заповісти у спадок своїм нащадкам, дорогим йому людям" (Роменець В. А., 1995, с. 373).

Коментувати чийсь текст відсторонено практично неможливо. Інтерпретатор завжди накладає на текст свої погляди, свої смаки, свої прагнення. І ми бачимо, яким значущим є для В.А.Роменця це поняття свободи, свободи вопі, що криється у виборі як самоствердженні, що високо підносить душу, надає їй внутрішнього вдоволення, усвідомлення своєї гідності. "Я", "сам" насамперед виявляються через чуття свободи, а звідси найфундаментальніше значення особистості" (Роменец В. А., 1989, с. 376).

Плідною для В. А. Роменця є думка Лазурського про творчість як антиадаптацію, "адже досить сильна психічна організація не стільки пристосовується до середовища, скільки сама його пристосовує до своїх потреб" (Роменець В. А., 1995, с.389). Психологія особистості виступає для Володимира Андрійовича як діалектика життя і творчості.

За Романцем, психіка не є тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям людини... Повнокровним життям, а не понурою адаптацією. "Філософія життя відкидає теоретичну систему як щось затверділе. Потік життя, що прагне, - це сам світ, який оформлює і є оформленим... Життя виступає як жива людська істота, кохана жінка" (Роменець В. А., 1989, с. 31).

Позитивістська, сцієнтистська психологія, для якої головне - вивчити можливості пристосування організму до складних умов існування, до мінливого середовища, як слушно зауважує Роменець, нехтує духовний смисл людського існування, іманентний, самодостатній характер психіки, бачить пише службову роль психіки, не торкаючись її творчих потенцій, неповторної суті існування духу.

Кожна людина є творцем власної історії, її творчість є передусім спотворенням. У творчості як само творенні виражається самодостатність психічного.

Серед практичних завдань в епоху постмодернізму А. Блатнер першою називає необхідність зробити творчість базисною цінністю. Головне - допомогти людям переорієнтуватися на мету творчої ефективності, зробити життєвий вибір на користь творчості. Співзвучність такої позиції поглядам В. А. Роменця не потребує коментарів.

Таким чином, проблема життєвого вибору найтісніше пов'язана з проблемою психічного детермінізму, який не є лінійним.

Особистість вибирає не відокремлено від навколишнього світу, а будучи включеною у свій життєвий світ з його складними взаємопроекціями внутрішнього і зовнішнього одне на одне. Вибір завжди є стрибком з однієї сфери життєдіяльності до іншої, "вибухом" повсякденності, перетворенням і себе, і свого світу.

Вибір як творче само здійснення є необхідною умовою життєдіяльності людини. Жити, не роблячи виборів, не випадає, хоча й інколи дуже бажано. Життєвий вибір є складною, не дуже приємною діяльністю, яка передбачає наявність певного рівня відповідальності й свободи. Вибираючи, людина може бути дуже залежною від обставин або нехтувати обставинами. Саме спосіб робити вибір, відчуваючи відповідальність або перекладаючи її на оточення, і є критерієм подіну людей на екстерналів та інтерналіа. Кожна особистість на певному етапі свого розвитку має більш-менш проявлену здатність свідомо змінюватися, тобто робити самостійні життєві вибори. Готовність до вибору передбачає не загальмоване, не викривлене психологічними захистами бажання.

Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості у межах і за межами буденності. - К.: Либідь, 2003. - 376 с. - С 315-322.