Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Зобов'язаність-невдячність вихованця іншій людині як дві його поведінкові позиції

Міжособистісні ставлення, в яких розгортається життя вихованця, є визначальними не лише для нормативного суспільного функціонування, а й для його виховання і розвитку як особистості зі всім багатством внутрішнього світу. Щоб міжособистісні ставлення як необхідні вимоги існування людини в соціумі виконували свою конструктивну роль у становленні особистості, вони повинні бути позбавленими байдужості чи негативізму, бути корисними принаймні для двох осіб, які взаємодіють між собою. Обопільно сприятливі ставлення первинно виникають у сім'ї на основі почуття взаємоприхильності.

На цій морально-психологічній основі у вихованця можливе формування ставлення зобов'язаності батькам як поведінкова відповідь на їхню благодійність стосовно нього. Оскільки у прихильності як соціогенному утворенні істотну роль відіграють родинно-спадкові чинники, то розвинуте на ній ставлення зобов'язаності може бути обмежене лише межами сім'ї.

Зобов'язаність вихованця перед батьками не лише емоційний вияв поваги, щирості, сердечності щодо них, а й різноманітні добрі справи, зумовлені моральними прагненнями. При цьому вихованець має глибоко усвідомлювати, що спочатку благодійність батьків є даром. Лише згодом батьки справедливо можуть очікувати від нього зворотного ставлення зобов'язаності.

Такий механізм розвитку зобов'язаності породжує істотну особистісно розвивальну небезпеку, оскільки за таких психологічних передумов дія цього ставлення буде обмежена родинним середовищем і не вийде у соціальний простір. У вихованця сформується лише родинна мораль, коли її норми не будуть обов'язковими для широкого світу людей (ровесників, дорослих).

Отже, потрібен принципово новий підхід до формування у вихованця ставлення зобов'язаності іншій людині. З цією метою має бути подолана на когнітивно-емоційному рівні межа між соціальним сприйняттям рідної людини і людини, яка не є такою. Виникає надскладне завдання виховання почуття братства між людьми, за якого неможлива міжособистісна ворожість.

Дитина, починаючи з раннього віку, має усвідомлювати на досяжному для неї рівні значення і роль людей, які історично створювали суспільні матеріальні і духовні блага, що дісталися їй у спадок, і людей, які забезпечують її нормальне соціокультурне існування. Тобто у вихованця повинна бути сформована стійка між людська цілісність, за якої відсутня різка межа між рідними і чужими людьми. Усіх їх вихованець має сприймати як єдиний суб'єкт благодійності стосовно нього. Ця благодійність приносить йому і матеріальну користь, і морально-естетичне задоволення.

Інша моральна ситуація виникає тоді, коли вихованець, користуючись всіма благами, наданими йому родиною, чужими людьми, державою, демонструє тотальну невдячність. Невдячний вихованець, який не здатний відчувати і бути вдячним, регулярно відповідає на благодійність інших образою, неприязню чи байдужістю.

Схильність визнавати себе зобов'язаним є джерелом сили, а прагнення відчувати і виявляти вдячність - ознакою людської досконалості.

Самозадоволеність вихованця

Самозадоволеність як структурна складова системи ставлень людини до себе (самоповаги, самовпевненості тощо) є конструктивним засобом її особистісного розвитку. У такій ролі самозадоволеність фокусує узагальнене позитивне емоційне переживання особистістю своїх суспільно значущих якостей, трансформованих у компоненти її морального Я-образу завдяки багаторазовому втіленню у відповідних вчинках як їхні реальнодіючі мотиви.

Ідеться про таку форму самозадоволеності, яка виявляється специфічним захистом особистості від згадок про минулі неприємні для неї моральні події. Таке згадування може викликати переживання суму чи сильні негативні емоції. Вона прагне зберігати емоційний спокій, який має поширюватись на всі сегменти її душі. Цей бажаний для людини психічний стан подібний до поверхні водойми за відсутності будь-яких її коливань. Така форма задоволення непродуктивна з позиції морально-духовного вдосконалення підростаючої особистості, оскільки заперечує внутрішню динаміку, зіткнення полярних за змістом та емоційним забарвленням утворень, діалектику морально-психологічних змін.

Організовуючи виховний процес, педагог має враховувати, що вихованцеві неприємно згадувати про свої минулі моральні негаразди; якщо він навіть здійснює цей акт, кваліфікуючи себе негативно, то робить це нещиро. Його лицемірство щодо цього розкривається тоді, коли негативна кваліфікація визначається іншими. Тоді вихованець гнівається, дратується, називає таку оцінку образою.

Якщо вихованець відтворив у пам'яті минулу моральну колізію, то думка про неї виявляється швидкоплинною (він немов би навмисно "стирає" її), що не зумовлює глибоке та критичне осмислення, переоцінювання себе як особистості. Перебуваючи у стані самозадоволеності, коли власне минуле його не бентежить, він не спроможний здійснити моральну саморефлексію як неодмінну умову особистісного саморозвитку. За такої внутрішньої ситуації у вихованця не формуються психологічні механізми як отримувачі його асоціальних дій.

Для запобігання цієї форми самозадоволеності педагог має прагнути, щоб моральне минуле вихованця було присутнє в його особистісному теперішньому, оскільки за такої представленості минулі моральні прорахунки можуть активізувати у нього процес морального розмірковування у добродійному напрямі.