Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Н. В. Чепелєва. РОЗУМІННЯ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

Розглядаючи психологічні особливості розуміння та інтерпретації особистого досвіду, зупинимося передусім на тих методологічних положеннях, на які ми будемо спиратися у подальшому викладі. Це положення конструктивізму, що стосуються ідей про представленість людині світу, навколишньої дійсності, реальності у цілому лише через призму культурних схем, зразків, моделей тощо. До таких культурних схем передусім слід віднести мову як засіб конструктивування "дійсності другого порядку4. Остання створюється шляхом приписування смислів, значень або цінностей відповідній дійсності першого порядку.

Ідеї соціального конструювання реальності спираються на такі постулати:

1. Світ не постає перед людиною об'єктивно, людина осмислює реальність через досвід, який знаходиться під впливом мови.

2. Мовні категорії формуються в процесі соціальної взаємодії, а отже мають соціальну природу.

3. Розуміння дійсності залежить від діючих норм соціальних конвенцій.

4. Соціальне розуміння дійсності визначальним чином впливає на людське життя. Таким чином, світ, у якому ми живемо та діємо, - це сконструйований нами

світ, до якого ми адаптовані і який завдяки цьому є зручним та передбачуваним. Вихід з нього створює почуття дискомфорту та бажання знову повернутися у звичний, обжитий власний світ. Дійсність другого порядку ми конструюємо на основі культурних моделей, виходячи із власного досвіду - як особистого, такім досвіду спілкування з іншими.

Крім зазначених вище ідей конструктивізму, ми базуємося на положеннях постмодернізму про інтерпретацію життя як тексту, що може створюватися на основі культурних зразків, породжуватися суб'єктом самостійно, переписуватися та переформульовуватися протягом усього життя.

Отже ми виходимо із уявлення про мову як засобу конструювання реальності, особливо реальності особистого досвіду. При цьому ми фіксуємо увагу на тому, що наша мова конституює наш внутрішній світ та наші переконання, а особистий досвід отримує значення тільки через специфічні лінгвістичні, історичні й соціальні структури. Саме в мові співтовариства конструюють власне бачення світу, і кожний раз, коли ми говоримо, ми створюємо реальність.

Спираючись на сформульовані вище положення, спробуємо з'ясувати, що являє собою досвід, які джерела його виникнення. Як відомо, В. Дільтей розрізняв досвід зовнішній, чуттєвий та досвід внутрішній. Нас цікавитиме саме останній.

К. Роджерс визначав досвід особистості як довербальну, дорефлексивну складову свідомості. На нашу думку, це визначення стосується саме особистого досвіду, тобто досвіду, що виникає в тих чи інших життєвих ситуацій І присвоюється людиною мов би "автоматично", без переробки та осмислення. В цьому випадку про особистий досвід справді можна говорити як про суму перебувань у різноманітних життєвих ситуаціях.

Однак, якщо мова йде про досвід особистісний, тобто про утворення, яке багато у чому визначає нашу поведінку, сприймання та розуміння навколишньої дійсності, інших людей, життя та світу загалом, нашого місця у ньому, то тут без вербалізації й рефлексії не обійтися. Як зазначав А. Щюц, досвід є рефлексивним застосуванням "Я" до біжучих переживань. Тут можна також згадати слова С.Л.Рубінштейна: "Те, що існувало як безпосередній чуттєвий досвід, повинно набути опосередкування, знакової форми, а виражена в опосередкованій формі знаку ідея - стати безпосереднім досвідом... Показання свідомості, "безпосередньо дані" переживання підлягають - з метою справжнього їх пізнання - такому ж витлумаченню, як текст мовлення".

Таким чином, особистий досвід задається тими чи іншими життєвими ситуаціями, характером поведінки людини в них, особливостями взаємодії з іншими тощо, Однак для того, щоб він був інтегрований особистістю, перетворений у структури її свідомості, цей досвід має бути осмислений та проінтерпретований, тобто тим чи іншим чином структурований особистістю. При цьому особистий досвід може бути як зовнішнім, так й внутрішнім. Досвід особистісний - завжди внутрішній, він може бути об'єктивований через певні культурно задані схеми (наративи, концепції, знання, Інші когнітивні структури).

В зв'язку з цим виникає питання чи есе, що відбувається з людиною, чи всі ситуації (буттєві, комунікативні, професійні тощо) включаються в ЇЇ досвід, стають складовими її свідомості, трансформуються у досвід особистості, особистісний досвід? Зупинимося в зв'язку з цим на понятті ситуації. Л.Ф. Бурлачук та Н.Б. Михайлова виділяють п'ять рівнів визначення ситуації:

1. Стимули - певні об'єкти або ДІЇ.

2. Епізоди - особливо значимі події, що мають причину та наслідок.

3. Ситуації фізичні, часові та психологічні параметри, що визначаються зовнішніми умовами. Сприймання та інтерпретація ситуації надає значення стимулам та епізодам.

4. Оточення - узагальнююче поняття, яке характеризує типи ситуацій.

5. Середовище - сукупність фізичних і соціальних змінних зовнішнього світу. Сам факт породження ситуації, зазначають цитовані вище автори, відбувається у момент співвіднесення даного фрагменту середовища з конкретним суб'єктом через надання даному фрагменту особливого для суб'єкта значення. Нами даний процес був визначений як осмислення життєвої ситуації і перетворення її на ситуацію психологічну. Однак у процитованому вище визначенні вказується на ще одну важливу для нас ознаку ситуації - "виділеність" із макросвіту та "відмежованість" від нього. Ця психологічно значуща характеристика ситуації потребує, як зазначають Л.Ф. Бурлачук та Н.Б. Михайлова, вирішення питання про межі ситуації, які задаються як середовищем, так й самою людиною. Середовище визначає місце, час подій, їх учасників тощо. Межі задаються також через зміст подій, що відбуваються. Важливу роль у визначенні меж ситуації відіграє сама людина, приймаючи дану ситуацію як свою, значущу для себе й відкидаючи інші ситуації як чужі, не значущі. Психологічні феномени, пов'язані з визначенням меж ситуації, визначені недостатньо і потребують спеціальних досліджень.

На нашу думку, межі ситуації можуть бути задані тільки самою людиною, бо лише вона може Витягти шматок" із біжучого потоку життя й вмістити його у певну структуру, яка й буде рамкою, що відмежовує ситуацію від неструктурованого потоку життя. Такою структурою може бути нажатим, концепт, або ж інша інтерпретаційна схема.

Суттєва змістова характеристика ситуацій представлена у феномені подій, які можуть бути яскравими, важливими, переломними, критичними, негативними, трагічними. Деякі з них є визначальними у житті людини. І очевидно, що саме подія є маркером ситуації, її центром, саме вона є тією ниткою, потягнувши за яку можна витягти "шматок" із безкінечного життєвого потоку, структурувавши його. Саме відмежування подій від не подій дозволяє структурувати ситуацію, перетворивши ЇЇ із зовнішньої життєвої ситуації на ситуацію психологічну. При цьому подія тільки тоді стає осмисленою та цілісною, коли ЇЇ можна перевести в структурну форму або вмістити у вже наявну структуру. У протилежному випадку подія зависає", стаючи відколотим фрагментом досвіду, який, не будучи переведеним у досвід особистісний, не будучи інтегрованим, може виступати в якості комплексу, що ускладнює людині життя.

Тут можна провести аналогію з висунутими Т. Лукманом поняттями тематичного ядра і тематичного поля, що знаходяться у структурі елементів свідомості. Тематичне ядро являє собою те, на що актуально спрямована свідомість, а тематичне поле - смислові зв'язки, в яких свідомість відтворює феномен у якості типового. Тематичне поле являє собою релевантні відношення та посилання на інші смислові відношення, актуальні в даний момент. Тематичне ядро - це переживання, яке у випадку його повторення або передбачення в майбутньому вважається типовим І тематично впорядковується в якості досвіду. Тим самим здійснюється перехід від конструювання до соціального конструювання реальності. Свідомість пов'язує досвід минулого Із вчинком, який має здійснитися у майбутньому на основі цього досвіду. В якості тематичного поля виступає ситуація, а подія є її тематичним ядром, яке й служить основою для формування особистісного досвіду.

Таким чином, одиницею особистого досвіду, що спонукає людину інтерпретувати, осмислювати те, що відбувається з нею, є подія. Звідси виникає запитання, що собою являє подія як одиниця особистого досвіду?

В.В. Нуркова виділяє два види подій: подію-випадок (момент життя) і подію-етап життя. Однак частіше під подією розуміється саме другий її вид. Так, С.Л.Рубінштейн розглядав подію як поворотний етап, коли приймаються важливі рішення на довгий період. Т.М. Титаренко визначає подію як значущий для особистості випадок (происшествие), що надовго запам'ятовується І приносить суттєві зміни у ЇЇ життя. Сама В.В. Нуркова також більше уваги приділяє саме такому тлумаченню подій, виділяючи яскраву, важливу, переломну і характерну подію. І тільки остання підпадає під перший її вид, тобто подію-випадок.

Однак В.В. Руднєв відмітив ще одну суттєву особливість події, яка є відображенням постмодерністських орієнтацій сучасної культури. На його думку, подія має місце, коли задовольняються дві умови:

1. Той, с ким відбулася подія, повністю або частково під її впливом змінює своє життя. Таке розуміння події є характерним для XIX століття.

2. Подія повинна обов'язково бути зафіксована, засвідчена і описана спостерігачем, який може й не бути основним учасником події. Саме це є тим новим, що принесло XX століття у розуміння події. Тобто подія тільки тоді може стати подією, коли вона описана як подія. Лише опис надає події цілісності, завершеності і визначеності.

Таким чином, подія - це не просто якийсь епізод нашого життя, якийсь випадок, що наклав відбиток на наше життя, змінив його, але це також епізод, випадок зафіксований, означений, тобто приведений у форму, яка дозволяє оповісти про нього Іншому. Тобто випадок, про який ніхто не дізнався, про який нікому не розказано (хоча б самому собі), подією не є.

Звідси можна зробити висновок, що особистісний досвід, на відміну від особистого, який зароджується у життєвих ситуаціях і спирається на зовнішні події, має семіотичну природу, що виражається в текстуальній структурі, яка або накладаючись на реальність, стає її відображенням, або ж твориться разом з цією реальністю, зливаючись з нею. Останній погляд є характерним для постмодернізму, який не розрізняє реальність і текст, вважаючи, що будь-яка людська (культурно зумовлена) реальність має текстуальний характер. Одиницею особистісного досвіду є смисл, який "згортає" подію, виступаючи опорою у розумінні себе або ж пред'явленні своєї позиції іншому.

Саме у контексті особистісного досвіду як результату інтерпретації ситуацій можна говорити про неподільність смислу і досвіду, як це робить Уайт. Він зазначає, що вираження досвіду, переживання світу або життя, є актами інтерпретації (через мову), за допомогою яких люди надають сенс власному досвіду і роблять його зрозумілим для себе та інших. При цьому якість вираження досвіду залежить від того, наскільки людям доступні інтерпретаційні ресурси, здатні забезпечити так звані "рамки зрозумілості", дещо, що пов'язує та узгоджує події життя.

На наш погляд, згадані рамки зрозумілості є, по суті, інтерпретаційними рамками, які задають межі інтерпретації реальності, дозволяючи надати сенс тій чи інший події. Ці рамки, як вже зазначалося нами раніше, задаються культурою, їх засвоєння забезпечує те, що можна назвати інтерпретативною компетенцією особистості. У зв'язку з цим виникає питання про характеристики особистості залежно від наявності в неї інтерпретаційних ресурсів. Однак ця проблема потребує окремого дослідження.

Можна припустити, що особистісний досвід організується у вигляді деякого ментального простору, котрий можна розглядати як області, що використовуються для об'єднання певної інформації. Такі області можуть являти собою, наприклад, світ, представлений на картині або ж в літературному творі; погпяд на світ тієї чи іншої людини; ситуацію, локалізовану в часі або просторі; чиїсь індивідуальні сподівання; уяви події тощо. У цих просторах різні об'єкти або відношення між ними можуть розглядатися як такі, що існують безвідносно до статусу цих об'єктів та відношень у реальному світі. Простори породжуються та акумулюють інформацію в процесі обробки дискурсів.

Перейдемо до розгляду психологічних механізмів, які забезпечують розуміння та інтерпретацію особистого досвіду, трансформацію його у досвід особистісний.

При визначенні механізмів розуміння та Інтерпретації особистого досвіду ми будемо спиратися на сформульоване вище положення про структурування досвіду, тобто конструювання у свідомості людини когнІтивної моделі реальності, яку вона сприймає, в якій діє. При цьому ми вважаємо, що найпоширенішою моделлю є модель текстова. Цей текст, точніше текстова структура, є тим фреймом, рамкою, що дозволяє організовувати і впорядковувати особистий досвід, трансформуючи його у досвід особистості. Виходячи з цього, ми вважаємо, що основними механізмами розуміння та інтерпретації особистого досвіду є семіотичний та комунікативний. Тут ми поділяємо думку Ю.М. Лотмана, який зазначав, що функціонування тексту забезпечують саме ці механізми. Перший - кодує відомості про зовнішню дійсність, другий - пов'язує структури мовної семантики з реальними умовами комунікативного акту. Дією семіотичного механізму зумовлюється семантична структура тексту, дією комунікативного - його осмисленість.

Семіотичний механізм дозволяє нам означувати реальність, накладаючи на неї ті чи інші когнітивні структури, організовуючи та концептуалізовуючи її. Як зазначає В.П. Руднєв, семіотичне пронизує повсякденний життєвий досвід людини, тобто їй у повсякденному житті необхідна постійна семіотична регуляція поведінки, десеміотизація рівноцінна руйнуванню особистості та культури. Можна припустити, що семіотичний механізм забезпечує структурне, або логічне розуміння, тобто позначення реальності на рівні денотатів ("що відбувається?").

При цьому семіотизація може відбуватися на двох рівнях - рівні пасивного відображення реальності шляхом накладання на неї вже відомих когнітивних структур. Це по суті просте впізнавання того, що відбувається, і вміщення його у наявні структури досвіду. В цьому випадку на дію семіотичного механізму великий вплив здійснюють стереотипи, захисти, звичні зразки, штампи тощо. Другий рівень семіотизації передбачає конструювання реальності шляхом перетворення, трансформації' цієї реальності (а не просто позначення та структурування), переведення в ті чи інші когнітивні структури - знання, концепції, суб'єктивні уявлення, буденні теорії тощо. Більшість цих конструкцій мають текстуальну форму.

У цьому випадку реальність не лише розуміється на структурному рівні, а й інтерпретується шляхом накладання тих чи інших когнітивних структур.

Комунікативний механізм, на відміну від семіотичного, спрямований на Іншого, в тому числі на внутрішнього Іншого. В результаті дії цього механізму реальність конструюється в наративній формі, тобто формі, що дозволяє оповісти про своє розуміння реальності Іншому. При цьому будується наративний текст інтерпретації, який може діяти, як І у випадку семіотизації, на продуктивному та репродуктивному рівнях. І в тому, й в іншому випадку відбувається конструювання наративу. Однак при продуктивній інтерпретації будується власний оригінальний наратив, у випадку ж репродуктивної інтерпретації реальність конструюється із вже відомих особистості наративів або ж вбудовується у них.

Крім уже вказаних механізмів, розуміння особистого досвіду може здійснюватися І з допомогою досеміотичного, донаративного механізмів. Говорячи про досеміотичний механізм, ми згідно з Н.В. Бардіною вважаємо, що мовне конструювання реальності може здійснюватися на різних основах: на безпосередньому сприйманні реального світу (перцептивне конструювання), на вторинній мовній реальності (концептне конструювання) та на ритуалах соціального контактування (комунікативне конструювання). На нашу думку, концептне конструювання відповідає семіотичному механізмові, комунікативне, відповідно, - комунікативному, перцептивне конструювання - досеміотичному.

Про донаративну структуру досвіду говорив й П. Рікер, зазначаючи, що існує ряд ситуацій (до них, наприклад, належить ситуація психоаналізу або ситуація "вплутування в історію"), які змушують нас визнати за досвідом як таким початкову наративність. При цьому вона не витікає з проекціювання літератури на життя, а є істинним вираженням потреби в оповіді. Залишаючись у межах повсякденності, ми схильні бачити у послідовному зв'язку епізодів нашого життя ще не повідані історії, які напрошуються, щоб їх розповіли, історії, які служать опорним пунктом оповідання. Інакше кажучи, мова йде про потенційні історії, які й є складовими донаративного досвіду. Однак ми вважаємо, що основною складовою досеміотичного досвіду є міфологічна складова, тобто особистий міф, і, відповідно, одним з механізмів розуміння даного досвіду є міфологічний механізм.

Міф, за словами Ю.М. Лотмана, на відміну від оповідання (яке може бути незавершеним), є завершеною, неструктурованою цілісністю, яка охоплює життя (або уявлення про життя) цілісно, не структуруючи його на окремі події; міф - це цілісність, що не має строгого сюжету. Тут можна згадати й слова Л.С. Виготського про згорнутий досвід, який, можливо, й втілюється у міфі, і необхідна складна самостійна робота, щоб цей досвід розгорнути й зробити усвідомленим. Якщо ж міф переводиться у сюжет, то мова йде про структурування за допомогою наративу, тобто про зникнення міфу.

Спробуємо виділити основні характеристики міфу, спираючись на праці В.П.Руднєва, Ю.М. Лотмана, E.H. Улибіної та A.M. Лобка.

Міф передусім є утворення досеміотичне. Він становить собою переклад безпосередніх уявлень та практичних знань про зовнішню реальність, що мають дискретну природу, в континуальну систему дознакового образного відображення. Інакше кажучи, міф не можна переказати, не змінивши суттєво його смисл. В первісному вигляді міф не стільки оповідався, скільки розігрувався у формі складної ритуальної дії.

Міф сприймається людьми не як окреме від них знання, що має відносний характер, а як абсолютна реальність. Тобто міф - це не історія, котру оповідають, а реальність, в якій живуть. Іншими словами, міф - це абсолютне знання, істина, не тому, що є вірний доказ, а тому, що так воно й є. Цим міф відрізняється від оповідання. Як зазначає В.П. Руднєв, для міфологічної свідомості не може бути протиставлення правди й неправди, а для того, щоб говорить про оповідь, це протиставлення є обов'язковим. Крім того, міфологічна свідомість не знає основних опозицій постміфологічної культури, передусім між реальністю та вигадкою.

У міфологічний свідомості інші час та простір, час, зокрема, циклічний. Міф не розрізняє ні суб'єкта, ні об'єкта, ні предиката, він взагалі не знає слів і синтаксису, що дозволяє говорити про неподільність для нього означуваного та означника. Іншими словами, міф не інтерпретується, а розуміється, схоплюється цілісно, не раціонально, а емоційно.

Таким чином, основними рисами міфу є несеміотичний характер, неструктурована цілісність, циклічний час розгортання, гра на стикові між ілюзією та реальністю, опора на віру, а не на докази, принципове невираження вербальними засобами. Як зазначає А.М.Лобок, міф забезпечує особистісне значущу картину світу, особливістю якої є її принципова одиничність. Міфічний світ не лише позбавлений внутрішніх суперечностей, а й робить неможливим віднайти зовнішні суперечності з іншими міфічними світами.

Отже, формуючись у взаємодії людини зі світом, особистісний досвід являє собою організовану й цілісну структуру, вихідний матеріал для якого надають реальні життєві події.

Чепелєва Н. В. Розуміння та інтерпретація особистісного досвіду в контексті психологічної герменевтики // Актуальні проблеми сучасної української психології: Наукові записки Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України/ За ред. академіка С.Д. Максименка. - К.: Нора-Друк, 2003. - Вип. 23. -С. 15-24.