Психологія управління - Ходаківський Є.І. - Розділ 16. Праксеолопчні кластери

Праксеологія має свою історію. Проте в Україні у підручниках із багатьох економічних та гуманітарних дисциплін немає посилань на цю винятково важливу галузь знань. Учені з усього світу займаються вивченням багатьох аспектів праксеології та взаємозв'язку даної науки з іншими галузями знань.

Сьогодні у світі дослідженнями у галузі праксеології займаються найяскравіші вчені, такі як Войцех Гаспарський (завідувач кафедри праксеології Польської Академії Наук, Польща), Яцек Сойка (доктор Університету ім. Адама Міцкевича, Польща), Яніна Філек (доктор Економічної Академії, Польща), Дж. П. Ганнінг та Г .-Г. Хопп (доктори Інституту Людвіга фон Місеза та Коледжу Хіддейл, США), Д. Муеллер (професор Кембріджського Університету, Великобританія) та багато інших. Значний внесок у розвиток праксеології зробив доктор наук, професор К. Войтила. В Україні дослідження у галузі праксеології присвятили С. Злупко (Львівський національний університет ім. І. Я. Франка), С. Вовканич (Львівський інститут регіональних досліджень), М. Сацков (Інститут праксеології).

Для наведенням праксеологічних кластерів, необхідно охарактеризувати праксеологію, як науку. Праксеологія сьогодні в світі трактується як вчення про людську поведінку [96, с. 1060].

Praxeology = praxis + -o- + logos,

де praxis - застосування або використання знань або навичків; практика, як відмінність від теорії; умовність, властивість (характерна риса) або звичка; logos - наука.

При цьому під поведінкою розуміється саме активна людська діяльність, що носить практичний характер.

Найяскравіший вчений-економіст, що займався дослідженнями праксеології, є Л. фон Місез, представник Австрійської економічної школи. Він визначив "праксеологію" як "теорію людської дії" [90].

Теорія людської дії складається з логічних висновків, що можуть бути відображені та описані на основі припущень; ці припущення "кожен знає з власних дій". У описанні праксеології Л. фон Місез

припустив, що кожний апріорі розуміє необхідність використання засобів для досягнення цілей. "Дія" прямо пов'язана з міркуваннями та вибором людьми засобів для досягнення цілей.

Існують два протилежних погляди на те, чи є етичний підхід основою праксеології.

Перший підхід розроблений Л. фон Місезом, згідно якого праксео-логія не має етичної основи. Так, вчений стверджував, що праксеоло-гія й її найбільш розвинута галузь економіка, є безцінними. У науковій праці "Людська Дія" Л. фон Місез аргументує, що праксеологія є безцінною, адже вона є набором логічних дедукцій від універсальних ідей. Таким чином, праксеологія не містить жодних етичних посилань чи причетностей за винятком тих, які мають базуватися на знанні, одержаному за допомогою логіки. На думку Л. фон Місеза, етика може бути галуззю праксеології, але не її основою.

Висновок був зроблений у 1920 р., коли Л. фон Місез систематизовано дослідив документи Макса Вебера з даної проблематики. Остаточні результати його досліджень викладені у декількох есе і у праці "Епістемологічні Проблеми в Економіці", що вперше була опублікована німецькою мовою у 1933 році [91].

Другий підхід розроблений вченим Гансом Генрі Хоппом, згідно якого праксеологія має етичну основу [79]. На противагу Л. фон Місезу, він розвиває етичну основу пракселогії й економіки, шляхом додавання теорії комунікативної взаємодії Франкфуртської Школи та її філософії. Проте, матеріали Г. Г. Хоппа цілковито ігнорували погляди Л. фон Місеза щодо цінних питань.

У загальнонауковому пізнанні праксеологія апріорна [94]. Тобто праксеологія розглядається як вчення, що не спирається на вивчення фактів, має місце до дослідження, незалежне від досвіду.

Поняття праксеології та апріоризму є дотичними [5].

Праксеологія, економіка та етична філософія є пов'язаними одна з одною [80].

Методологічний апріоризм безперечно є найважливішим внеском Л. фон Місеза у методологію соціальних наук. Вчений показав, що кожна спроба зрозуміти і описати людську дію і взаємодію, як він визначав ці терміни, повинна використовувати методологічний апріоризм. Він стверджував, що люди не можуть уникнути використання методологічного апріоризму, коли намагаються зрозуміти або описати людську дію або взаємодію. Це знайшло відображення у таких прикладах, як пошуки золота одиноким розвідувачем, ринкова економіка, суспільство, відкриття найменшої частки матерії або енергії, її описання та розуміння. Найвагомішим є використання методологічного апріоризму для обговорення етичних основ філософами. Л. фон Місез не винаходив методологічного апріоризму, як 3. Фрейд не винаходив підсвідомості; але він був першим, хто розпізнав, що використання методологічного апріоризму є характеристикою історичних описів і розумінь.

Обізнаність Л. фон Місеза схилила його до застосування нового терміну для посилання на уніфіковану науку про людську дію, яку він розпізнав - а саме, праксеологію. Він проголосив, що методом праксеології є методологічний апріоризм [9].

Видатний польський дослідник, фахівець у галузі праксеології, професор Тадеуш Пщоловський багато років займався вивченням проблем людської діяльності - від стародавніх часів і до сьогодення. Сферою його наукових інтересів є так звані вічні питання, а саме:

o проблеми людинознавства і людиноповедінки, їх специфічні сторони, закономірності;

o стани і процеси праксеологічних діянь видатних мислителів минулого, державних діячів, письменників, військових керівників, організаторів і керівників, що розвивають визначену частину праксеології - загальну теорію боротьби на "бойовищі" людського життя, що трактується іноді як розділ науки, що займається конфліктними ситуаціями.

У теперішній час в Україні ідеї і розробки професора Т. Пщо-ловського відомі завдяки перекладеній і виданій Інститутом праксеології в 1993 році в м. Києві книги "Принципи досконалої діяльності. Вступ до праксеології" [55; 95].

Керівникам, менеджерам, людям активним, діловим за своєю природою, що бажають будувати свою діяльність розумно, з максимальною віддачею, корисно використовувати оригінальні та конструктивні ідеї історичної спадщини, осмислення й узагальнення яких зробив професор Т. Пщоловський (попереджаючи і застерігаючи людей сучасності від можливих помилок у повсякденних діях). Охоплюючи та творчо розвиваючи багато сторін праксеології, він виступив і теоретиком і практиком, створюючи образи, моделюючи форми, оперуючи живими прикладами, розкриваючи стратегічну і тактичну роль праксеології в оптимізації людської діяльності.

Іншим не менш відомим представником праксеологічно-управ-лінської, наукової думки, найбільш повно представленої у [38; 88], є Т. Котарбинський.

Один з праксеологічних кластерів звучить так [70]:

"Мета виправдовує засоби" (Н. Макіавеллї).

Найбільш відомі основи результативної поведінки були сформульовані в Італії. їх автором є державний секретар Флоренції, політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527), який у відомій праці "Державець" радив правителю, як варто поводитись:

"Дії всіх людей і особливо державців, щодо яких не можна звернутися до суду, обговорюються в залежності від кінцевого результату. Тому нехай державець дбає лише про перемогу та про утримання держави, засоби ж до цього завжди будуть вважатися гідними, і кожний буде їх хвалити".

За його прізвищем був створений термін "макіавеллізм", що означає хитру і підступну діяльність, що не бере до уваги жодних інших мотивів, крім результативності (як охарактеризував Т. Пщоловський).

Однак треба пам'ятати, що Макіавеллі-мораліст так розтлумачував сформульовані ним самим методи дії. Хочеш мати успіх, одержати владу й утримати її - маєш діяти таким чином, який я описав; але від тебе залежить, чи захочеш ти, чи дозволить тобі це твоя совість - ось дійсні принципи автора "Державця".

Поради Н. Макіавеллі є результатом вивчення історії, знання суспільних і політичних відносин. Відтак, він займався такою результативною діяльністю, метою якої є завоювання й утримання влади.

Наступний кластер стосується міркувань на тему, яким чином різні дії, навіть протилежні одна одній, можуть привести до однієї й тієї ж мети:

"З двох обережних один досягає мети, інший - ні; так само благоденствують і ті, що досягли мети різними засобами, - тому що один обережний, а інший бере натиском: все це розуміється тільки властивостями часу, з яким узгоджується чи не узгоджується обраний ними спосіб дії. Завдяки цьому відбувається те... що дві особи, які по-різному діють, дістають той же результат, а з двох осіб, які діють однаково, один досягає своєї мети, а інший - ні" [58].

Отже, умови можуть чинити дуже серйозний вплив на результати діяльності, тому з ними варто рахуватися.

Зазначене доповнює наступне твердження Н. Макіавеллі:

"Хто менше покладається на долю, той довше володіє державою. Життя і діяння великих діячів переконують нас, що вони настільки зобов'язані своїм успіхом долі, наскільки доля додала їм здатність виконати задумані наміри" [58].

Відтак, діяльність, а не очікування зі складеними руками, є найкращим способом досягнення наміченої цілі.

Проте доля може легко зламати:

"Доля являє свою могутність і силу, якщо ми занадто слабкі, щоб пручатися; та із завзяттям діє там, де не бачить перешкод, які б її тримали в шорах".

Наступний кластер:

"Залишіть своєму супротивнику надію на спасіння".

У сучасній термінології конфліктології використовується термінологія - діапазон допустимих дій та межа допустимих дій (див. розділ 4.2).

Більш складний економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту Н. Макіавеллі розгорнув у працях "Флорентійські хроніки", "Мистецтво війни" та "Роздуми".

Якщо йдеться про боротьбу та про поради із здобуття перемоги, варто відзначити висловлення Франсуа Рабле (близько 1495-1553), яке представлене у здобутку "Гаргантюа і Пантагрюель". Гаргантюа під час кривавої війни з королем Пикрохолом завжди пам'ятав:

"Згідно дійсної військової науки ніколи не слід доводити ворога до крайнощів; якщо він обтяжений і знеможений, то розпач додає йому сил і вселяє у нього бадьорість, тому що відняти у змучених людей, що розгубилися, всіляку надію на порятунок - значить наділити їх рятувальним засобом. Скільки перемог було вирвано переможеними з рук переможців єдино тому, що переможці всупереч здоровому глузду прагнули до повного й остаточного знищення ворога, не думаючи про те, що слід хоч кого-небудь залишити в живих, щоб було кому з'явитися вісником їхньої перемоги!".

Протилежні погляди сповідав відомий французький мораліст, автор "Досвідів", Мішель Монтень (1533-1592), який примирявся з тим, що:

"У разі відсутності жодних шансів на перемогу варто поголовно перебити весь гарнізон фортеці, що чинить нерозумний опір".

Відтак, у такий спосіб буде досягнута мета: невеликий загін не гальмуватиме і зв'язуватиме значні сили.

Досліджуючи питання війни і тактики, що застосовували славетні воєначальники, М. Монтень широко вивчає теорію боротьби. З глибокою переконаністю він стверджував:

"Вождь оточеної фортеці не повинен виходити за її межі для проведення переговорів із ворогом. Адже ворог може відступити від військових правил і полонити вождя".

"Вождь - це голова, дуже важливий елемент в організмі фортеці".

М. Монтень є автором спільної поради, що веде до результативної дії, яку він називає диверсійною. Диверсійна дія - це не лише старий військовий прийом, що полягає у нападі на ворога з тилу. Наприклад, диверсію застосував ще афінський політичний діяч і полководець Альцибіад⁵, який використав такий прийом. Він обрізав своєму собаці вуха і хвіст і випустив у такому вигляді на вулицю. Таким чином, він

⁵ Альцибіад (Алківіад; близько 451 - 404 до н. е.) - виступав на захист завойовницької політики Афін, за продовження боротьби із Спартою. Притягнутий політичними суперниками до суду, утік до Спарти, звідки почав мститися афінянам. - прим. авт.

дав привід своїм співгромадянам для нової теми - пліток - одночасно відволікаючи їхню увагу від власних серйозних намірів. Для М. Монтеня диверсією також був метод, що застосовували лікарі, а саме: коли замість процедури, що має вилікувати хворий орган, хворобу переносять на іншу, менш важливу частину тіла.

М. Монтень усвідомлював, що часто узагальнення буває оманливим. Він обмірковує думку грецького філософа і біографа Плутарха⁶ щодо вирішальної битви між військами Гая Юлія Цезаря і Гнея Помпея Великого під містом Фарсал (Фессалією, Греція) . Плутарх вважав, що перемога Г. Ю. Цезаря обумовлена стрімкістю, з якою він завдав удару ворогу. М. Монтень міркував так:

"Але якби поразку потерпів Цезар, хіба не можна було б стверджувати, що наймогутніша і найміцніша позиція у того, хто нерухомо стоїть на місці, стримуючи себе і нагромаджуючи сили для рішучого удару ... військо є тілом, що складається з багатьох різних частин; воно не має можливості у цьому лютому напорі рухатися з такою точністю, щоб не порушити порядку, і шикуючись, і щоб найшвидші з воїнів не зав'язали сутички ще до того, як їх товариші зможуть їм допомогти".

У ті часи боротьба становила інтерес багатьох мислителів. Але серед них були такі, які не піддавалися тиску пануючого погляду, що мудрій людині пристойно лише боротися або мислити, і що не варто займатися працею, навіть якщо б це були теоретичні міркування. Один з них - Леонардо да Вінчі (1452-1519), великий художник, скульптор, мислитель, архітектор, інженер. У збережених фрагментах творів містяться наступні праксеологічні кластери:

"Рідко падає той, хто добре ступає".

"Легше протидіяти початку, ніж кінцю".

"Жалюгідний той учень, що не перевершує свого вчителя".

"Хто хапає змію за хвіст, того вона вжалить".

"Хто підкопує стіну, тому вона упаде на спину".

"Сирий розбитий глиняний горщик можна виправити, обпалений - ні".

"Кожна частина хоче бути у своєму цілому, у якому краще зберігається".

⁶ Плутарх (Рішатсікв) з Херонеї (народж. до 50 - пом. після 120 рр. н. е.). - Прим. авт.

⁷ Битва за одноосібну владу над Римом 9 серпня за римським, 6 червня за юліанським календарем 48 р. до н. е. - прим. авт.

Під час битви Помпей надав Цезарю можливість почати бій. Під час фронтальної битви, Помпей наказав кінноті атакувати начеб-то "слабкий" правий фланг позицій Цезаря. "Слабкий" фланг почав утікати, заводячи вглиб переслідувачів, які сподіватись ударити у тил ворога. Проте звідти вийшла пехота, яка атакувала всадників, а лучники завершили розгром найсильнішого отряду Помпея. - прим. авт.

"Кожна частина має схильність знову поєднатися із своїм цілим, щоб уникнути власної недосконалості".

"Той, хто займається практикою без науки - наче керманич, що йде на корабель без руля і компасу; він ніколи не впевнений, куди пливе. Завжди практика має бути побудована на гарній теорії, які вождь і ворота - перспектива, і без неї нічого доброго не робиться...".

".. лірирода старанно розташувала нерви, артерії та вени у пальцях з боків, а не посередині, щоб під час роботи якимось чином вони не покололися і не порізалися".

"У природі немає дії без причини; зрозумій причину, і дослід тобі не буде потрібний".

Л. да Вінчі є також автором байки про бритву, що внаслідок частого вживання і заточування була блискучою і гострою. Але коли вона збунтувалася і стала відпочивати - заіржавіла і затупилася. З цієї притчі витікає висновок, що так само трапляється і з людьми, які замість навчання віддають перевагу неробству.

В нарисах про будову людського тіла містяться спостереження про автоматичні рухи. Людське тіло вчений порівнював з чиновником, що спочатку виконує доручення начальника, а вже потім діє самостійно.

Праксеологічні спостереження відшукали втілення і в наукових думках про результативну дію інших вчених.

Французький письменник-мораліст Франсуа VI де Ларошфуко (1613-1680) домігся такими безсмертя здобутками, як збірка афоризмів, кодекс життєвої філософії "Максими" та праця про часи Фронди "Мемуари". У "Максимах" Ф. де Ларошфуко у короткій і красивій формі виклав свої спостереження про людей, їх слабкості, результати квапливої праці та незважених думок, зокрема:

"Мало мати видатні якості, ще потрібно вміти їх використати".

"Про достоїнства людини потрібно судити не за її гарними якостями, а за тим, як вона ними користується".

"Люди і справи мають свою перспективу. Є явища, які потрібно бачити зблизька, щоб їх гідно оцінити, та інші, про які ми ніколи так само не судимо, як тоді, коли знаходимося на відстані".

"Ми можемо здаватися величними, займаючи положення, що нижче за наші переваги, але ми нерідко здаємося нікчемними, займаючи положення, занадто високе для нас".

"Добре поміркувавши, нескладно переконатися, що завжди буркотять, всіх оговорюють і нікого не люблять саме ті люди, яких ніхто не любить".

"Люди малого розуму чуттєві до дріб'язкових образ; люди великого розуму все помічають і ні на що не ображаються".

"У людях не так смішні ті якості, які вони мають, аніж ті, на які вони претендують".

На думку Ф. де Ларошфуко, оцінка ситуації - справа дуже важлива:

"У вагомих справах варто не стільки намагатися створити можливості, скільки скористатися тією, яка представилася".

"Проявити мудрість у чужих справах набагато легше, ніж у власних".

"Ми нічого не роздаємо із такою щедрістю, як поради".

Віра у можливості людини представлена у наступних кластерах:

"Мало є в принципі неможливих справ: нам більше не вистачає наполегливості, ніж засобів".

Потрібно лише вміти поводитися відповідно до існуючої ситуації:

"У житті бувають випадки, при яких, щоб із них виплутатися, потрібно трошечки божевілля".

З іншого боку:

"Існують справи і хвороби, що у визначені періоди погіршуються від ліків: вся мудрість у тому, щоб розпізнати, коли їх не варто вживати".

"Позбавлені прозорливості не ті люди, які не досягають мети, а ті, які проходять повз неї".

"Істинне красномовство - це вміння сказати все, що потрібно, і не більше, ніж потрібно".

Щодо праці мораліст виказав думку у звичному для нього стилі:

"Фізична праця допомагає забувати про моральні страждання; тому бідняки - щасливі люди".

У доповнення:

"Мудрець щасливий, задовольняючись невеликим, а дурню всього замало; ось чому майже всі люди нещасні".

Необхідність знання принципу результативної дії автор проголосив непрямим чином:

"Немає ані таких нещасливих випадків, з яких би спритна людина не отримала користі, ані таких щасливих, які б необачна не змогла обернути собі на шкоду".

"Щастя і нещастя людей залежать від їхнього характеру не менше, ніж від долі".

"Набагато легше пізнати людину в цілому, ніж якусь окрему взяту зокрема".

До моралістів, які в етичних міркуваннях використовували праксе-ологічні спостереження, належить видатний діяч епохи Просвітництва, польський король, останній герцог Лотарінгії Станіслав Лещинський (1677-1766), автор виданих французькою мовою "Творів милостивого філософа". Його міркування на моральні теми оригінальні, і відповідають думкам модних французьких афористів:

"Серед небезпек, уникнути яких не можливо, є багато таких, що викликані необачністю, але ще більше тих, яких можна було уникнути, якби ми були хоча б трохи обачнішими".

"Щоб отримати гарну віддачу від життя, варто було б мати в молодості досвід літнього віку, а в старості - бадьорість молодих років".

"Погано використовувати час - це все одно, що його витратити, не роблячи нічого. Нічого не роблячи, за звичай ми вчимося робити погане".

"Кращим способом розради себе самого через власне неуцтво є віра в те, що все, чого не знаєш, не потрібно".

"Ахілли не зовсім захищені від ран - завжди знайдеться місце, в яке їх можна вразити".

Праці з використанням праксеологічних засад в частині пізнання людини, її розуму, містяться у працях французького мораліста Люка де Клапьє де Вовенарга (1715-1747) "Вступ до пізнання людського розуму", "Міркування про різні причини", "Поради молодій людині", "Міркування про віру", "Парадокси, змішані з Міркуваннями і Максимами". Основний здобуток вченого становлять "Міркування і Максими" та, частково, "Вступ до пізнання людського розуму", у яких знайшли відображення його етичні і політичні погляди.

За теорією Л. де Клапьє де Вовенарга наші вчинки достатньою мірою обумовлюються впливом розуму (свідомості) чи почуттів, а ілюзія волі виникає від того, що думка чи почуття зникають, як тільки отримується їх дія, тобто виникає спонука здійснити той чи інший вчинок.

Власну позицію щодо добра і зла він представляв наступним чином. Добром він вважав все, що призводить до блага всього суспільства, а не окремої особи; а все те, що корисно окремій людині та може шкодити суспільству, є злом. Таким чином, доброчесність мала для нього соціальне значення; при чому джерелом доброчесності для нього є почуття, серце, а не розум. Ці погляди Л. де Клапьє де Вовенарг представив у "Максимах".

У рамках власної концепції, мораліст поставив за мету відновити гідність людської природи, що була принижена Б. Паскалем⁸ та зведена на нівець Ф. де Ларошфуко, а також запропонувати власну активну, гуманну та природну мораль. З позиції Л. де Клапьє де Вовенарга основне правило життя - широка діяльність усіх душевних сил. На противагу Ф. де Ларошфуко, вчений заперечував, що всі якості зводяться

⁸ Блез Паскаль (1623-1662) - французький математик, фізик, літератор, філософ. -Прим. авт.

до самолюбства; він підносив хоробрість, стійкість та гуманність людських взаємовідносин. Він не припускав існування ані безумовних чеснот, ані безумовних пороків, і тому припускав, що перш за все люди мають бути поблажливими:

"Всі обов'язки людей базовані на їх взаємній слабкості".

Хоч він не належав до тих, кому старанне виховання й освіта дозволяють розвинути здібності, він чудово знав життя і людей. Він відстоював кращі почуття людської душі, був пронизаний прагненням до вищої правди, яку, швидше, відчуває, аніж розуміє свідомістю.

Мислитель черпав свою мудрість із власної практики і міркувань та міг чимало сказати і про результативність дій, про свідчать наступні його "Максими":

"Великі люди мають великі досягнення, але маленькі плани".

"Сміливі задуми провалюються завдяки занепокоєнню при виконанні".

"Мудрість планів складається з попередження труднощів виконання".

"Найбільш корисні ті поради, які легко виконувати".

"Найнадійнішими опікунами для нас є наші власні достоїнства".

"Той, хто свою марнотратність зумів застосувати на добро, має велику і шляхетну ощадливість".

"Неправда, що багатий той, хто багатствами користуватися не вміє".

"Ймовірно, при високому становищі велика користь вміти і хотіти користуватися послугами знайомих людей, ніж бути таким самому".

"Людина, обдарована лише однією спритністю, ніколи не обійме керуюче місце".

"Перш, ніж ти допустиш штурм зловживань, досліджуй, чи вдається знищити їх основи".

Наведені "Максими" не формують всі висловлювання Л. де Клапьє де Вовенарга щодо ефективності дій. До представлення "Максимів" французького письменника-мораліста віднесемо наступне застереження (щодо хибності думок людей, які вважають, що правильна оцінка чиєїсь діяльності свідчить про практичну кваліфікацію оцінюючих):

"При будівництві величного храму були зайняті по черзі багато відомих архітекторів. Кожен з них працював відповідно до власних художніх поглядів і уміння, не звертаючи серйозної уваги на весь проект в цілому, і на те, що до нього зробили інші. Оглядаючи цю коштовну будівлю, молодий юнак був вражений не симетричною красунею, а більше помилками і недоліками. Він вважав, що здатний на багато більше, ніж усі відомі майстри, і відчував у собі сили приступити до будівництва каплиці саме у цьому храмі. Але під час роботи він зробив набагато більше помилок, аніж ті, що він так добре помітив, і не зміг зважитися створити нічого прекрасного".

Думки щодо результативності дії містяться у працях французького письменника, мислителя і мораліста Ніколо Себастьєна Рока де Шам-фора (1741-1794) "Максими і думки" та "Характери й анекдоти".

Наприклад, у "Анекдотах" йдеться про маршала Франції Анрі де ла Тур д'Овернь Тюрені (1611-1675), який побачивши, що занадто близько від коня проходить дитина, зазначив: "Моє дитя, ніколи не проходь занадто близько від кінського заду, а завжди дотримуйся відповідної дистанції, щоб кінь не зміг тебе поранити. Ручаюся, що в сумі за все своє життя ти не додаси собі більше, ніж півмилі шляху; і пам'ятай, що це сказав тобі Тюрені".

Н. С. Р. де Шамфор добре знав палацові звичаї, інтриги і нещадність, зарозумілість і тупість аристократії, відтак у цьому контексті наведений анекдот набуває специфічного сенсу.

У боротьбі за милість впливових осіб потрібно було добре знати методи ведення атак і відхилення від ударів, і бажано не у занадто літньому віці. Тому що, як зауважує Н. С. Р. де Шамфор:

"Одним з великих нещасть людини є те, що її гідності навіть їй самій часто непотрібні, і що мистецтво використання й управління ними часто буває лише спізнілим плодом досвіду".

Іншими думками Н. С. Р. де Шамфора у контексті дії та її результативності:

"Життя, що складається із споглядання досить безрадісне. Потрібно більше діяти".

"У серйозних справах люди виказують себе такими, якими їм подобається виглядати; у дрібницях - такими, якими вони є".

"Щоб керувати людьми, потрібна голова: для гри у шахи добросердя замало".

"Хто занадто вперто переконує, той нікого не переконає".

"Мовчання людини, яка славиться своїм красномовством, дає більше поваги, ніж балакучість посереднього промовця".

"Людина без твердих правил майже завжди позбавлена і характеру: якби у неї був характер, вона б відчула, як їй потрібні ці правила".

Кластери щодо цілісності систем:

"У природі кожне явище - заплутаний клубок, у суспільстві кожна людина - камінець у мозаїчному візерунку. І у світі фізичному і у світі духовному все переплетено, немає нічого бездомішкового, нічого відокремленого".

"Із щастям справа полягає, як із годинником: чим простіший механізм, тим менше він псується".

Також серед анекдотів про історичні постаті містяться висловлювання Н. С. Р. де Шамфора про прусського короля Фрідріха II, або

Фрідріха Великого (1712-1797), який казав, що людина протягом свого життя не зробила навіть половини того, що могла б зробити. Сутність військової хитрості, що ним використовувалась, міститься у наступному висловлюванні:

"Прусський король часто наказував складати карти околиць. Наприклад, карта показувала непрохідні болота, яких у дійсності не було, та які вороги вважали фактом, вірячи фальшивій карті".

У цьому контексті також варто зазначити, що Фрідріх II став автором гуманістичної праці "Антимакіавеллі чи випробовування принца", у якій він виступив проти поглядів Н. Макіавеллі.

Один з його кластерів визначає:

"Світ є ніби партією гри, де є як порядні гравці, так і шахраї. Відтак державець, який має приймати участь у цій партії, не бажаючи стати жертвою шахрайства, повинен знати спосіб омани не для того, щоб самому застосовувати це знання на практиці, а для того, щоб не дати себе обдурити".

Проте на практиці, король чітко виконував всі настанови творця теорії результативної поведінки. У дійсності більшість вчинків Фрідріха II неодмінно розходились із справами. У його характері мала місце схильність не розбирати засобів заради досягнення цілей.

У зв'язку з також позицією Фрідріха II Н. С. Р. де Шамфор наводив висловлення іншого французького філософа-просвітника, поета, прозаїка, історика, публіциста і правозахисника Франсуа-Марі Аруе де Вольтера (1694-1778) про короля Пруссії:

"Робив він це не через підступність, а тому що писав і казав під впливом одного настрою, а діяв під впливом іншого".

А також:

"Він плює в миску, щоб відвернути інших".

У праці "Антимакіавеллі чи випробовування принца" Фрідріх II виступає великим прихильником планування, радячи:

"Всі розумні люди, а насамперед ті, яких Провидіння призначило для управління іншими, повинні скласти собі план поведінки, - такий добротно заснований... і такий точний, як геометричний доказ. Ретельне проходження цієї системи буде засобом, що дозволятиме завжди результативно діяти, не віддаляючись від своєї мети. У такий спосіб можна буде схилити всі обставини і всі події до своїх планів; усе складеться для виконання розпочатих намірів".

Праксеологічні погляди також містяться у листах, висловлюваннях, дорученнях і наказах Фрідріха II. Зокрема, він зазначив:

"Я довів, що знав основи результативної дії не тільки в теорії, але і на практиці".

Наприклад, у записці військовому комісару при прусській армії генерал-майору Дону Джорджу (1754-1832) він виражав свою праксео-логічну позицію, що про керівництво варто судити не за гарними або поганими ефектами, а за раціональністю наказів, виданих у вирішальний момент. Якщо обставини можуть суттєво вплинути на результат дії, то, як наслідок, в міру можливості, до уваги приймати сприятливі умови:

"Нехай не буде прикладом керманич, який більше дивиться на напрямок вітру, ніж на показання компасу".

До теоретиків праксеологічної боротьби належить шанувальник військових талантів Фрідріха II історик, реформатор прусської армії, генерал Карл Філіпп Готфрід фон Клаузевиць (1780-1831) . До найвідоміших його здобутків належить вагома праця "Про війну", що відноситься до класичних робіт у галузі ведення військових дій. У ній генерал розробив численні методи стратегії та тактики, розкрив роль морального чинника у досягненні перемоги, висвітлив власну точку зору:

"Війна є знаряддям політики";

"Війна є продовженням політики іншими насильницькими засобами".

Значну увагу Карл Філіпп Готфрід фон Клаузевиць приділяв матеріальному та географічному чинникам у війні та ролі полководця. На думку самого генерала, з його праці "Про війну" повинна була бути викристалізована теорія війни.

Щоб бути правильними, раціональні людські дії повинні містити наступні частини:

o підготовчу;

o виконавчу;

o контролюючу.

Більш абстрактно підійшов до боротьби шаховий гросмейстер, теоретик і блискучий практик, доктор філософії та математики Еммануїл Ласкер (1868-1941). У 1907 році він видав працю "Боротьба", а у 1913 році - "Розуміння світу". Він визначив:

"Боротьба для нас - це дійство, і у цьому сенсі "живе" все те, що може розвиватися і розмножуватись, наприклад, тварина, рослина, раса, нація, клітина, орган, мова, почуття, ідея та ще тисячі різних інших речей".

А також:

"Якщо до малої сили наближається велика, то менша сила просувається у напрямку найменшого натиску.

⁹ У подальшому - викладач стратегії і тактики в Загальному військовому училищі (академії) у Берліні, автор військово-історичних праць про війну та походи в період з 1566 по 1815 рр. - прим. авт.

Часом, мала сила може атакувати велику, але тоді вона повинна вдарити у центральну ланку.

Удар у центральну ланку рекомендується робити тоді, коли у противників рівні сили, у неоднаковому ступені розсіяння; вузлова ланка атакує сторону, що володіє більш зосередженими силами.

У боротьбі сил, рівних з будь-якого погляду, кожній атаці відповідає адекватний захист.

Атака тим корисніша, чим більшою перевагою володіє сторона, що атакує.

Перевага може бути не лише кількісною; у випадку рівної їхньої кількості іноді ця перевага може дати навіть невимірювану якість.

Слабкіша сторона може бути змушена втекти, але тільки тоді, коли у неї буде, куди тікати.

Дуже важким противником є той, хто стоїть на позиції засудженого на страту, тобто той, у кого немає можливості втекти та жодного іншого виходу із ситуації".

Водночас Е. Ласкер стверджував:

"Противнику, що не має шансу виграти, також потрібно атакувати, - якщо ж йому не вистачить сил, то потрібно, щонайменше, завзято оборонятись, розраховуючи на якісь непередбачені, але сприятливі для нього обставини, що можуть виникнути в майбутньому".

"Помилковий хід полягає не в тому, що в даний момент зменшує сили, а в тому, що в результаті веде до поразки. Тому так сильно визначені ходи...".

Демонстрацію обраних думок Е. Ласкера віддзеркалюють такі кластери:

"Бізнесмен, який очікує, що справа принесе йому негайний виграш, коли він помножить вкладені гроші, нагадує агоніста, що розраховує на занадто великі результати атаки, на слабкі сторони супротивника".

"Людська природа відрізняється раціональністю і шаленством; однак, здається, що центри шаленства в мозку людини краще розвинуті, ніж центри раціональності".

Е. Ласкер був одним з попередників теорії ігор - розділу математики, що вивчає стратегію дій, названу праксеологами боротьбою, а теоретиками гри - конфліктними ситуаціями.

Основна праця "Теорія ігор та економічна поведінка" була написана у 1944 році американським математиком угорського походження Джоном (Яношем) фон Нейманом (1903-1957) спільно з американським економістом німецького походження Оскаром Моргенштерном (1902-1977). Праця з'явилася тоді, коли викристалізувався погляд, що

"близькими родичами" є, здавалося б, такі далекі одна від одної дії, як війна, гра в шахи й у карти, торгівельна конкуренція і таке інше.

Праксеологічні спостереження відслідковуваються на сторінках повістей, у віршах, епіграмах. Особливо багато рекомендацій і застережень моральної природи віднаходиться у творах моралістів тих часів. Тоді цих проблем ще явно не розрізняли, а етику розглядали у зв'язку із теорією раціональної роботи.

Результативність дії становила інтерес політиків, коронованих осіб, теоретиків умілого правління. Особливе зацікавлення викликала військова справа, тому що багатьом впливовим особам здавалося, що швидшим засобом збагачення, досягнення високого становища (аніж забезпечення підлеглим необхідних умов праці) є війна. Звідси й походив інтерес представників різних верст населення до стратегічних та тактичних міркувань.

Значно пізніше виникла відмінність проблематики етичної від пра-ксеологічної. У моралістів того періоду найчастіше зустрічаються цінні практичні думки у вигляді коротких, тверджень, порад, анекдотів, притч тощо.

Одна з менеджерських порад у сфері мистецтва людських взаємин належить американському промисловцю Генрі Форду (1863-1947):

"Мій секрет успіху полягає в умінні зрозуміти позицію іншої людини і дивитись на речі і під її і під моїм кутом зору".

Ще думки:

"Ми марнуємо стільки, що на життєві втіхи залишається мало".

"Люди частіше капітулюють, ніж зазнають краху".

"Ставити запитання: "Хто має бути босом?" - все одно, що запитувати: "Хто має бути тенором у цьому квартеті?". Звичайно, той, хто може співати тенором".

"Коли я не можу керувати подіями, я надаю їм право самим керувати собою".

"Людина досягає успіху, докладаючи зусиль до подолання перепон та докладаючи здатності до служіння потреб інших людей. Більшість людей думають про успіх як про щось, чого потрібно добиватися; насправді ж успіх починається з віддачі".

16-й Президент СІНА Авраам Лінкольн (1809-1865) пропонував такі корисні поради:

"Стара і безперечна істина - краплею меду піймаєш більше мух, ніж галоном жовчі. Так і з людьми. Якщо ви хочете привернути когось на свій бік, спочатку переконайте його, що ви його щирий друг. Це буде тією краплею меду, яка приверне його серце, а це - що б там не говорили - найвірніший шлях до його розуму".

"Якщо ми взялися за нову справу, ми повинні іншим чином думати та іншим чином діяти".

"Характер подібний до дерева, а репутація - його тіні. Ми пікл